У полоні споминів

Орися ЗАПАРИНЮК-ТЕЛЯЄВА

Ось і настав 2012 рік. Скоро розміняю 84. Чомусь звідкись вигулькнула дата 29 березня, яка з 1944-го вважалася днем визволення Чернівців від фашистсько-румунських окупантів.
І наче кінострічка, попливли один за одним кадри спогадів із далекого минулого. Тільки в пам’яті й серці нічого не змінюється, не забувається, пульсує і болить…
А було так: з одного боку розуміння того, що війна ось-ось закінчиться, німецький фашизм програв, а з другого — тривога і розуміння того, що один окупант замінив іншого, з’явиться знову залізна завіса, яка цинічно й уміло дуритиме світ і приховуватиме правду про свої злочини.
Був у моїй юній душі щем і біль втрат: мого першого і на все життя єдиного, справжнього кохання, втрата всіх (крім однієї) однокласниць-ліцеїсток, всієї рідні, окрім бездітного батькового брата і всіх сусідів, бо на нашій вулиці було 23 будинки і тільки в трьох залишилися господарі, у четвертому жив старий румун, який повісився після приходу радянської армії. Всі інші втекли світ за очі від більшовицького раю. Місто стало напівпорожнє: ні червоних прапорів, ні квітів, ні мітингів, як це було 1940 року.
Скоро з’явилися фронтовики. Покинуті квартири, будинки заселяли і вони ставали власністю нових господарів разом із меблями, посудом, постіллю, килимами, одягом…
Поступово місто наповнювалося новими мешканцями: КДБ, міліція, партійний апарат, воєнні, євреї поверталися з Трансільванії до своїх домівок (хоч більшість виїхала 1947 р. в Румунію, а звідти далі), а тоді вже й інші службовці, спеціалісти, робітники, завербовані в Росії (Москва, Ленінград, Кіров і т. ін.).
І стало все у рідному місті чужим…
Та життя тривало, бо, як казали моя старенька бабуся: “Життя — це великий МУС”. Не хочеш, а мусиш. І так я закінчила вже не в елітному дівочому ліцеї, а в змішаній середній школі № 23 навчальний рік. Зразу влаштувалася на роботу, щоб мати довідку з місця роботи і не потрапити у свої шістнадцять на шахти Донбасу.
Коли почала працювати помічником секретаря в університеті, трохи заспокоїлася. Робота мені подобалася, було цікаво спілкуватися з різними людьми, викладачами, студентами. Доручали заповнювати анкети. Мене дивувало, що викладач українського університету, української національності, не знає жодної мови, крім російської, і я запитувала їх. Одні казали, що забули за роки служби в армії, другі — за роки війни, треті — жили або вчилися в Росії. І ніхто не зізнався, що так комфортніше, так не запідозрять у націоналізмі.
Наші буковинці збиралися і таємно вивчали рідну мову, історію, пісню, хоч румуни за це називали більшовиками і карали. Прийшли “визволителі” і тих буковинців також карали як націоналістів, ОУНівців. Я почала розуміти тих радянських інтелігентів, коли через кілька років почалася русифікація, коли мене вісім років перевиховували в “особливих лагерях” Казахстану, коли, повернувшись додому, в Україну, скрізь розмовляли й вели документацію російською, хоч до 1989 р. не було законодавчого закріплення російської мови як державної. Розквітав суржик, тяжко було знаходити рідне слово, яке б не було калькою. А хіба сьогодні “тихою сапою” не викорінюють в Україні рідну мову, пісню різні бондаренки, колєсніченки?
1944 року, коли в університеті оголосили набір на підготовчі курси, я зразу подала документи, закінчила їх успішно і 1945-го вступила на філологічний факультет, французьке відділення. Було велике бажання вчитися, здобути вищу освіту. Я ніби відроджувалася, слухаючи лекції таких викладачів, як Коропатова (антична література), Лозовик (теорія літератури), Калош (французька мова), Гуля (західно-європейська література), Колесник Іван Семенович (українська мова). А яким відкриттям були для нас виступи М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка.
Потроху я звикла до університетської родини, не допускаючи навіть думки, що в ній можуть бути донощики, провокатори. А тим часом починалося полювання на тих, хто був у полоні або на роботі в Німеччині чи в окупації. У наших західних областях полювали на буржуазних націоналістів, ОУН, УПА, свідків Єгови, інших сектантів, космополітів, хто не здавав “контрибуцію”.
В університеті вже в перші дні 1945 року із тих, кого я знала, було арештовано шістьох осіб. Їх засудили, батьків вивезли: кого на Урал, кого на північ, кого на Далекий Схід. Так тривало з року в рік. Попереду 1946—1947 рр. — голод. Багато людей загинуло у колишніх бессарабських повітах. У місті тим, хто працював, давали хлібні картки, була якась зарплатня. “Вища каста” отримувала гарні пайки, американські консерви, трофейні речі, а в селян, тих, хто годував місто, повигрібали все до зернини. Голодні люди розбрелися хто в Галичину, хто в чернівецькому напрямку. Там, де діяли повстанські боївки, трохи боялися обдирати людей і вони не гинули, виживали та ще й голодуючих рятували.
І в цей складний час нас, студентів філологічного факультету, як баранів гнали в деканат, деканом був тоді Чернець, і під його особистим контролем давали кожному підписати колективний лист-подяку нашому “дорогому, мудрому батькові і вождю Сталіну” за те, що нас, голих, босих, голодних, визволив із румунського ярма, подарував нам щасливе, заможне життя. Який цинізм!
І ось в один із таких гнітючих днів мені сказали, що мене шукає якась дівчина. Коли я підійшла, очам своїм не повірила. Це ж Одарка Майданська! Ми колись училися в одному ліцеї, тільки вона була на шість років старша. Походила вона з освіченої, учительської родини, справжніх інтелігентів, патріотів. Щира, скромна, добра, надійна подруга, розумна, начитана. Виявилося, що вона була в Галичині 1944 року і повернулася в Чернівці, вступила на українську філологію. Разом із навчанням поєднувала працю (співала в хорі Буковинського ансамблю).
Та не судилося нам тоді здійснити мрії про вищу освіту. Вже в червні 1946 р. Одарку-Марію арештовують і засуджують… 3 січня 1948 р. дійшла черга і до мене. “Сколотили” групу з 13 осіб: двоє з медінституту, четверо з учительського інституту і семеро з університету. Дев’ятеро з них я вперше побачила на суді. Але прокурор Гайхман із пафосом заявив судді Кузнєцову: “Перед вами лучшие студенты университета, мединститута, учительского института, отличники учебы, спортсмены, активные участники в общественной жизни, но, на самом деле это оголтелая банда ОУН”. І все життя це тавро було нашою другою тінню. Ось так вкрали нашу молодість, кар’єру, зламали долю…
Майже через 50 років ми все ж зустрілися з Одаркою, вже в нашій незалежній Україні. Одарка стала щасливою матір’ю нашої буковинської гордості — письменниці Софії Майданської. Хоч вони жили у Києві, а я в Чернівцях, вже до самої її смерті ми не втрачали зв’язку. Скільки ще судилося жити, не знаю, але завжди буду вдячна їй за ту підтримку, яку вона давала мені в житті, та й не тільки мені. Мила подруго, якщо ти десь там, у засвітах, бачиш нас, почуй мої слова вдячності, шани і моли Бога за долю нашої України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment