Хранитель садиби Косачів

Марина КІРЮХІНА,
Едуард КІРЮХІН

У недовге, але таке яскраве життя видатної української поетеси, фольклористки, громадської діячки Лесі Українки золотою ниткою вплітається Волинь і зокрема село Колодяжне, що неподалік Ковеля. Цей дивний романтичний маєток, огорнутий серпанком таємничості, став родовим гніздом Лесі Українки та її рідних. Саме тут вона формувалася як письменниця, тут творилась її самобутня, чиста, як джерельна вода, поезія.
Восени 1868 року батько Лесі Українки Петро Антонович Косач придбав у селі Колодяжному 471,44 десятини землі з урочищами Стадницею, Коничівщиною і Прислинським. А 1882-го родина Косачів переїхала сюди з Луцька на постійне проживання. У цій садибі народилися сестри та молодший брат Лариси Петрівни. Оскільки з часом сестри поетеси роз’їхалися по світу, батьки, старший брат Михайло і сама Леся відійшли за обрій, саме Миколі Петровичу Косачу випало оберігати Колодяжне.
Перша світова війна, революція та громадянська війна вогняним смерчем пронеслися Волинню. А вже в 1919—1920 роках Микола Косач активно займається культурно-просвітницькими справами у Ковелі. Він організовував діяльність “Просвіти” спочатку в селі Луків, а згодом і в Ковелі. За його керівництва “Просвіта” потужно розвивається.
Сучасники згадували, що молодший брат Лесі Українки, агроном за освітою, був надзвичайно гуманною людиною, з м’яким характером, дуже довірливим.
1921 року Волинь, зокрема й Колодяжне, відійшла до Польщі, що було закріплено юридично Ризьким мирним договором між Радянською Росією і Польщею.
У 1920—1930 роках маєток дедалі більше занепадав. Селяни-очевидці згадували: “Косачу не поталанило, й роботи не було ніде”, а польська влада вимагала, щоб він ішов “у польське підданство”. Довелося за безцінь продавати маєток частинами. Дружина Наталя Григорівна Дробиш розлучилася з ним і згодом, під час Другої світової війни, разом із сином Юрієм виїхала до США”.
Мотря Федорівна Федорчук, свідок останніх днів молодшого брата Лесі Українки, згадувала: “Микола продав поляку Рубелю останнє, що в нього залишилося з усього маєтку, — сад, який займав більше одного гектара. Продав сад, сів під грушею, зажурився, затужив крепко. Послабував недовго, знать, серце заболіло, і скоро помер. Треба було рядити, а не було в що. Похоронили, у чому ходив: у фланелевій сорочці, чорних у білу вузеньку смужечку брюках… На похорон гроші зібрали ті люди, які брали в оренду землю… Взяли воли, підвели їх під берези, поклали труну на підводу. Стали рушати на цвинтар, а воли заревли-заревли. Люди стали плакати”. Події, про які йдеться, відбулися далекого 1937 року.
Нині в селі Колодяжному — всесвітньо відомий музей-садиба Лесі Українки.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment