Утім, після переможного походу козак міг дозволити собі кухоль життєдайного напою, що бадьорив серце. Та рецепт його ледь не загубився у глибині віків.
Наразі секрет колишнього козацького напою віднайшов, відновив і випробував дослідник історії Олександр Середюк із села Рокині Луцького району на Волині. Відомий краєзнавець, письменник, доктор філософії на основі власних дослідів дійшов висновку, що українські козаки на Січі ніколи не були затятими випивайлами, а твердження про те, що Січ уміла тільки пити та з рушниць гатити, — вигадка ворогів. Саме цією темою пройнята книга Олександра Середюка “Козак — не пияк, бо справжній козак знає бойовий гопак”, написана за історичними фактами.
Євген ЦИМБАЛЮК,
Волинська обл.
— Олександре Миколайовичу, у хоробрості козаків ніхто не сумнівається. Натомість виникає запитання — чи були запорожці такими ж пристрасними до міцного питва? Ось що, приміром, із цього приводу ще в XVII столітті сказав французький інженер та історик Гійом Боплан, описуючи січовий устрій: “… це буває лише в час дозвілля, бо коли козаки перебувають у військовому поході чи задумують якусь важливу справу, дотримуються незвичайної тверезості… Під час походів цей люд дуже стриманий, а коли знайдеться між ними в поході якийсь пияк, отаман одразу ж наказує викинути його в море”. Ви погоджуєтеся з цією думкою?
— Г. Боплан — лише одна ниточка в загальному мереживі. Коли я перейнявся образом козака-непияка, вивчив сотні історичних документів, то пересвідчився: головна місія запорожців — охороняти рідну землю. А яким міг бути охоронець-воїн, коли він постійно пиячив чи швендяв по шинках і молодицях? Утім, саме таку думку нав’язували нам деякі одіозні історики, намагаючись очорнити образ українського вояка-професіонала. Але правда розходилася світом і дійшла навіть до Японії. Кажу це з власного досвіду, бо 1998 року в Луцьк на семінар каратистів приїхав поважний гість, президент японської федерації карате-до Масахіко Танака. Задля ознайомлення з історією нашого краю Танака побував і в Музеї історії сільського господарства Волині, в якому я почав директорувати. Під час перегляду експозиції японець підійшов до портрета українського козака, став перед ним на коліно і поклонився до землі. З’ясувалося: японці, які займаються східними єдиноборствами, беруть за основу і вивчають бойове мистецтво українських козаків. “Ми знаємо вашу історію, ми схиляємо голови перед мужністю ваших самураїв”, — так пояснив Танака свій вчинок. Саме відтоді я зайнявся цілеспрямованим пошуком відповіді на запитання: якими ж насправді були наші козаки, якщо перед ними схиляють голови поважні іноземні гості? І як окремий елемент цього пошуку — тверезість козацького духу.
— Але тверезість — природний стан людини та рідко хто втримується, щоб не піддатися хмільній спокусі… Тим паче на Січі, у гурті козаків, де вирувала жадоба до походу, до баталій.
— Саме під час походів за вживання оковитої могли покарати на смерть: п’яного козака під час морського походу викидали за борт чайки, а на суходолі вбивали на місці. Історія пам’ятає такі випадки. З одного боку, це було жорстоко, а з іншого — хіба могли січовики здобувати блискучі перемоги, якби безпробудно пиячили? Хіба іноземні правителі запрошували б їх до участі у внутрішніх державних справах, якби ті зловживали оковитою? Я не ідеалізую козаків: у мирні часи вони могли перехилити чарку-другу, але знали міру. А про горілку тодішнє козацтво взагалі не знало, бо пило варенуху, медовуху, полянку, спасівку, вишнівку, гарбузівку, тернівку…
— А яке питво найбільше смакувало козакам?
— Варенуха. Її рецепт я довго шукав в архівах, у переказах, у літературі. До речі, саме цим напоєм гетьман Богдан Хмельницький пригощав іноземних дипломатів. Варенуху вживали і холодною, і гарячою. Як кому смакувало. За міцністю вона була удвічі слабшою за нинішню оковиту. На основі відновленого рецепта вирішив самотужки виготовити ідентичний козацький напій. Спочатку сушені яблука, груші, вишні і сливи помістив у глечик, залив домашнім перваком і залишив, щоб півдня настоювалося. Потім додав меду, спецій, зверху замазав глечика тістом і поставив у піч на 12 годин. Ні, не варитися — мліти. Потім, процідивши, процедуру повторив уже тільки з рідиною, аби повністю випарувалися сивушні масла. Для цього знадобилося лише кілька годин. Виготовлений продукт отримав 17—18 градусів міцності за дотриманої пропорції — 250 грамів перваку на літр води. Саме така міцність була популярною серед козацтва.
