«…І не помре гулка вода Дніпрова»

Олександр КАВУНЕНКО

…Хіба не тішиться душа городянина, коли з бетонних помешкань, із лабіринтів метушливого мегаполіса виривається нарешті в заміську тишу, яку порушують лише перегуки пташок, де сосни сягають сонця, а вода лісового озера здається глибокою, як небо? Однак дедалі менше стає живої природи, а більше, як мовив колись поет, навколишнього середовища. Та й то занедбаного нині так, що його не завжди можна й природним назвати. Натомість напівпустельні індустріальні пейзажі, вода, майже або й зовсім непридатна для пиття. Не виняток, на жаль, і Дніпро — головна водна артерія країни, з якої п’ють мільйони.
На цьому, зокрема, наголошує Володимир Гаптар у книжці “Ріка тривоги і печалі”, яка побачила світ за сприяння ПРООН-ГЕФ екологічного оздоровлення Дніпра. У ній порушено не лише суто екологічні, а й інші аспекти. Адже ця Ріка з давніх-давен асоціюється з неповторним колоритом кількатисячолітнього українського буття.
За свідченнями Дмитра Яворницького, наведеними у книзі, майже весь береговий простір Дніпра, крім хіба порогів, мав розкішні, важкодоступні плавні, що дарували запорозьким козакам і ліс, і сіно, і безліч дичини та звіра. Ці плавні були низовинами, густо вкритими рослинністю, перетятими в різних напрямках річечками, мали затоки, лимани, протоки, були всіяні незліченною кількістю великих і малих озер, порослими густим і високим, як стіна, очеретом. Особливо знаменитим був Великий Луг, що починався біля лівого берега Дніпра, навпроти острова Хортиці, тягнувся на сто верст і закінчувався поблизу урочища Паліївщини, вище Микитиного Рогу.
Що ж тепер? Маємо ніби й не Дніпро із неповторним колись річищем, а важезне й небезпечне “намисто” з кількох рукотворних водосховищ, на дні яких опинилися давні козацькі села, родючі землі. Користі від цих велетенських калюж, укритих водоростями, майже ніякої, небезпека ж непередбачувана, зокрема від Київського водосховища, що ховає під своїми хвилями незліченну кількість радіоактивного мулу; сунеться той мул униз за течією, потрапляючи спершу в Дніпро, потім у Чорне море, зване колись Руським.
Не випадково існує думка науковців щодо поетапного спуску водойм, аби повернути Дніпру первозданність, а затоплені землі — для сільськогосподарського використання. Утім, наслідки такого кардинального кроку передбачити надзвичайно складно, економічні збитки бачаться величезними вже сьогодні, а екологічний і соціальний ефект — у невідомому майбутньому. Тим часом наростатиме загроза національній безпеці. Так вважає Дмитро Рущак, керівник проекту ПРООН-ГЕФ екологічного оздоровлення Дніпра, вступним словом якого відкривається книга Володимира Гаптаря.
Міжнародній спільноті також небайдужа доля Дніпра. Свідченням цього є і вже згаданий проект, у рамках якого реалізується стратегічна програма дій, покликаних зменшити забруднення Дніпра стійкими токсичними речовинами. Саме дій, а не тільки задокументованого схвалення вітчизняними міністерствами, причетними до проекту.
У книзі, крім історичних екскурсів, чимало статистичних даних, археологічних, краєзнавчих, природоохоронних, медичних матеріалів, розмаїтих аналогій, висловлювань відомих людей, які автор уплітає в канву своїх роздумів, у загальну композицію видання.
В. Гаптар звертається до сумління співвітчизників, особливо сподіваючись на молоде покоління. Чи існують нині загрози для Дніпра, для людей, які живуть на його берегах? — запитує у свого дідуся Максимко, один із героїв повісті. З народження міський мешканець, “дитя асфальту”, він щороку приїжджає до дідуся в село Старе, що неподалік столиці, відкриваючи там для себе нескінченні таємниці ріки й довколишньої природи, а через них — істини людського буття.
Композиційно повість “Ріка любові і печалі” — у центрі книги, вона обрамлена публіцистичними пасажами та пізнавальними матеріалами про Дніпро й інші ріки світу, а також — свідченнями про те, чим загрожує людству забруднення води.
По-синівському трепетно Володимир Гаптар творить дуже добру ауру книги про Дніпро. Образ Ріки в повісті постає перед читачем у багатьох іпостасях, у різних часових і просторових вимірах. Вона говорить до читача живим голосом хвиль, пташиними перегуками в її болотах, ділиться радощами, сподіваннями. Тільки почула б її людина.
Вочевидь, не випадково автор “Ріки…” подає історію дідусевого роду, продовжувачем якого з хвилюванням починає усвідомлювати себе і його внук. Весь вік працював дід Галайда у рибальській артілі. Мав свою філософію буття, а найпотаємніші думки про життєві колізії довіряв щоденнику. Не тільки дух, а й тіло гартував, цілий рік у Дніпрі купався. Тож навіть у сімдесят п’ять не поступався нікому ні силою, ні рибальським умінням, а Дніпро знав як свою долоню. Складав навіть мапи місцеперебування затонулих козацьких човнів — чайок. І не один такий човен із його допомогою було піднято з Дніпрового дна й реставровано.
Повість “Ріка тривоги і печалі”, окрім уже зазначеного, є письменницьким втіленням думки про те, що діди, батьки, сини — геніальна триєдність і порушувати її не дано нікому. Певно, що й сучасним товстосумам, котрі, споруджуючи свої палаци прямісінько на воді, чинять замах на Ріку. Не кращі й ті, хто, не замислюючись про наслідки, скидає стічні води, миючі засоби, од яких немає спасу Дніпру.
Є поняття у філософії: “Повернення часів”. Якщо стисло, то суть його полягає в тому, що десь у цьому ж місці, скажімо, на березі Дніпра, далекий нащадок думатиме і почуватиме те саме, що й ти. Тож хотілося, аби те повернення часів до наших нащадків було повновартісним і щасливим. Якщо нам не чуже відчуття єдиної людської спільноти й дороге серцю замилування нескінченним плином Ріки. Щоб через віки справдилися біблійні рядки з Одкровення Івана Богослова, які автор обрав як епіграф до повісті: “І показав він мені чисту ріку живої води, ясну, мов кришталь”.
Отже, книга ця — хвилюючий художній відеохронопис Ріки. Хоча відео, так би мовити, в натуральному вимірі, також присутнє у книжці. Це світлини самого автора. Деякі з них зроблено під час відзначення міжнародного Дня Дніпра; є вони й у зовсім недавньому художньому каталозі, куди ввійшли також твори художників — учасників пленеру, присвяченого цій події. Нещодавно вони експонувалися на виставці в Академії мистецтв України “Дніпро… Мить і вічність”, якою була заснована спеціальна художня галерея. Пригадую, навіть Олів’є Адамс, резидент-координатор ООНівського проекту, взявся тоді до пензля й подарував присутнім свій мистецький експромт на тему вічної ріки.
Повість-діалог, повість-застереження, повість-перегук, повість-відлуння — такі визначення можна застосувати до жанру, в якому написано “Ріку тривоги і печалі”. Утім, нехай це питання досліджують літературознавці, я ж наголошу насамкінець ось на чому. Видається закономірним, що саме Володимир Гаптар написав книгу, сповнену драматизму сучасної доби, бо вона витікає з внутрішньої логіки його мистецької спрямованості, є виявом небайдужої душі. Він організовує природоохоронні акції, пов’язані з відродженням Дніпра, редагує  “Екотиждень”, таке вкрай потрібне нині видання, долучаючи через нього небайдужих до захисту довкілля в Україні. Напевно, і ти, шановний читачу, не раз чув по радіо цю пісню, перейняту глибокою вірою у спасіння Ріки. Слова до неї написав також він, Володимир Гаптар:
Не згасне наш вогонь
на грозових вітрах,
І не помре жива вода Дніпрова,
Воскресне
в душах українське слово,
Повірить у синів Тарасова гора.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment