Сергій Якутович: «Я все життя повертаю Україну українцям»

6Наш гість — народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Сергій ЯкутовиЧ. Учасник безлічі художніх виставок (від 1973 р.), лауреат багатьох вітчизняних і міжнародних конкурсів графіки. Автор понад ста книжкових ілюстративних циклів — від Вільяма Шекспіра до Ліни Костенко.
Як художник-постановник, активно працює в кінематографі й театрі. Лауреат премії Російської кіноакадемії “Золотий орел”. Його твори зберігаються в художніх музеях України та багатьох країнах світу.
Торік митець проілюстрував збірку Ліни Костенко “Річка Геракліта”, ювілейний альбом Богдана Ступки, драму Лесі Українки “Руфін і Прісцілла” й отримав у Римі премію імені М. Гоголя.
Виставка Якутовича “Гоголь народився…” стала знаковою подією у Франції (штаб-квартира ЮНЕСКО), Москві, Києві, Львові та інших містах України.

— Сергію Георгійовичу, почну розмову житейським запитанням — як ся маєте?
— Після смерті дружини Ольги живу внутрішньо самотньо, до того ж не дивлюся телевізор. Читаю книжки. Вважаю, що той, хто дивиться ТБ, не здатен серцем сприймати образотворчий ряд. Можеш подивитися новини, а потім танці й співи з усіма, і відкриваючи Сервантеса, — вже не побачиш характерів, читаєш і знову-таки сприймаєш  все як інформацію, а не як почуття-картину.
Нині в Поліграфічному інституті КПІ викладаю ілюстрацію. Називаю це режисурою ілюстративного ряду. Моя проблема зі студентами в тому, що вони не вміють малювати, думати, читати. Поки що. Але добре володіють комп’ютером, а я — ні: ми розмовляємо різними мовами.
Сучасне суспільство скочується до поверхневості, споживацтва. А я дедалі більше відчуваю самотність. Проте як художник маю розповідати про все, що зі мною відбувається: про старіння, самотність, відхід друзів. А це дуже непросто — намалювати похорон друга, коли стоїш перед труною.
Мені кажуть: “Ви три роки не виставляли своїх робіт”. Мені це не цікаво. Після персональної виставки у Києво-Могилянській академії я зрозумів, що просто виставляти картини абсолютно безглуздо. Ну, прийдуть 40—50 відвідувачів подивитися, комусь сподобається, комусь — ні. Я не для цього живу.
— Вас надихають інтерактивні проекти?
— Мої нові проекти з соціальним наповненням — на шпальтах, не реалізовані, бо немає фінансування.
Великий письменник і педагог Януш Корчак написав “Молитви для тих, хто не вміє молитися” (вісімнадцять молитов). Мрію зробити пересувну виставку з інсталяцій. Там є “Молитва маленької дитини”, яка напудила у постіль і просить: “Боженько, зроби так, щоб мама не побачила”; “Молитва легковажної жінки”, яка молиться, щоб прийшов той, кого вона, може, покохає; “Молитва ненависті”, “Молитва екстазу”, “Молитва абсолютної скрути”… Вони не конфесійні (Януш Корчак, до речі, був євреєм), і моя подача — загальнолюдська. Кульмінація — “Молитва художника”. Загалом людина потрапляє у візуально-звукове інтерактивне дійство.
Чекаю на меценатів. Була домовленість із Польським культурним інститутом, із Тель-Авівським університетом в Ізраїлі — люди хочуть бачити експозицію. Її можна зробити легкою, мобільною, такою, що зручно складається.
— Після відвідин деяких галерей і вернісажів можна схибнутися.
— Подібних, на жаль, чимало. Якось їду в таксі, мене запитують: “А хто ви за професією?” Я кажу: “Художник”. — “А, алкоголік і бабій”. — “Ну чому ж? Я, наприклад, художник фільму “Тарас Бульба”. — “О!” — з’явилася в очах повага.
Мій батько Григорій Якутович — художник фільму “Тіні забутих предків”. Та як митець він більший, ніж цей легендарний фільм.
Моя невістка — француженка (син — художник Антон Якутович — мешкає в Парижі. — В. К.), композитор Беранжер Максіман. Дуже любить кіно і цінує мене. Якось вона запитала: “Тату, а скільки фільмів ти зробив за останній час?” — “За вісім років вісім фільмів”. — “Притому, що кіно в Україні не знімається”. — “Так”. — “І що саме?” — “Молитва за гетьмана Мазепу”, шість науково-популярних фільмів, “Тарас Бульба”. Тепер дев’ятий документальний затвердили”. — “Твоя робота — чудова. Ти ж розвалюєш кінематограф, бо як художник виходиш на перший план. Іди з нього”. Я пішов. У театр. Зробив у Київському театрі імені Франка спектакль “Урус-Шайтан. Байки про Сірка — кошового отамана, шевальє д’Артаньяна та турецького султана” за п’єсою Ігоря Афанасьєва. Вона з успіхом іде понад рік.
— Про що ця вистава?
— Про отамана Сірка від його народження до… Кутузова, якому показують руку Сірка (як частину святих мощів), і вона рятує Москву. У виставі фігурують запорожці, турки, татари, іспанці, французи, поляки, — загалом 135 персонажів. Багато танців, руху. Це наче мюзикл, тож треба було знайти нову форму, щоб уникнути вульгарності-фривольності. Я все знав зсередини, зокрема й акторів, індивідуально робив костюми.
Питають: “Ви працюєте пензлем чи ручкою?” Я працюю головою. Це дає можливість бути вільним у театральних і кінопроектах. Я першим торую дорогу: роблю розкадровки, малюю костюми, декорації, типажі. Думаю, хто гратиме. Часом вношу пропозиції до сценарію.
— Ви працюєте над новим документальним фільмом. Про що він?
— Про Гоголя в контексті світової культури (режисер Ростислав Плахов-Модестов). Бо навіть Маркес сказав, що він вийшов із гоголівської “Шинелі”. Російська і європейська літератури теж вийшли з неї.
Непрагматична гоголівська містичність зрозуміла людям більше, ніж прагматична, яку інші вигадували. А Гоголь усе робив інтуїтивно. Йому було лише 22 роки, коли вийшов перший твір. Чому людина писала всього десять років? А потім ще десять років жила і писала тільки “Вибрані місця з листування з друзями”? Він хотів стати генієм і ощасливити людство. Забувши, що був генієм тоді, коли молодим хлопцем писав українські речі. “Мертві душі” і “Петербурзькі повісті” теж геніальні, але це все-таки відлуння українського.
Згадую такий момент. У Римі премію імені М. Гоголя отримали від Росії генеральний директор музею імені О. Пушкіна (обіймає цю посаду від 1961 року) Ірина Антонова, режисер Юрій Любімов, письменник Андрій Бітов і художник-сценограф Борис Месерер. Після мого виступу Андрій Бітов сказав: “Сергію, тільки щоб ніхто не чув. Я завжди знав, що Гоголь не “русский писатель”, а російський, оскільки була Російська імперія. Так, він писав російською, але то розкодована українська мова, бо він мислить по-українському. І в тому вся його принада. Росія була збирачкою землі, вона брала найкращих людей. І в тому нема провини Гоголя”.
Не треба ділити, чий Гоголь. Найпопулярніший твір російської літератури — “Тарас Бульба”. У росіян є дворянська культура, скажімо, “Війна і мир” Толстого, “Євгеній Онєгін” Пушкіна. Але проста людина, тим паче люмпен, не зрозуміє фраз: “Как денди лондонский одет, он наконец увидел свет”. Що таке світ, хто такий денді, де той Лондон?.. А “Тарас Бульба” зрозумілий усім.
Після завершення чергової виставки “Гоголь народився…” мені привезли відгуки, серед них був такий: “Утішені, задоволені, просвітлені душею. Біжимо додому читати Гоголя”. Певно, тому, що я робив не для себе. Для Гоголя, щоб його повернути. З іншого боку, за таке ставлення треба відповідати до скону.
Сподіваюся, залишиться мій образ України — у графіці, живопису, в театрі, кіно.
Найбільше моє надбання — серія графічних робіт “Мазепіана”.
— Яке враження на Вас справила Ліна Костенко? Що найхарактерніше Ви в ній побачили?
— По-перше, я з дитинства був готовий до сприйняття Ліни Костенко. Її ім’я, поезія присутні в нашому домі. Правда, батько меншою мірою товаришував із Ліною Василівною, ніж з двома Іванами — Драчем і Дзюбою.
Я все життя придивлявся до шістдесятництва. За допомогою покійного Карагоцького проілюстрував сімнадцять томів української літератури ХХ століття, три томи Дзюби, два томи Шевельова. Тож був підготовлений. І коли запропонували проілюструвати “Берестечко” Ліни Василівни, я подумав: “Нарешті”. Але коли я інтерпретую якогось письменника, то повинен перевтілитися в нього. А як перевтілитися в жінку? Тим більше, що вона перевтілилася в Богдана, в чоловіка. Значить, треба було подвійно перевтілюватися: спочатку в Костенко, з неї — в Богдана. Я не знав — як. Потім знайшов певну форму і з великою наснагою працював над “Берестечком”.
Ми близько не знайомі, роман “Берестечко” і збірку поезій “Річка Геракліта” я робив за допомогою видавництва “Либідь” і Оксани Пахльовської.
Ліна Костенко — дивовижне втілення абсолютної жіночності й чоловічих якостей. Що таке справжня любов? Коли двоє люблять одне одного. Що таке велика людина? Гармонійне поєднання різнополюсних якостей.
У дитинстві читав про амазонок і не міг зрозуміти, чому жінки без чоловіків. Як може птах існувати без повітря? Вода без суші? Можливо, тому, що Україна характерна сучасними слабкими чоловіками і сильними жінками, Ліна Василівна саме така різнополюсна. Тільки жінка здатна зробити чоловіка чоловіком. Сам він ніколи таким не стане. Ми — нікчеми, слабкі, завжди конфліктуємо із собою. Жінці варто сказати: “Я тебе люблю. Давай, зроби це!”, все — виростають крила. Особливо якщо це скаже така фантастично красива жінка, як Ліна Василівна. В ній симбіоз любові жіночої і чоловічої. А від цього мудрість.
Ми знаємо мудрих поетес. Скажімо, Белла Ахмадуліна — уособлення суто жіночності, в ній справді немає нічого чоловічого: ні сталевих поглядів, ні залізних вчинків. Іншого складу мужня Анна Ахматова. Можна провести паралелі з Ліною Костенко: твердість і непохитність характеру. Але Ліна Василівна ще націю уособлює. Анна Ахматова — явище певного інтелектуального середовища, дещо денаціоналізованого. А Ліна Василівна — національне явище. Тарас Шевченко та Ліна Костенко — усвідомлення нації.
Вона ставиться до себе скромно, тому що завжди каже правду, яка вище наших амбіцій. А коли мовчить, ми розуміємо, що і за цим правда.
— До її “Записок українського самашедшого” різне ставлення, дехто відверто розчарований.
— Так, є дискусія, є критичні наскоки. А я кажу: слава Богу, що вона це написала, дякую їй. У Шевченка і Пушкіна є речі вдалі й невдалі. Але це Шевченко і Пушкін. А це Ліна Костенко!
Ми всі трішки сноби: “А-а, то таке-сяке…”. Я прочитав утретє (вперше дуже важко читав у лікарні) “Доповідну апостолу Петру” Юрія Іллєнка. Кого ми втратили! Людину вбили. Людські якості бувають різні, але це справжній чоловік. Його били, били, били… Нерозумінням і зневагою. Він зробив багато і сам знав, що чимало не дуже якісного. Але змушений був, тому що кіно — колективна, залежна від багатьох чинників, праця. Це не книжку написати, скажімо, “в стіл”. А він написав 43 сценарії, які нереалізовані, це теж вбивало. Не поцінували.
Ліна Василівна — уособлення тієї української жінки, яку я страшенно люблю. Часто кажуть: “Ви надто любите малювати жінок”. Це правда, зокрема й оголеними. Мені здається, що Україна — це жінка. І сила України — в жінці. Ліна Василівна довела це творчістю, громадськими вчинками, участю в Чорнобильській епопеї (вона досі їздить селами, збирає свідчення і враження), відчайдушністю, своєю гідною розумною дочкою. Я щасливий, що мені довелося майже три роки працювати над її творами. “Берестечко” — чоловіча річ, а “Річка Геракліта” — суто жіноча. У них стільки мудрості, ні крихти фальші. Майже антична чистота мислення, і глибинне самоусвідомлення в цьому світі. Ліна Костенко не може собі дозволити приземлених дешевих речей. Тому що перестане бути собою. Вона поважає себе, мало хто в нашій країні здатен на це. Здебільшого себе люблять і тішаться від того.

Спілкувався Володимир КОСКІН,
фото автора

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment