Цю книжечку — спогади “Дитячими очима (Спомин)” авторства Наталi Наріжної підготував до друку академік НАН України Микола Мушинка (Прага—2010, Чехія). У Празі її видали за фінансової підтримки Магістрату Праги за загальноміськими програмами на підтримку національних меншин.
Іван ПАСЕМКО,
лауреат премії Фонду Воляників-Швабінських при Фундації УВУ в Нью-Йорку
Наталя Наріжна — донька Симона Наріжного, який був директором Музею Визвольної Боротьби України в Празі після важкого захворювання Дмитра Антоновича, знаного мистецтвознавця, професора УВУ в Празі, сина Володимира Боніфатійовича Антоновича, історика Університету ім. Святого Володимира в Києві. На постаті сина Дмитра Антоновича Марка, а це вже третє покоління династії Антоновичів, зупинимося трохи пізніше.
Наталя Наріжна народилася 22 липня 1922 року у Кобеляках на Полтавщині, де жили її батьки після одруження. Її хрещені батьки — мамина старша сестра Тетяна та приятель родини Максим Лебідь, якого життя повело стежками кудись за Байкал, де він і зник. Її рідних випустили за кордон до країни, де можна було сяк-так жити різним верствам населення. Для родини Наталочки таким закордонням стала Чехословацька Республіка. Там уже мешкав старший батьків брат Олександр, який потрапив туди з армією УНР. Інші родичі залишалися на хуторі Сокілці над Ворсклою. На той час ЧСР — країна чудес із демократичним устроєм. Перша місцевість, де довелося жити родині, був “Уєзд над Леси”, трохи далі було містечко Лазнє Клановіце, куди незабаром переїхала родина Наріжних. Мешкали вони у будинку місцевого бондаря.
Спомин-спогад уже дорослої Наталії про цей чехословацький світ у перші роки незалежності, здобутої так несподівано 28 жовтня 1918 р., дають читачеві багато чудових вражень про глибоко демократичну країну ЧСР, що була мало не зразком демократії у Центрально-Східній Європі. Народи Чехії, Словаччини, пряшівські й закарпатські українці уже наприкінці ХІХ ст. готувалися до нового життя у Чехословацькій державі. Наприклад, панславіст Мирослав Тирш 1892 року в Празі заснував знане спортивне товариство “Сокол” з метою не лише поширення фізкультури, а й пробудження національної свідомості чеського народу. 1907 року первинні організації того товариства об’єдналися у Всеслов’янський Сокольський Союз. Цей рух у Чехії асоціюється з діяльністю нашого Кирила Трильовського (1864—1941), організатора і засновника “руханкового”, тобто фізкультурного пожежного товариства “Січ”, а згодом Головного Січового Комітету генерального об’єднання “Січей”, що сприяли пробудженню національної свідомості селян на Покутті колишньої Станіславщини та національної свідомості всієї Галичини.
Наталя Наріжна малює розмаїті епізоди свого життя в Чехословаччині або на Закарпатті, куди представники української еміграції з радістю відправляли своїх дітей на літні канікули. Кмітлива дівчина багато бачить у цьому національному велелюдді, коли маса політичних втікачів із Російської імперії, рятуючись від політичних переслідувань, опинялась у середовищі цієї європейської демократії в ЧСР. “Оточення, в якому я тоді виростала, складалося з трьох протилежних фронтів, які між собою, хоч і безкровно, але завзято змагалися. Сили тих фронтів були нерівномірні. До першого, українського, належали мама, батько, Клименки, рідко коли присутній Олександер, тоді ще студент медицини Коля Нездійминога і пару інших. На чолі другого фронту стояла моя Баба, яка говорила російською мовою, як решта маминої родини. Сюди належали також різноманітні Бабині петербурзькі знайомі, всякі Мілославські, Архангельські, Плетньови. Цих людей я любила не менше від приналежників до українського фронту, навіть коли вони й виявляли часом неабияку агресію по відношенню до українців”.
Наталя ще в юному віці добре розрізняла українців від своїх одвічних антиподів росіян. Про це вона пише дохідливо і переконливо: “Я знала, що ми українці, вухом чула різницю в мовах і, не дивлячись на зовсім ще дитячий вік, звертала увагу на зовнішні розбіжності: петербуржці мали у своїх квартирях портрети вусатих царів, обвішаних медалями, карту “єдіной недєлімой” і перстені з ріжними знаками… Ми ж не мали в хаті ані тризуба, ані синьо-жовтого прапора. На стіні був тільки портрет Шевченка роботи моєї матері… мама при якійсь нагоді говорила, що коли ми виїздили з дому, то до самої Полтави зустрічали нас люди і просили передати привіт “Симонові”. На жаль, ні батько, ні мама не змогли виконати просьб наших народних мас, бо того Симона 25 травня 1926 року, в Парижі на вулиці Расін вбив якийсь жид, що називався Шварцбарт. Демократичний і справедливий французький суд признав Шварцбарта винним і за його злочин вимірив йому грошеву кару в сумі одного франка…”
Далі Наталя повістує про третій фронт: “Третя група була чеська. Коли я ще була немовлям, в мене була чеська нянька, що називалася Мілада. Яка була моя перша розговірна мова, я не знаю. Але читати я навчилась найраніше таки по чеському.
У нашому ХХІ ст., мислиться, кожного читача зацікавлять національні питання, порушені авторкою на сторінках своїх “Споминів”. Зокрема про здійснення національної політики диктаторами Росії. “Від посивілої давнини по сьогодні кожний народ, силою підбитий Росією, видавав із себе “фашистів”, якими заселяли камчатки, колими, мордовії і подібні “мєста отдальонниє”. На диво, жодний член російського народу ще не був ув’язнений за російський фашизм. А західний світ чомусь не хоче розуміти не так системи завоювання містичною Росією чужих територій, як рафінованого способу їхнього “обрусенія”.
На жаль, упродовж кількох століть російські завойовники так нічого й не навчилися. Їхня політика на захоплених землях завжди була причиною чергової революції, бо їм хотілося, щоб ті поневолені ними народи одразу перетворювалися на росіян.
Питання освіти представників інших народностей у ЧСР завжди було актуальним. Бо ж “…чехи мали велику пошану до науки і крім чеських шкіл, мали ще англійські, французькі, німецькі, українські і російські школи. Всі вони підлягали Міністерству Освіти і отримували урядові субсидії. Всі українські студенти одночасно вчилися на УВУ, якого академічні довоєнні дипломи офіційно були визнані навіть в Австралії”. А спробуйте нині в незалежній Україні чи в тій же Росії прокласти у майбуття свою житейську стежину з дипломом УВУ?
Якось Наталя запитала свого батька:
— Хто такий М. Асканич?
— Це літературний псевдонім Марка Антоновича, — відповів батько.
— Хто такий Марко Антонович?
— Це син професора Антоновича і, мабуть, мій єдиний вірний студент.
Детальніше авторка розповідає про майбутнього президента Української Вільної Академії Наук у США упродовж двох каденцій: “Марко також писав дуже добрі вірші, які друкувалися в українських літературних журналах, що виходили в Галичині і були націоналістичного напрямку — я їх всіх називала “журнали ім. Донцова”…
Коли мені було 14 років, я в одному з тих журналів прочитала вірш … “Донна Анна”. Досить того, що вірш зробив на мене дуже сильне враження, так що я вивчила його напам’ять. Автором був невідомий мені М. Асканич”.
Зі своїх сучасників, можливо, найбільшу увагу авторка рецензованої книжки присвятила Оксані Драй-Хмарі, про яку досить докладно розповів свого часу академік Микола Жулинський у книжці “Із забуття — в безсмертя”.
“З приходом німецької армії до Києва, — згадує Наталія Наріжна, — був влаштований привітальний концерт, припускаю, що тодішньою міською управою. На цьому концерті виступала молодесенька піяністка, Оксана Драй-Хмара, донька українського вченого і поета, члена групи неокласиків, автора вірша “Лебеді”, який у пекельних муках віддав Богові душу десь на Колимі. Її гра зробила таке велике враження на тодішнього райхсміністра окупованих німцями Східних Територій Альфреда Розенберґа, що він забезпечив Оксану документами, потрібними для виїзду з Києва до Праги, на студії в празькій консерваторії. І так, мені здається, що ще восени Оксана появилася в Празі. На квартиру її взяла до себе пані Марія Матюшенко. Я саме тоді йшла випозичати для мами малий рояль у фірмі Петрофф, внизу Вацлавської площі. Оксана пішла зі мною. Мушу признати, що вигляд її був страшно неєвропейський, так що продавець не звертав на неї уваги і здивувався, коли я сказала йому, що інструмент вибиратиме моя приятелька. Оксана обходила цілий поверх вздовж і впоперек і зрештою сіла за рояль. Після короткої вправи вона почала грати Ріґолетто у транскрипції Франца Ліста. Протягом пари хвилин позбігалися, здавалось, всі працівники великої фірми. Я підійшла до прочиненого вікна. Навкруги будинку зібралася така товпа народу, що нею можна було заповнити концертову залю. Оксана скінчила грати. Згори і знизу загриміли бурхливі оплески.
Головний менажер зробив зі мною умову, що я платитиму за випозичення роялю півціни, обіцяючи, що ще сьогодні він стоятиме у нашій хаті”.
Незабаром Оксана Драй-Хмара вдруге побувала в Консерваторії в супроводі Наталі Наріжної. Коли в адміністрації Консерваторії їй запропонували германізувати своє прізвище, позбувшись “незрозумілого для німців Хмара, а залишитися тільки Оксаною Драй. Це тоді звучатиме по-німецькому. Тоді вона матиме змогу брати лекції теоретично призначеного їй найліпшого професора і матиме для вправ приділену окрему клясу.
Виявилося також, що Оксана відмовилась і, вийшовши з кімнати, позривала всі оголошення, що висіли на дошках у коридорі, порвала їх на малі шматочки і повикидала у ящик для сміття.
Надзвичайно цікаві спогади полишила п. Наталя і про Юрія Клена, де засвідчила, що “родина поета Юрія Клена, душею українця, а походженням німця. Клен також належав до п’ятірного грона неокласиків. Правдиве ім’я і прізвище його було Освальд Бурґгардт, походив він з Поділля, де його предки були мабуть німецькими колоністами. Освіту Юрій Клен здобув у Київському Університеті. Як німецькому підданому, йому вдалося виїхати з України у тридцятих роках, одначе будучи в себе дома на еміграції, він викладав у німецьких університетах слов’янські літератури, писав далі свої чудові поетичні твори, тісно співпрацюючи з виданнями “ім. Донцова”. Після війни Юрій Клен якийсь час перебував в Австрії, де редагував літературний журнал “Літаври”. У своїй епопеї “Попіл імперії”, писаній після війни, є частина, присвячена смерті Олега Ольжича. Крім власної, ориґінальної творчости Юрій Клен збагатив українську літературу чудовими перекладами з французької, англійської, італійської та німецької мови. Його хата “На Тополце” стала пристановищем українських студентів, які не лише цікавилися, а “жили” літературою. Одним з більше відомих на еміграції поетів був молодий Яр Славутич, який після війни виїхав до Канади”.
Опрацьовуючи цей розділ “Споминів” п. Наталії, не можу не зреагувати на такий факт, що тоді, на межі ХІХ—ХХ століть, потенціал української нації був набагато потужніший, аніж нині, у роки, так і хочеться сказати, паперової незалежності. Бо тоді у горнилі української нації могли німці, євреї, навіть грузини, поляки та росіяни виростати українськими поетами.
У своїх роздумах я не сказав жодного слова про родини Драгоманових, Косачів, Кричевських, Оглоблиних, Дорошенків, Сірополків та багатьох інших, де відкривав для себе деякі суперечливі деталі. Але загалом такий фактаж документів, деталей чи подробиць із життя важливих особистостей в історії української літератури, історії, культури та політології, думаю, духовно та ідейно збагатить багатьох українців в Україні, яким доводилося чути про тих українських “скитальців” лише краєчком вуха. Було б дуже доречно, коли б якесь із українських видавництв усе-таки видало “Спомини” Наталі Наріжної масовим накладом.
“Мої спомини в першу чергу писані і залишаться для моїх внуків і правнуків, і мені залежить на тому, щоб принаймні вони — чужо асимільовані, чи ні — знали, що трагедія України — це не 70 років сов’єтчини”, а сотні років поневолення “сусідами”, звідки та сов’єтчина до нас прийшла.
Цей Спомин “Дитячими очима” Наталя Наріжна створила у Канберрі упродовж 2004—2007 років.
