Народився 27 квітня 1939 року на Луганщині. Вивчився на архітектора. Нині — член-кореспондент Української академії архітектури. Професор.
Як головний архітектор міста, заклав основи розвитку на той час ще зовсім молодого Сіверськодонецька, захистив дисертацію, стояв біля витоків створення кафедри архітектури НАУ, був її першим завідувачем. Член Національної спілки архітекторів України. Автор понад 30 наукових праць.
Творець однієї з найкрасивіших в Україні колекції каменів-самоцвітів, автор понад 300 композицій, автор нового напряму в образотворенні — образи каменів-самоцвітів возвеличені до масштабу великоформатних картин.
Співавтор унікальної книги-альбому “АртАбетка”. Картини-композиції — в авторському поетичному супроводі. Автор збірки віршів “Дорогою світла”. Організатор та учасник понад 200 художніх виставок (зокрема й закордонних). Заслужений діяч мистецтв України.
Найвдаліші його витвори — діти: двоє синів і дві доньки. Має талановитих онуків. Найстарший — Іван, уже архітектор (як дід та батько), наймолодший (поки що!) Михайлик у свої шість рочків художник (як дід та мама) та ще й філософ. На запитання вчителя: “Що таке краса?” відповів: “Як мені видається, краса — це культура!” Ось так! До того ж, сумлінно вивчає китайську мову. Сам забажав…
Ми
Субота-неділя — риболовля на Козинці. Іду вранці з уловом, а переді мною (звичайно, подумки) мої дідусь з бабусею із далекого дитинства. Згадалися повоєнні роки. У моїх ще зовсім молодих батьків було вже четверо дітей. Аби не війна, можливо, було б і більше, бо мама дуже хотіли дочечку, а народжувалися тільки сини. У таткового брата, який загинув у перший рік війни, так само — троє синів. І вся ця гороб’яча зграйка на літо перелітала до бабусі. Її чималий живописно-багатий город закінчувався берегом джерельно-чистої на ту пору Луганки. Дідусь у річку на ніч під кущики ховав 3—4 кобоші, власноруч сплетені з лози. Рано-вранці його здобич у величезній цеберці хлюпалася біля порога. Отим і підгодовували дідусь з бабусею ту ненаситну зграйку.
На пам’яті — обідній церемоніал. Їжа зазвичай була нехитрою — все з городу та річки. На початку літа — зелений борщ з кропиви, заправлений вареним яйцем і товченим старим салом з часником. А коли відходила кропива, то були щавель та лобода. Зелений борщ періодично змінювала затірка — геніальне тогочасне творіння. Коли все це було готове і бабуня накривали на стіл, скликали нас до хати. Вихорем влітали зголоднілі пташенята. З макітри смачно парувало. Вже наковталися слинкою, а дідусь все ще не йде. У вікно видно було, як він неквапливо виходив із клуні — теслярської майстерні. Довго-предовго мив руки, поважно заходив до хати, підходив до свого місця в голові столу, стоячи читав “Отче наш”, благословляв їжу… І тільки тоді ми могли братися за ложки. За лічені секунди ковтали все те, що бабуня готували півдня.
Згадується, наше село було українськомовним. Бабуня щебетали з нами рідною мовою. Згодом, уже після війни, молодь заговорила російською, бо дуже багато наїхало до Донбасу росіян. У школі вчили російською. Спілкування на Луганщині, навчання в ВНЗ у Дніпропетровську, а потім і в Києві — теж російською. Та коли на початку дев’яностих Україна стала незалежною, я почав говорити винятково українською, бо входив до такого товариства, яке сприйняло самостійність країни як здійснення одвічної національної мрії. Вишукана бабусина мова, посіяна в благодатну дитячу пам’ять, дала дужі паростки через піввіку. Досі вклоняюся бабусі Пелагеї за її мелодійну мову, яка допомагає моїй душі співати життєву пісню.
Але вертаймося до дідівської хати.
Вона і зараз перед очима: тепла і водночас прохолодна, затишна і урочиста. Стіни — з дерева, оббиті дранкою, обмазані, побілені, призьба підведена. У хаті — два простори. Передній — піч з лежанкою, біля глухої стіни — скриня для посуду і провіанту, а над цим диво-творінням ще одне — полиця з макітрами, глечиками, мисками. Та царював довгий міцний — бо дубовий — стіл. То був витвір дідового мистецтва. Товсті стругані дошки, підігнані одна до одної так щільно, що видавалися суцільною площиною. Тримався стіл на кремезних ногах-брусах. Здавалося, вони виросли з долівки або вросли в неї. Стіл займав майже весь простір. За ним усі ми вільно розміщувалися на двох лавах — теж міцних, дубових, стійких. Напевно, стола дід розраховував на немалий гурт онуків. Вхід до першого простору — з теплих сіней. У сінях — шафа з одягом. У стелі — ляда дерев’яна — вхід на горище, до неба…
Другий простір — суцільний рай. Велике ліжко з високою периною та горою подушок із гусячого пуху. Все це вкрито домотканим покривалом з мережкою, на подушках наволочки так само з мережкою. З тих подушок, на яких спали, увечері парадні наволочки знімали. На гладенько вимазаній долівці — рядно з різнокольорових смужечок. Його бабуся зіткали. На Зелені свята те рядно скачували у скалку і долівку густо вкривали чебрецем. Божественні пахощі! І ми, хлопчаки-онуки, покотом спали на тій святковій долівці. У святому куті — рушники, ікони, лампадка, на маленькому столику-тумбочці, долі ікон — Свята Книга, свічки, на біленькому блюдечку — просвірки. У проміжках між вікнами — збільшені родинні фотографії у рушниках, а під ними — малі світлини у лакових рамочках із черешні. Поруч із ліжком — величезна скриня, кована залізом, з дивними візерунками. Та скриня зберігала найцінніший родинний скарб — ще дівочий бабусин посаг: намисто, каблучки, сережки, мережані покривала і обруси, рушники і святкове вбрання…
На покутті стояв другий стіл, делікатніший, з липи, різьблений.
Не пам’ятаю дня, аби той стіл був не застелений спеціально витканим обрусом. Посередині столу завжди був буханець і дрібка солі. За тим столом збиралися на свята — відбувалося дійство Святвечері з дванадцятьма пісними стравами — голодна та щедра, та великодні сніданки, коли розговлялися посвяченими крашанками та паскою. Яке ж усе було смачне після довгого посту! Бабуся тримали піст. І хотіли, аби ми були біля неї.
У хаті взимку було тепло, затишно, а влітку — прохолодно, бо оселя була під солом’яною стріхою. На подвір’ї — клуня з майстернею, погріб вихідний та колодязь із кришталевою водою. Від дороги — невисокий кам’яний тин, аби скотина та гуси не виходили за подвір’я, на дорогу. Подвір’я рясно поросло темно-зеленим густим споришем. Стежки, які вели від хати до воріт, клуні, колодязя і до хвіртки на город — висипані піском. Рай — та й годі!
Щастя й горе
матері-качки
У густім реліктовім очереті, який де-не-де зберігся на берегах Козинки — щедрої, повногрудої (бо має ж греблі!) — цієї весни дика качечка висиділа каченяток.
Невеличкий очеретяний острівець із двох боків обіймають дощані містки-вимостки, з них — рибалять. Із тих містків чути було, як мама-качечка тихенько розмовляла зі своєю зграйкою. Інколи гучними загрозливими “кря-кря” когось відлякувала. Пестила-годувала своїх жовторотих дитинчат у гніздечку не один день, аж доки їм стало тіснувато в тому будиночку. Ото й вивела вона свої пухнасті кульки на вузеньку, вільну від очерету, водяну смужечку. Дітки помітно побільшали — вдягнулися в теплі пір’ячі кожушки, ретельно промащені, аби не намокали. Коли зграйка помічала рибалок, то хутко вертала до своєї схованки. Хтозна, що можуть заподіяти крихітним беззахисним створінням ті велетні, що змахують раз по раз довгими палицями? Поступово, день у день, переконувалися пташки в миролюбній, а можливо, й люб’язній налаштованості сусідів. Щораз, коли зграйка з’являлася, ті підкидали на водяну смужечку подрібнені хлібці, які ставали для каченят легкою здобиччю.
Як же раділа людська душа, змучена довгим зимовим міським буттям-суєттям, незайманій первісній природі!
Тим часом крихітні аборигенчики впевнено опановували простір, вправно харчувалися, грайливо пірнали-виринали, плавали наввипередки, хвацько змахували крильцями, які поступово росли, мужніли.
Вперше качечка вивела з очерету одинадцятьох каченят. Згодом їх лишилося тільки семеро. Гніздо неподалік од берега було, напевно, принадою і для котів-дачників, і для диких хижаків — видр-пацюків, яких у річці немало. А та сімка, що лишилася, стрімко росла, навчаючись від качки-матері уникати небезпеки. Рибалки ж щоранку і щовечора перераховували зграйку і раділи, бо вона не зменшувалася числом.
Нарешті настав той час, коли мама-качка поставила каченят на крило. Спочатку низенько над водою, невеличкими відстанями. А потім — чимдалі одлітали каченята від своєї схованки в очереті. Напевно, готувалися до великого лету.
Якось серпневого суботнього ранку, тільки-но засіріло небо (а рибалки — вже на вимостках та вздовж берега!), вдарила… канонада. То всемогутня влада дозволила своїм громадянам, “яким їсти нічого”, полювати на пернатих. Наша зграйка заметушилася та й хутко-швидко злетіла. Рибалки їм услід: “Не покидайте своєї очеретяної схованки!” Та де там…
Чомусь згадався анекдот про міль. “Якось міль-дитинка вперше вилетіла з шафи до світлиці. Повертається хутко до шафи та й хвалиться своїй мамі: “Мамо, я так красиво літала, що всі присутні в кімнаті мені аплодували!”
Можливо, і наші каченята за тими оплесками-вибухами полетіли? Так чому ж їх мама-качка не зупинила, а слідом полетіла?
Уже й на полудень повернуло, а зграйка не верталася. Рибалки бідкалися, нарікаючи: “Кому ж тут не вистачає харчів?” Здригнулися від пострілів береги Козинки і Дніпра: війна… Затремтів заповідний простір між цими річками, де ще збереглися латки плавнів серед щойно збудованих новеньких островів-палаців… Найсучасніші, навіть десятизарядні, рушниці-кулемети “гідно” презентували їхніх владних достойників, демонстрували рівень можливостей “нових українців”: “А мій господар найкрутіший! — Бах-бах-тра-ба-бах…”
Уже смерком прилетіла до своєї схованки поранена качка-мама. Пішла, накульгуючи, берегом. Безупину жалісно крякала — гукала свою довірливу зграйку. Та марно…
Наступного ранку, ще до схід сонця, рибалки (разом з осиротілою качечкою) бідкалися, пригнічені людською жорстокістю. Птаха хутко перепливала від одного очеретяного острівця до іншого, тривожно скликала свою розполохану малечу: “Де ви, де?..”
Аж під вечір рибалки-дачники повідомляли одне одному новинку — до матері-качки повернулося обстріляне каченя. Одне з сімох… Треба було бачити (та й відчувати серцем!) ту пташину зустріч! Тішилися качка-мама тепер уже з дорослим досвідченим каченям на воді: пірнали-виринали, змахували крильцями, безупинно озивались одне до одного своїм “кря-кря”, супроводжуючи ласкаві звуки ніжними доторками дзьобиків. Рибалки підкидали їм шматочки хліба, нарікаючи на своїх “бідних” співродичів, які не відають, що творять.
Уже й листячко на деревах жовтіє, а наша парочка не збирається в далеку дорогу: дедалі ближче підпливає вона до рибалок, майже з рук бере хліб…
Чи вже забула мама-качка про своє горе? Чи вже вибачила людям їхню жорстокість? Та все-таки боїться надовго покидати свою очеретяну схованку, бо раз по раз чує постріли довкола. А можливо, залишиться ота парочка зимувати на споконвіку щедрій землі? Та й добрі люди, мабуть, тут ще не перевелися… Доглянуть узимку?!
Серпень-вересень, 2011
Козин
Козинський корінь
діда Сашка
Понад десять літ полюбляв дід Сашко сідлати солідного пенька засохлої вікової акації за двором. Поруч — баби на лаві вихідного надвечір’я обговорювали найсвіжіші козинські події, лузаючи насіння.
Якось витягли екскаватором того пенька з дивовижним коренем на світ Божий, бо стояв він на майбутній газовій трасі.
Вивернули кореня під огорожу — наче щось живе вбили. Поглядав дід Сашко на того велетня, сумно зітхав. Вдіяти нічого не можна, бо цивілізація потребує жертв. З півроку пролежало те диво, ніхто його не чіпав. Чи на дрова взяти? Чи як?
Раптом зайшов на подвір’я діда Сашка бородатий архітектор-дачник.
— Діду, продайте кореня…
— А хіба його можна продавати?
— Та якщо є покупець, то товар можна й продати…
— А скільки за нього?
— Ваша корова — то й ціну їй давайте.
— А на півлітру?
— Ні.
— Чому?
— Задешево такий дивний товар оцінюєте!
— Ну, тоді дві, тобто літру…
…Сторгувалися.
А як же того кореня-велетня довезти до дачі? Бо важить із півтони. Та й розміри…
Якось до сусідів бородатого архітектора привезли будматеріали на вантажівці з низьким кузовом. При ній — дужі хлопці. Домовилися, поїхали вони по корінь. Невдовзі, розчаровані, повернулися порожняком, бо дід не дав свого багатства.
— Могорича пили з бородатим чолов’ягою. Хай сам приїздить.
Сіли — поїхали.
— Діду, що ж це Ви не віддали кореня?
— Та той… Він тут пролежав півроку. Приходили покупці. Я не захотів. Так, той, може…
— Добре, діду… Ми повернемося.
Привезли те, що треба, посиділи з дідом Сашком, завантажили на машину велетня, привезли на дачу.
Минуло ще півроку, поки з того кореня вдалося видобути Мистецтво. На відкриття скликав бородатий архітектор сусідів. Поїхали по діда Сашка. Та не судилося йому посвяткувати нове народження красуні-акації, бо забрав Бозя старого Сашка на Великдень на небеса, у засвіти. Напевно, звідти милується своїм коренем, який зростав і ховався у землі більш віку, а нині тішить гостей-дачників у кооперативі “Мистецтво” на березі чудової поетичної Козинки в новій іпостасі.
Гірчить дідове вино
У діда — розкішний виноградник. Років із тридцять ростив його з маленьких лозинок. На всю межу свого саду змайстрував дід із металевих труб спецконструкцію, заввишки зо три-чотири метри, аби виноград плівся ближче до сонечка. Ранньої весни лазив по драбині, обрізав старі гілки, розгортав лозу тих сортів, які не витримували морозів, тому треба було її пізньої осені утеплювати сухостоєм та пригортати землею. Влітку ретельно пасинкував зайві молоденькі паростки, аби грона, які рясно нав’язалися, були важкими.
Восени збирав урожай. На шию чіпляв прив’язану до мотузка кулеподібну корзину, аби обидві руки були вільні, і по драбині підіймався до неба. Ніжно торкався стиглих грон, обережно зрізав їх і наповнював ними корзину вщерть, спускався на землю, мов павучок по своїй павутинці — сюди-туди, туди-сюди… Зсипав виноград у величезну діжку, підняту над землею на міцній дубовій підставці. Біля самого дна діжки в клепку врізав дерев’яного крана, якого сам же і змайстрував. Коли діжка була вже повна, наповнював другу, схожу на першу.
У тих діжках вистоювався виноград із тиждень. Найспіліший — сам по собі розчавлювався, і дід відкривав того краника і спускав сік в емальоване цеберко. То був перший сік — ароматне густе та солодке диво. З нього вигравало вино для себе. Сам дід того вина не пив, пригощав родичів, які наїжджали відвідати його і посмакувати вином.
Решту винограду, який уже просів у діжці, коли дід зціджував перший сік, чавив величезною дерев’яною давилкою. То вже другий сік. З нього дід робив вино на продаж. Розливав його у діжечки, додавав води з розчиненим цукром, засипав спеціальні винні дріжджі. В отвір у дерев’яному чопі була заведена пластикова прозора трубочка. Через неї котилися повітряні кульки і булькали через водяний замок кілька тижнів. Коли вибулькування припинялось, процес бродіння завершився. Треба було дати відстоятися. Потім дід обережно зціджував напій і розливав у малі ємності та зносив до льоху. Вино ще дозрівало, міцніло. Дід ретельно стежив за тим тонким непростим процесом, бездоганно витримував знану тільки ним технологію.
Але дозріти вину майже ніколи не вдавалося. За молодим напоєм (смачний, п’янкий — і недорого!) вишиковувалася черга односельців із червоно-синіми носами. Вино не дурманило голови, але після двох-трьох склянок ноги вже не слухалися хазяїна, а на душі теплішало… Черга була найдовшою вечорами, після роботи, і вранці — на похмілля. Від ранково-вечірнього коловороту старенький ґазда не мав відбою…
Дід продавав вино, добуте ох якою нелегкою працею, складав гривню до гривні, аби купити для єдиного сина недешеві ліки… від алкогольної залежності, та придбати одяг і підручники дітям непутящого сина — своїм маленьким, покривдженим долею любим онучатам…
09.07.09
НЕОЧІКУВАНЕ
ЧАСТУВАННЯ
Одним днем промайнуло 5 років із тієї осени, коли земляки влаштували виставку моїх творінь у міській картинній галереї. Не лише дорослі — виставку відвідали майже всі школярі міста з населенням понад сто тисяч. Бо її постійно рекламували на місцевому телебаченні. Учителі приводили дітей класами, тож кожній такій групі я розповідав про новий напрям в образотворенні, який започаткувала презентована серія картин. Кожен твір супроводжувався поезією рідною мовою. Їхнє авторське прочитання багато більше додавало до глибини сприйняття художнього творіння. Для Донбасу, де українська культура, і передусім мова, з такими труднощами торує дорогу до сердець і свідомости зрусифікованих українців, це було одкровення. На закритті виставки вчителька української мови і літератури зробила цікавий висновок: “Одна Ваша виставка набагато рясніше засіяла дитячі душі любов’ю до рідної мови, ніж усі мої уроки”.
А ще була незабутня зустріч із дітьми загальноміської школи-інтернату. Відзначали школярів, у яких день народження — цього місяця. То була добра традиція школи — щомісячні святкові вечори. Подарував тоді школі кілька картин, читав у переповненій шкільній залі свої твори. Для мене той вечір був особливим, неочікуваним. Діти-сироти горнулися до нового сивобородого дідуся — художника і поета. Відчувався брак батьківської уваги і любови до них. У душі щеміло, серце співчувало цим пташенятам, які широковідкритими оченятами запитували: може, станеш моїм татком чи дідусем? Закарбувалася у пам’яті та зворушлива зустріч із нашим сирітським майбуттям.
Ось знову завітав до міста своєї юности на Луганщині. Цього разу стався зовсім несподіваний випадок, про який, здається, варто розказати.
Захотілося побути на самоті, віч-на-віч із містом, поблукати тими вулицями, в забудові яких брав участь у далекі шістдесяті як молодий спеціаліст — будівельник-архітектор. Ось моє перше в житті авторське кафе “Юність”. Чомусь відвідувачів — негусто. А в ті далекі роки потрапити до нього, особливо ввечері, було нелегко. Та й на вечірніх вулицях майже безлюдно. Чи дається взнаки триклята криза, яка зачепила невеличкі містечка, де й до неї непросто було отримати пристойну роботу? Вулиці темні. Чи ще не ввімкнули ліхтарі? Чи вже не вмикають їх узагалі, аби зекономити на електриці?
На перетині двох неосвітлених вуличок підійшли до мене чотири молодики. Якось підозріло озираючись, обступили і попросили “подарувати” гаманця. Не встиг я зреагувати на їхнє “прохання”, як один із хлопців раптом промовив: “Так это ж тот художник, который подарил нашей школе картины и читал нам свои стихи”. Миттєво відскочили од мене. Після коротеньких перешіптувань підійшли і… запросили до кафе на чай.
Прийняв їхнє запрошення не вагаючись. До чаю додав добру вечерю на п’ятьох. Скільки несподівано цікавого і водночас сумного я почув од тих парубків. Після школи і навчання в технічному училищі вони не можуть знайти роботу. Будь-яку…
То що ж коїться в нашій безмежно багатій і водночас такій бідній країні? Владна верхівка чубиться за президентське крісло, а люди не в змозі заробити навіть на їжу…
Сумно. Щось треба робити…
Січень 2009
Сіверськодонецьк—Київ
Версаль і Козинка
Занесла мене доля до Версаля — резиденції французьких королів. Рота роззявив. Дивуюсь, як усе вправно упорядковано, підстрижено, підмальовано. Навіть на веслах пройшлися грандіозним штучним озером з бездоганною геометрією берегів. Дерева довкруж чудернацьких небачених форм: крони —прямокутники та більші-менші кульки. Гарно ж як!
А воно защеміло щось. На Козинку захотілося. На волю. Бо дерева там — непідстрижені, а береги поросли очеретом…
12.08.2007
Париж
Майдан
Я щасливий, бо маю чотирьох гарних дітей. Маю онуків, які тягнуться до діда, бо дід знає, про що їм розповісти, що їм показати. Плекаю пам’ять батьків — величавих трударів, які гідно пережили і голодомори, і війну, і нелегкі післявоєнні випробування. Схиляю сиву голову перед ними і дивуюсь їхній мудрості та вмінню жити гідно на одну батькову зарплатню машиніста паровоза. Виростили-вивчили чотирьох синів. Троє з нас — кандидати наук, четвертий — агроном. Усі ми вже пенсіонери. Проте свій життєвий шлях вимірювали, та й нині міряємо, їхнім ставленням до родинного і громадянського обов’язку.
Я щасливий тим, що моя стежина вивела мене на широкий і довгий шлях, яким віками йшли до свободи і волі мої славетні пращури. Усвідомлюю: моя участь у тій ході вельми скромна: живий ланцюг Львів—Київ; освячення національного стяга-знамена на подвір’ї Софійського собору, величаво-поважна хода Хрещатиком, піднесення прапора біля Київради; створення Української Духовної республіки — культурологічної організації, яка в перші роки Незалежності утверджувала принципи нової країни; участь у численних мітингах і маніфестаціях за демократію. Але найяскравіший слід у душі й свідомості поклав Майдан—2004. Та Божа космічна подія відродила, а можливо, й народила в мені віру у велич моєї нації, мого народу. Його глибинна генетична культура не могла погодитися з тим, аби ним правили неуки з кримінальним минулим. Майдан органічно відобразив загальногромадянський і мій особистий протест.
Напевно, ніколи з моєї пам’яті не зникнуть ті привітні просвітлені обличчя українців з Майдану, бо всі ми були щасливі духовним єднанням. Відтоді я переконався: позитивний потенціал нації величезний і в потрібний час він спроможний вибухнути на захист своїх громадянських і суто людських інтересів. Цю надію і впевненість утверджує те, що на Майдан прийшли люди різного віку, але все-таки переважала молодь — наше майбутнє. Ось і ми зі студентами (тоді я — завідувач кафедри архітектури в Національному авіаційному університеті) після занять окриленою зграйкою прилетіли на Майдан. Нас кликали туди наші серця. Ніхто нікого до того лету не примушував.
Я був певний: Майдан мусив нас поновити-очистити. Там я й запропонував студентам покинути назавжди палити і викреслити зі свого лексикону чуже матюччя… Бо те лихо знищує націю і на фізичному, і на духовному рівнях. Такої напасти в Україні не бувало з давніх-давен. Усі разом ми прихилили коліна… і дружно вимовили: “Присягаємо!”. То був наш особистий внесок, аби реалізувати величаву ідею Майдану — духовного єднання і оновлення нації.
А ще тими днями ми з Віталієм Солодовим створили низку картин-композицій і присвятили їх Майданові. Якось природно і легко народжувались тоді вірші, бо відображали, певною мірою, мій особистий і загальногромадянський настрій того доленосного часу.
Душа Майдану
Майдан вирує помаранчем,
Буяє гідности ріка
Свободолюбного народу,
І торжествує в нім душа.
Одвіку — ніжна і пісенна,
І несподівано — вогненна,
Знов відродилася в цей час —
В одинаків?
Багато нас!
