Микола ЗЕРОВ (1890—1937) Метеоричний слід

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Хто знав, що й дотепер
    до років горя й праці
Ті легковажні дні,
    уламки буйних літ,
Простягнуть золотий,
    метеоричний слід?
М. Зеров

Чоловий неокласиків. Про умовність і випадковість цього терміна писав Рильський. Його відома стаття про Зерова не тільки історико-літературний, а й зворушливий людський документ. Він написав її за кілька місяців до смерті: факт промовистий у тому сенсі, як багато важила для нього творчість його духовного побратима. Рильський перший чітко розставив акценти як щодо творчості Зерова, так і неокласицизму загалом. “…апологетами “чистої краси”, “мистецтва для мистецтва” і тому подібних нісенітниць неокласики себе ніяк не вважали і не проголошували. Естетичною платформою, яка їх об’єднувала, була любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури. Український неокласицизм був значною мірою виявом боротьби проти панфутуристів, деструкторів та інших представників того мистецтва, яке так безпідставно декларувало себе як “ліве”.
Зеров — постать, яка за своїм значенням не вкладається у прокрустове ложе жодного з жанрів, у якому він працював. Атестації від Д. Павличка: усеосяжний гуманітарій, родоначальник нової традиції перекладу, людина, яка володіла пам’яттю тисячоліть. Все, що створене Зеровим, мічене знаком недремної самостійної думки. Його літературознавчі праці — плоди ґрунтовної освіти й широкої обізнаності. Як педагог, Зеров не мав собі рівних. Його лекції збирали численні аудиторії, користувалися винятковим успіхом. Маючи феноменальну, франківську, за означенням Рильського, пам’ять, він вражав слухачів цитацією чужих текстів — поетичних і прозових. Його критичні статті про сучасників навдивовижу прозірливі і не втратили значущості й нині.
Він чи не перший доказово осмислив те, що сам же назвав асоціативним символізмом Тичини. Вказав на “те перебіжне, неясне, моментальне, скоріше угадуване, ніж бачене або чуте, мимо чого байдужо проходить тверезий існувальник”. По суті, сказане ним про Тичину, про його вплив словозвуком, музичними ефектами, “сугестивною силою своїх чарівних звуків”, про чутливість поета до народного вірша як і багато іншого, стало основою для тлумачень цього літературного явища дослідниками різних поколінь. Хоч не всі вони посилалися чи й могли послатися на нього. Зеров раніше від інших прозрів ту небезпеку, яка обернулася потім трагедією Тичини, застерігав поета від рефлексій та розумувань, проповіді й інвективи. “…не вимагаймо від Тичини формулювання, підвищеного тону! Утримуймо його від сентенцій! Ця манера йому не дається”.
Не дивно, що як ніхто з ровесників, хіба що окрім Филиповича, Зеров глибоко осмислив поезію близького йому Рильського, зокрема діагностував його витоки. Дивує, що з не меншою проникливістю прочитав він і “пролетарського” Сосюру: “Якийсь первозданний Адам з радістю першого пізнання і першого іменування ходить по місту і уважно придивляється до всього, що звикли бачити і не помічають байдужі очі”. Це так критик віддавав належне спостережливості Сосюри-епіка, автора поеми “Тарас Трясило”.
Зухвалий полеміст, Зеров чи не єдиний подав руку Хвильовому тоді, коли того тотально побивала критика за статтю-заклик орієнтуватися на Європу, чим, певна річ, викликав вогонь і на себе.
Не застарів Зеров і як перекладач римських класиків. Щоб впевнитися в тому, що це жива сторінка поезії, а не її історія, достатньо перечитати “Плач, Венеро! Плачте, Купідони!” Катулла, “До Пірри” Горація, “Полудень” Овідія. Він із тих поетів, чиї переклади невід’ємні від його оригінальної творчості. Римлян Зеров перекладав ще й на російську. І перекладав майстерно. Невдовзі після насильницької смерті поета у Москві вийшла антологія “Римская литература”, у якій були анонімно оприлюднені його переклади з Горація, Авзонія, Клавдіана, Немезіана, Аннія Флора й невідомого автора. Перекладаючи римських поетів українською, Зеров переслідував конкретну мету: зрушити з місця камінь, найменований ним нерозробленістю поетичної мови.
Думки, які він при цьому висловлював, не втратили своєї актуальності й сьогодні. “Ні для кого не секрет, що наші поети за кількома нечисленними виїмками, дуже мало вчаться і дуже мало працюють над технікою слова. Накинувшись на вільний вірш (верлібр), дуже небезпечний (виділено мною — В. Б.) для стилю ще не викристалізованого, як дикуни накидаються на шкляне намисто, імпровізуючи свої поеми і одразу, без оброблення подаючи їх до друку, — вони на корню підтинають всяку можливість дальшого розвитку поетичного стилю”. Лишається тільки подивуватися з прозірливості цього “усеосяжного гуманітарія”. Прецікаві його полемічні міркування про сучасність минулого. “…хіба минуле не зв’язано тисячами ниток з теперішнім і сучасним? Я, наприклад, гадаю, що римські автори золотого віку цікаві для нас не тільки як учителі стилю, але і як автори, близькі нашій сучасності своїми настроями і чуттями”. І твердив при цьому про контури “вічної казки”, перипетії “давньої і щораз нової історії”.
Дотепне його посилання на дотепного письменника: поет-епік завжди пише про минуле. Гора видима тільки на відстані, а не тоді, коли на неї лізеш. Урок для тих, хто плутає сучасність із злободенністю.
Нарешті, власна поезія Зерова. Передусім сонетарій та олександрійські вірші. Адепт канонічних форм, суворий класицист він і тут лишив свій “фірмовий” знак. Сонети і сонетоїди Зерова треба вміти читати. За класичним антуражем вловлювати реалії сучасності: “Inkognito”, “Oi Triakonta”, “Обри”. Ось, приміром, фінал останнього:
І в селах плач. Герої саг і рун,
Воскресли знов
аварин, гот і гун,
Орава посіпацька,
гадь хоробра…

Сільської ситості
останній трен, —
Усюди лемент —
крик дулібських жен
Під батогом
зневажливого обра.
У 1920 р. Зеров ще міг дозволити собі оскаржувати Тютчева у зухвалий спосіб:
Блажен, хто “рокові” часи
Не почував на власній шкурі
І бачив явища понурі
В аспекті втіхи і краси, —
Знав революцію з фасаду,
Не відав труса ані гладу.
У наступному році він ще прив’язував “дні тридцяти тиранів” до понурої дійсності, та промайне десятиліття і з його уст зірветься гірке зізнання:
О! Нас давно не видно на кону.
Закохані у тишину робітні,
Ми стали скромні,
стали непомітні,
Скупі на жест і мову запальну.
За предметністю, пластикою і мальовничістю, самодисципліною і бездоганністю логічної мотивації сонети Зерова — одне з надбань української поезії у пору не тільки її злетів, а й руйнації, коли авансцену захопили різномасті невігласи та деструктори. Сам Зеров був несправедливий до своїх сонетів і називав їх сухарями. Це не так. Звичайно ж, сонетна форма регламентує авторські емоції. І все ж вони пробиваються навіть крізь ґрати канону (“Саломея”, “Тут теплий Олексій…”). “Коли Зеров прославляв “ясну, дзвінку закінченість сонета”, то він рішуче і впевнено протиставляв її розхристаності тогочасних верлібрів і провінціальному примітивізмові та вбогості поетів, які не жартуючи, вважали себе “послідовниками” Шевченка, навіть в думці не покладаючи, що Шевченко був незрівнянним майстром тієї форми, закони якої він для себе встановив”.
Тоді, коли Рильський писав свою статтю, з якою взято ці рядки, він ще не міг прямим текстом сказати всю правду про лідера неокласиків і свого вчителя та друга. Як і оприлюднити ту частину сонетів Зерова, у яких за античними мотивами та фактами чужої історії прочитувалася тогочасна жорстока дійсність. Це стало можливим тільки з виходом двотомника Зерова 1990 р., у якому найповніше представлена його спадщина, хоч вона й не вичерпує усього ним написаного.
Чудові олександрійські вірші Зерова. Формальною досконалістю, мовою, живою присутністю автора. Як людина витонченої духовної організації він відбився в них найбільш повно. “…тонкий нещадний ум” — так атестував Зерова Ю. Лавріненко. “Він був поет” — сказав про нього Рильський. У цій характеристиці є свій акцент. Можливо, з ним погодяться не всі, з огляду на виняткову всебічну обдарованість цієї особистості. Зеров був людиною культури і захищався культурою. Трагедія полягала в тому, що культура сама потребувала захисту.
Чистий четвер

І абіє пітел возгласи…*

Свічки і теплий чад. З високих хор
Лунає спів туги і безнадії;
Навколо нас — кати і кустодії,
Синедріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор,
Це нам пересторогу півень піє,
Для нас на дворищі багаття тліє
І слуг гуде архієрейський хор.

І темний ряд євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи.

А за дверми, на цвинтарі, в притворі
Весна і дзвін, дитячі голоси
І в вогкому повітрі вогкі зорі.
29.06.1921
____________
* “І заспівав тоді півень” (церковнос.)

Oi Triakonta

О. Ф. Бургардтові

А кругом пустка, як гудина, як гич…

Ви пам’ятаєте: в дні тридцяти тиранів
Була та сама навісна пора:
Безмовний Пнікс, безлюдна Агора
І безголосся суду і пританів.

І тільки часом, мов якась мара,
Ще озивався сміх Арістофанів,
Сократ, як перше, виявляв профанів,
І весело роїлась дітвора.

Так само і тепер. Усе заснуло,
Все прилягло в чеканні Трасібула.
А ми? Де ж заступ нам на нашу гич,

І сапка на бур’ян, і лік на рани?
Дитяча сліпота? Сократів бич?
Чи невтишимий сміх Арістофана?
30.03.1921

Обри

Секвестратор їде в село за податками…

Весна цвіте у всій красі своїй,
Вже одгриміли Зевсові перуни,
Дощу буйного простяглися струни,
Зазеленів сподіваний рижій.

На полі котяться зелені вруна,
В кущах лящить-співає соловій,
А на шляху, немов казковий змій,
На зсипище людське ватага суне.

І в селах плач. Герої саг і рун,
Воскресли знов аварин, гот і гун,
Орава посіпацька, гадь хоробра…

Сільської ситості останній трен, —
Усюди лемент — крик дулібських жен
Під батогом зневажливого обра.
25.05.1921

Pro domo*

Яка ж гірка, о Господи, ця чаша,
Ця старосвітчина, цей дикий смак,
Ці мрійники без крил, якими так
Поезія прославилася наша!

Що не митець, то флегма і сіряк,
Що не поет — сентиментальна кваша…
О ні! Пегасові потрібна паша,
Щоб не загруз у твані неборак.

Класична пластика, і контур строгий,
І логіки залізна течія —
Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередія,
Парнаських зір незахідне сузір’я
Зведуть тебе на справжні верхогір’я.
23.04.1921
______________
* “В обороні; на власний захист” (латин.)

Саломея

П. Филиповичу

Там левантійський місяць діє чари
І колихає в серці теплу кров,
Там диким цвітом процвіла любов,
І все в крові — шоломи і тіари.

А з водозбору віщуванням кари
Гримлять громи нестриманих промов…
Йоканаан!.. Не ясний шум дібров, —
В його словах пустиня і пожари.

І Саломея!.. Ще дитя (дитя!),
А п’є страшне, отруєне пиття
І тільки меч і помсту накликає.

Душе моя! Тікай на корабель,
Пливи туди, де серед білих скель
Струнка, мов промінь, чиста Навсікая.
18.06.1922

Навсікая

…ніжна Навсікая,
Струнка дочка феацького царя.
М. Рильський

Феацький квіте, серце Навсікає,
Як промінь сонця на піску морськім!
Перед тобою вбогий пілігрим
І море пурпурове і безкрає.

Твій царський жест
скликає бистру зграю
Служниць, пойнятих острахом німим,
І вроди й гідності струмистий німб
Над чолом ніжним і дитячим сяє.

А Одіссей стоїть і, сам не свій,
Під чарами стрілчастих брів і вій
Ладен забути безмір мук і горя:

Ясна, зцілюща, мов жива роса,
Рожевим сплеском Еллінського моря
Йому сміється радісна Краса.
15.09.1922

Київ – традиція

Ніхто твоїх не заперечить прав.
Так, перший світ осяг твої висоти;
До тебе тислись войовничі готи,
І Данпарштадт із пущі виглядав.

Тут бивсь норманн, і лядський Болеслав
Щербив меча об Золоті ворота;
Про тебе теревені плів Ляссота
І Левассер Боплан байки складав.

І в наші дні зберіг ти чар-отруту:
В тобі розбили табір аспанфути —
Кують, і мелють, і дивують світ.

Тут і Тичина, голосний і юний,
Животворив душею давній міт
І “Плуга” вів у сонячні комуни.
1923
Брама Заборовського

I
Ні, не бундючний, ситий гетьманат,
Не багатир — полковник череватий, —
Її поставив очі чарувати
Смиренний рясофорний меценат.

Намігся він, замість жебрацьких лат,
Убрати гору в золото й шарлати,
І крутодахі виросли палати
Серед поліських гонтом битих хат.

Наук любив він сяйво щирозлоте
І школам віддавав свої турботи,
І був світильник, щедрий і благий.

В дні займанщин, хижацькі і брутальні,
Святительську пишноту панагій
Він забував для книг і готовальні.
1930

28 серпня 1914

З білявих хмар, із шовкових запон
Дивився місяць на стерню і поле;
Низами мла стелила довгі поли
І сяяв церкви вирізний картон.

Степ розповзавсь без міри й перепон,
Над ним склеплялось небо білочоле,
Мотались дзвоники, і Гуляйполе
У діл спускалось, оповите в сон.

Я думав: “Степе! За твоїм порогом
Що на добридень ’ддасть
моїм тривогам?
Понура пустка? Темнота гірка?

Чи буде день, і світла бистрі скалки
Заграють синім усміхом ставка
На жовтім дні западистої балки?”
1.03.1933

Вергілій

Мужик із Мантуї,
повільний і смаглявий,
З дитинства ніжного колисаний селом,
Звеличив кий, і плуг, і мідяний шолом,
І знявся до вершин нечуваної слави,

Бо крізь огонь і дим усобиці іржавий
Побачив кращий вік
і проспівав псалом,
Як спочиває світ під цезарським орлом
У лагіднім ярмі безсмертної держави.

Той час минув — і Рим, і цезарів діла
Рука історії до трун поволокла,
Де сплять усіх часів ілюзії й корони.
Та він живе, і дзвін гучних його поем
Донині сниться нам риданнями Дідони,
Бряжчанням панцирів
і сплесками трирем.
12.03.1933

* * *

А може, ще добро побачу?
А може, лихо переплачу?

Тут теплий Олексій іще іскриться зрана,
Скрізь під ялинами
хрумтить тонкий льодок,
І струмні талих вод до торф’яних річок
Іще не гомонять… І сіра далеч тьмяна…

О ні! В пустелі цій не випадає манна,
Сидить лише гризот неублаганний смок
І душить тугою мій виснажений крок.
Смутна, о земле, ти! Скупа, обітованна!

А може, це не ти, а сам я туманію…
Чи скоро ж у мені, о теплий Олексію,
Минуться туга, біль,
розтане темний лід?

Чи скоро пролісок
прокинеться для мене
І, рястом криючи утрати глибший слід,
Заграє, зацвіте надії тло зелене?
30—31.03.1935

Lucrosa

О. Бургадтові

Під кровом сільських муз,
в болотяній Лукрозі,
Де розум і чуття — все спить в анабіозі,
Живем ми, кинувши
не Київ — Баальбек,
Поодаль від розмов, людей, бібліотек
Ми сіємо пашню на неродюче лоно,
Часами служимо владиці Аполлону,
І тліє ладан наш на вбогім олтарі.
Так в дальній Ольвії захожі різьбярі
Серед буденних справ
і шкурної громади
В душі плекали сон далекої Еллади
І для окружних орд, для скитів-дикунів
Різьбили з мармуру невиданих богів.
1921

В степу

Високий, рівний степ.
Зелений ряд могил
І мрійна далечінь, що млою синіх крил
Чарує і зове до еллінських колоній.
Ген-ген на обрії сильвети диких коней,
Намети, і вози, і скити-орачі.
Із вирію летять, курличучи, ключі,
А з моря вітер дме,
гарячий, нетерпливий.
Але пощо мені ці вітрові пориви,
І жайворонків спів, і проростання трав?
З якою б радістю я все те проміняв
На гомін пристані, лиманів сині плеса,
На брук і вулиці старого Херсонеса!

До альбома

Тягар робочих літ наліг мені на плечі,
Стих безтурботний сміх
і споважніли речі,
І голос чую я настирливо-шорсткий:
“Лукавий наймите, а де ж доробок твій?
Де плід твоїх трудів і творчості твоєї?
Чи ж добре ти робив
над чорною ріллею,
Чи встигнеш, поки день,
скінчить свої жнива?”
Як гірко слухати оті терпкі слова
І як не заздрить вам і молодості вашій,
Цій сповненій вина і ненадпитій чаші,
Цій гострій свіжості
передсвітних годин,
Цій смужечці зорі
над тихим сном долин!
1.03.1922

Овідій

Suppositum stellis nunguam
tangentibus aeguor…*
Ovid., Trist., III, 10, 4.

Братерство давніх днів,
розкішне любе гроно!
Озвися ти хоч раз до вигнанця Назона,
Старого, кволого, забутого всіма
В краю, де цілий рік негода, та зима,
Та моря тужний рев,
та варвари довкола…
Убогий, дикий край!
Весною бруд і холод,
Улітку чорний степ: ні затишних гаїв,
Ні виноградників, ні золочених нив.
А там морози знов і небо в синій ризі.
І от риплять вози,
копита б’ють по кризі,
Вривається сармат,
і все плюндрує вкрай,
І бранців лавами вигонить за Дунай.
3.08.1922
___________
* “Під зорями, що ніколи
не торкаються хвиль”. Овідій

Арістарх

Б. Якубському

В столиці світовій, на торжищі ідей,
В музеях, портиках і в затінку алей
Олександрійських муз
нащадки і послідки,
Вони роїлися, поети і піїтки,
Ловили темний крок літературних мод,
Сплітали для владик
вінки нікчемних од
І сперечалися — мирились і змагались.
І був один куток, де їх невтомний галас
Безсило замовкав: самотній кабінет,
Де мудрий Арістарх, філолог і естет,
Для нових поколінь,
на глум зухвалій моді,
Заглиблювався в текст
Гомерових рапсодій.
3.04.1923

Аргонавти

М. Рильському

Так, друже дорогий, ми любимо одно:
Старої творчості додержане вино,
І мед аттіцьких бджіл,
і гру дзвінких касталій.
Хай кволі старчуки
розводять мляві жалі,
Хай про сучасність
нам наспівує схоласт,
Хай культів і фактур неважений баласт
У човен свій бере
футуристичний тривій, —
Ми самотою йдем по хвилі білогривій
На мудрім кораблі, стовесельнім Арго,
А ти як Тіфій нам, і від стерна свого
Вже бачиш світлу ціль
борні і трудних плавань:
Дуб з золотим руном
і колхідійську гавань.
30.04.1924

* * *

…Вновь я посетил
Тот уголок земли…
А. Пушкин

Мої серпневі дні і безголосі ночі!
Самотні спомини на сірому узбоччі
Широко скруглених і вицвілих горбів,
Край придорожніх верб
і мудрих вітряків —
Які далекі ви, далекі і несхожі
На ті прогулянки, веселі та погожі,
Коли, не знаючи
ні прикрих дум, ні втрат,
Ми сповивали ніч у серпантин цитат,
Признань захованих
і явних декламацій.
Хто знав, що й дотепер,
до років горя й праці
Ті легковажні дні, уламки буйних літ,
Простягнуть золотий,
метеоричний слід?
1925
Возовиця

Спочинку кращого немає та й не треба!
Високий літній день
підвівся в ясне небо
І вовну білих хмар тримає при землі.
Папір пожолобивсь на довгому столі,
На сонці жовтому, і сам поволі жовкне,
І літнє шемрання спливає неумовкне
З високих верховин зелених груш і лип.
І враз вривається
ритмічний рівний скрип,
Немов розгойданий волячими рогами,
Іде загатами, левадами, садами
І золотим дощем прим’ятого стебла
Б’є по сухих тинах півсонного села.

* * *

Прудко на безвість ідуть
наші дні і короткі години,
Зрана до ночі
гуде колесо темних турбот.

Не помічаємо —
як надворі весна розцвітає,
Не помічаємо —
як з дерева сиплеться лист.

Тільки і вимовиш “осінь!” —
коли, ідучи тротуаром,
Втомлені очі зведеш
на облетілий каштан.

Так у півсні пролетять
наші дні і літа повносилі,
І зачорніє в душі старості голе гілля.
26.10.1927

Сон

В сірій землі попідземній,
понад потоком Летейським,
В травах без запаху стрів
я молодий асфодел.

“Бідна рослино! Чому з усіх,
непривітаних сонцем,
Ти найдорожча мені?
Що ти і як проросла?”

— Я? Я — у пам’яті бідній твоїй,
я зросла у хвилину,
Як обірвалось життя,
що веселило тебе,

Юної повне снаги,
та не суджене зав’язок дати…
Тільки й лишило
саму тугу мою по собі…”

26.11.1934

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment