Оживе слава про Марка Боєслава

Тарас САЛИГА, м. Львів

Закінчення. Початок  у ч. 8 за 2012 р.

Слава про героїчних патріотів бійців-упівців котилась од хати до хати, від села до села, з краю в край. Народ складав легенди, оспівував їх. Через п’ятдесят літ Григорій Дем’ян у селі, в якому разом із друзями загинув Боєслав, записав пісню, що жила у пам’яті різних поколінь навіть у часи радянського сатрапства. Це ще один аргумент проти сучасних бузувірсько-цинічних наклепів на роль УПА та її конкретних осіб у нашій історії. Та пам’яті народу не знищити, хіба що разом із ним.
Померти за Батьківщину, за омріювану століттями українську незалежність для таких, як М. Кушнір, М. Боєслав, було найбільшою честю. Це означало вмерти, щоб інші жили у своїй “власній хаті”.
Нещодавно опубліковано щоденникові записи Мирослава Кушніра. Вражає його аж якесь магічне відчуття потреби саможертовності й неначе антитеза йому — бажання жити, жага самоосвіти. Протягом двох перших воєнних років він занотовує:
— “Я завжди думав про філософічні студії, про літературу” (3. ІV. 43);
— “…перестудіював перший том літератури Білецького (“народна словесність”) — надзвичайна річ. “Марію” Самчука вдруге перечитав. У вільний час дуже радо читаю словника Грінченка і граматику Синявського” (21. VІ. 42);
— “…сьогодні скінчив читати “Націоналізм” Донцова. Я знав Донцова раніше, багато його речей читав (“Наша доба і література”, “Провід і маса” та інш.), але головний твір щойно тепер мені вдалось дістати. Я гадаю, що “Націоналізм” ніколи не стратить на вартості. Він вічний, як вічною правдою є, що життя — боротьба і активне ставлення до життя…” (15. ІІІ. 42);
— “…читаю “Українську культуру” Огієнка, “Історію слов’янських літератур” — Пипіна” (12. Х. 41)1.
Важко повірити, щоб життєві дороги Михайла Дяченка і Мирослава Кушніра не перетинались. Правда, Дяченко старший на 12 років. Обидва вихідці з Галичини, обидва були членами ОУН і працювали у партизанському підпіллі на території Польщі: Дяченко на Холмщині, а Кушнір в околицях містечка Сінява. Дяченко часто відвідував Краків, де були зосереджені україністичні культурні центри і проживала численна українська громада. Тут виходили молодіжні видання “Дорога” і “Молоді друзі”, тут працювало “Українське видавництво”. Олену Шовгенів-Телігу й Олега Ольжича тут вважали центром політичного й літературного українства. У цей час саме на Холмщині Михайло Дяченко уклав збірочку віршів “За волю”, що 1941 р. вийшла друком у празькому видавництві “Пробоєм”. У його поезії вриваються вальорні голоси, донцовсько-вісниківський гарт, а сам поет прокладає собі шлях на героїчну Голгофу:
Прийми пісні мої, Вітчизно люба,
У них мої і серце, і душа.
Не кидай, Україно, їх на згубу,
В них чистої любови й гніву шал.
Зроби прокляттям їх і кидай люто
На тих, що зрадою Тебе кують
Та в благородне серце ллють отруту
І розливають кров святу Твою.
Із цією книжечкою 1941 року він повертається в рідний Боднарів на Івано-Франківщину, знаючи, що відразу з початком німецько-радянської війни керівництво ОУН спрямувало свої сили на так звані Осередні і Східні землі України, які вже понад двадцять років перебували під більшовицьким чоботом. Туди скеровувалися найавторитетніші оунівські потуги. На східноукраїнський напрям було розроблено три основні магістралі: перша пролягала через Дубно—Шепетівку—Житомир—Київ—Полтаву—Харків; середній шлях ішов через Проскурів—Вінницю—Умань—Дніпропетровськ—Донбас і Південний напрям ішов через Вінницю на Одесу та Миколаїв. Рух на Київ, як відомо, очолив Олег Ольжич — відомий український поет та вчений-археолог, заступник голови ОУН. Саме він виступив з ідеєю створення в Києві Української Національної Ради, яка згодом стала важливим державницьким інститутом поневоленої України. Українська Національна Рада постала на початку жовтня 1941 року на велелюдних зборах у Києві. Очолив її професор Микола Величківський. За своєю структурою та політичною спрямованістю УНРада нагадувала Центральну Раду часів Української Народної Республіки. Це символізувало спадкоємність державницької традиції. Постання УНРади привітали митрополит Андрей Шептицький, Президент Карпатської України Августин Волошин і львівський центр ОУН, зокрема Андрій Мельник.
До зброї кожний, кожна хато!
У наступ, чоти! Смерть катам!
З щитами жде нас горда мати!
У наступ! Слава! Воля нам! —
кликав поет, відтепер виступаючи під псевдонімом Марко Боєслав.
У Боєславовій поетичній практиці теж не знайдемо “абияк заримованих” віршових політологем. Однак він розумів вади своїх віршів, а тому сповідався перед читачем:
Коли б ти знав, мій милий друже,
В яких терпіннях ці пісні
Родились, ти б не був байдужий
І всі б гріхи простив мені…
Він інколи навіть відчував неповноцінність тих речей, якими б інший пишався. В інших випадках, апелюючи до певних самовиправдань, мовляв, чому його творчість аж надто традиційна, без пошуків новітніх форм, знаходив неспростовні аргументи: “Убога форма у моїх піснях, // Старі стежки, старі, утерті рими. // Спитаєте: чому на новий шлях // Не вийшов я? Скажіть, чи біль незримий, // Розпука, сором за моїх братів, // Кайданів брязкіт, сльози, кров, тортури, // Терор могли зродити новий спів, // Чи крик, щоб Бог і люди всі почули? // Я не співаю, лиш кричу, кричу: // — Вкраїну розп’яли! Рятуйте, діти! // О, Боже, Боже, в небесах почуй! // Кинь грім! Хай світ горить! // Хай Воля світить!”
“Всупереч твердженням тих, що в поезії цінять тільки зміст, — скаже вже далеко по війні автор енциклопедичної статті Богдан Романенчук, — Боєслав таки шліфував свої вірші, тому й вони стоять на рівні сучасної поезії. Про це свідчить його словництво, яке показує, що він не був поет простонародний, а орудував словниковими засобами, прикметними досвідченим поетам. Можливо, що до недооцінювання його поезії він дав сам привід, признаючись скромно до вбогости форми, “утертих рим” і “старих стежок” (“Критикам”). Він оправдується перед читачем за те, що не вийшов на новий шлях, бо “біль нестримний, розпука, сором за братів, кайданів брязкіт, сльози, кров, тортури не могли зродити нового співу, тільки крик, щоб Бог і люди почули (“Я не співаю лиш кричу. — Вкраїну розп’яли! Рятуйте!”)”2.
Мабуть, Богдан Романенчук дещо завищує оцінки версифікаціям Марка Боєслава, бо таки до “шліфування” віршів йому ніяк не доходило. А що вони у багатьох випадках, мов “збагачена руда” зі вмістом довершених образів, промовистих метафор, афористичних фраз, витонченої ритміки, не фальшивого пафосу та їдкої сатири — це видно. Хіба не влучно сказано: “…біль тяжкий // Ножем жорстоким серце ріже — // Могили скрізь пориті!.. Лиш кістки // Хоробрих воїв Запоріжжя // Собаки лижуть!” Не позбавлені художньо-естетичного ефекту його описи. Зображуване стає реально оприявленим, точно схопленим, впізнаваним, а це й називається поетичною чи художньою самодостатністю: “Чорними шатами вечора вкрита // В мурах за містом куняє тюрма. // Горем і тугою думи пориті, // Рвуться за ґрати на волю. Дарма”.
Марко Боєслав ніколи не складав зброї, і в повоєнні роки теж (кінець 40-х—початок 60-х), коли на ідеологічному фронті комуністична партія особливу ставку робила на критику і загалом на художнє слово. Критик — перший пропагандист того нового, важливого, позитивного, що відбувається в радянській дійсності й твориться в літературі. За цим “новим, важливим” Марко Боєслав стежив. Його інвективи хоч і мали узагальненого адресата, але кожен зокрема, хто ще був здатен відчувати свою провину, впізнавав себе: “Куди? Куди ведете Україну // Збезчещену, скатовану? Скажіть — // На суд в Москву, чи прямо на заріз? Ведіть! // Там вже нагострені ножі, — // Хай вип’є кров святу і непокірну // Жорстокий Сталін. // На те ж ви слуги, // а він же ж пан, великий вождь — // Веде сліпих вас недолугих // В бездонну пропасть. // Його ж самого сонцем називайте // За те що… // …Запріг в колгоспні шори вдів, // А їх мужів без жалю кинув // На жир собакам на фронтах, // Терором всім замкнув уста // І смерть сувору сіє безупину! // Плещіть в долоні: — Слава! Слава! Кричіть! // Заглушуйте плачі // Дітей під тином уночі, // Батьків в розпуці сивоглавих // І стогін тюрм, кайданів дзвякіт, // Замучених останній крик!”.
Полемізм Марка Боєслава будується на “супрязі” двох часопросторових понять, означених протиставленнями “колись” і “тепер”. Тепер, в умовах “щасливої” радянської дійсності, “кров святу і непокірну” допиває Сталін, як колись пили її ненаситні московські царі. Сліпі й недолугі перевертні Боєславової доби у принизливому прислужництві та холуйстві нічим не різняться від своїх попередників, яким дорікав Шевченко, молячи їх прозріти.
Творча біографія Марка Боєслава багата поетичними збірками, публіцистикою, серед якої не тільки статті політичної, соціальної, воєнної тематики, а й сотні відозв, закликів, звернень тощо. Знаємо і його машинописні книги “під кальку” “Непокірні слова”, “В хоробру путь”, “Вітчизна кличе”, “Протест”, “Хай слава луна”, “Зустріч із командиром”, “Із днів боротьби”. У різний час у нього з’являлися твори довершені і менш довершені, а то й слабкі. Але навіть слабкі мають свою вартість, бо вони теж своєрідні документи епохи. Потреба їхньої появи в тому й полягала, щоб фіксувати час і правдиво відтворювати у ньому події. І те “відтворення”  завжди історично правдиве й емоційно болісне. Тому й слід цінувати Марка Боєслава за те, що він вніс в українську поезію таку тематику, якої у ній досі не було. Ось його опис криївки з вірша “Криївка”:
Ну що ж? Ходімо в нашу хату.
Зайшли. Од холоду трясе…
Широкий світ — нема де стати! —
Низенькі нари — от і все.
Та й тут, в землі нема спокою —
Кремлівський кнур всю землю зрив.
О, весно, швидше клич до бою —
З нас бризка бойовий порив!
Чого не вистачає цьому віршеві? Все в ньому є. Є те, чого ніколи не матиме найвишуканіша поезія митця, для якого “криївка” не була його “хатою”. У ній не вистачатиме духу справжності. Боєславові вірші наповнені правдою. Вони дихають часом. Сьогодні їх сприймаємо як нерв історії, її пульс, як пам’ять минулого, що долинає до нас живим диханням борців за волю, що не готувалися, не мріяли ставати героями — ними робив їхній вибір, їхня національна гідність і честь.
Він свідомо перебував під світоглядом “вісниківського” оптимізму. Він — “сталь без іржі”, його слово — постріл, вогонь, смолоскип. Йому, як і “вісниківцям”, близька сковородівська доктрина: “Восход — є Ісход, а Ісход — є Восход”… Цю філософську сентенцію для себе поет перейняв, без сумніву, через посередництво (літературне) О. Теліги та Є. Маланюка, які були для нього життєвими взірцями у всьому. У його художньо-образній палітрі неважко знайти маланюківські образи, “змобілізовані” на розбудову героїчних сюжетів у нових історичних умовах: “Ви йдете ось грізні, суворі — // В очах вогонь, в руках стилет, // Ваш гнів, мов змій, сичить в просторі. // О, горе тим, хто у покорі // Рабами прийдуть в наш намет! // Я знаю підступ ваш і зраду // І стилос добре нагострив. // О, пісне, будь, мов бурі зрив, // І дням п’ястук настав і шпаду! // Насиллю не корись!”. А ось запозичення в поетки “вогненних меж” Олени Теліги, що “безстрашними очима не боялась заглянути в обличчя смерті”. Таким безстрашним стає і його ліричний герой: “Вбивайте тіло! Дух мій — криця // Піде крізь бурі і вогні // До бою звати!” або ж: “Уб’єте плоть мою… та я в ідеї розцвіту…”. Подібним поетичним виразам, якими виповнена поезія М. Боєслава, пасує роздум Д. Донцова, спричинений аналізом віршів поетів-вісниківців, зокрема О. Теліги. “Дух, — висловився він, — це та сила, що з’являється з Божої ласки, це сила, що докінчує формування людини. Удосконалює її. Він просвічує, осяває нашу думку, і сильною робить волю, неспівмірно сильною — до слабкости людської натури, створює героїв. Вогонь? — Це символ духа, який світить і гріє, освічує і запалює нашу мисль — вірою, дає велетенський імпульс нашій волі, зігріваючи любов’ю наші бажання. Він проганяє страх, він робить легкою жертву, він робить з людських створінь тих надлюдей, про яких — про перших християн — писала Леся Українка:
Ті люди робляться мов одержимі
Бери їх на тортури — перемовчать,
До серця промовляй — вони мов камінь,
Загрожуй смертю — люди ці мов трупи,
Чи мов безсмертні…”3
Поезія Лесі Українки в інтерпретації  Д. Донцова звучить як українська поетична традиція, що панувала в усі героїчні часи нашої історії. Так, наприклад, оспівано “лицарів духу” — Героїв Крут, про яких    П. Тичина у своїй унікальній присвяті сказав, що вони “вмерли в Новім Заповіті з славою святих”. Марко Боєслав розумів, що на традиції держиться світ. З крутянського вогнища “слави святих” пломенить благодатна сила духу, гартуючи нові покоління лицарів.
Їх — юних сміливців, лиш жменька була,
Із серцем зі сталі і духом з граніту.
О, велич летіла у вічність з їх лав
І Чин їх навіки став юности мітом.
Мчав зойк слабодухів за ними у путь:
— Куди вам? Ви ж діти!..
Загинете дармо…
— О, ні! Бо ще завтра за нами підуть
Мільйони! На славу ми змінимо ярма!
Чи стримати тих, в кого серце з вогня
І душу завзяту до бою напняв,
Хто любить Отчизну глибоко, пречисто.
О, прийде, Вкраїно, Твій радісний день —
Поглянь же — мільйони до бою веде
Крізь бурі сердиті, жорстокі — їх Триста!
Актуальність героїки минулого, тим паче, майже іще “вчорашньої” крутянської героїки для Боєславового інтерпретування не так історичні факти, що можуть стати прикладами для бойового гарту уже нового покоління, як духовний ідеал традиції тих, “хто любить Отчизну глибоко, пречисто”. Культ духовної стабільності, іманентного спадку, голосу крові батьків міцніший, ніж діяння за прикладами інших. Бо духовна стабільність — це внутрішня сутність, та невидима “матерія”, що існує в тобі як корелят сакрального.
____________
1 Кушнір Мирослав. Невкоєне серце. – Львів, 2005. – С. 256, 396.
2 Романенчук Богдан. Боєслав Марко. Азбуковник. Енциклопедія української літератури. – “Київ” – 1969, Філядельфія. – Т. І. – С. 393.
3 Донцов Дмитро. Поетка вогненних меж. Олена Теліга. – Торонто, 1953. – С. 85.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment