Потреба висоти духу

Сверстюк Є. О. Шевченко понад часом. Есеї. — Луцьк; Київ: ВМА “Терен”; ТОВ “Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2011. — 280 с.

Наталя КУЧЕР,
науковий співробітник Національного музею літератури України

Наприкінці минулого року в Національному музеї Тараса Шевченка відбулася презентація нової книжки есеїв “Шевченко понад часом” філософа, дисидента-шістдесятника Євгена Сверстюка.
Шевченко для шістдесятників був знаковою постаттю, відправною точкою відліку у зростанні їхньої національної свідомості. Вони бачили в спадщині Поета не лише матеріал для вивчення — це був фундамент, на якому вони творили себе. Ідеали Шевченка формували їхній життєвий вибір. На могилі Кобзаря в Каневі юна Михайлина Коцюбинська клялась у вірності рідній культурі — вона переживала це як “першу особистісну зустріч з Шевченком”. Започатковане Аллою Горською покладання квітів 22 травня до пам’ятника в Києві для багатьох шістдесятників було особистісним виявом шани і любові, за яку багато хто дорого заплатив.
Книжка Євгена Сверстюка — це також його особистісні зустрічі з Шевченком упродовж життя. До неї увійшли есеї від середини шістдесятих років і по сьогодні — більше сорока текстів, читаючи які, ніби проходиш дорогами життя самого автора. Записувати свої роздуми він почав у книзі вражень Музею Шевченка, яку вирішив використати як трибуну для своїх думок. Звичайно ж, ті сторінки були знищені, і лише згодом, відтворені з пам’яті, були надруковані 1967 року на початку Празької весни у чехословацькому журналі “Дукля”. Есей “Остання сльоза” з’явився у Документах самвидаву “Широке море України” 1972-го в Парижі. Продовжив Євген Сверстюк свої роздуми “над зорею Тараса Шевченка, гортаючи книгу високих доль” у роки заслання. І, звичайно, основна частина книги — статті, написані в Незалежній Україні; причому останні сім із них публікуються вперше. Закінчується книга виступом “Потрібна висота духу!” на врученні Шевченківської премії 1995 року.
Власне, про потребу Духу, “щоб не розминутися з Шевченковою висотою”, про містерію високого слова, про внутрішню свободу, про містичний зміст слави йдеться в есеях. Євген Сверстюк розглядає життя і творчість Шевченка як “тайну, розлиту в просторі над країною нив і могил” і в цих рядках його власної поезії про Кобзаря — ключ до прочитання всієї книги.
Особливість і цінність цих текстів у тому, що вони написані людиною з релігійною свідомістю, вкоріненою в духовну спадщину свого народу.
Для Євгена Сверстюка Шевченко більший, ніж великий поет, “він — національний пророк і мученик, розіп’ятий і воскреслий” (“Феномен Шевченка”). Автор переконаний, що “жаден з великих поетів не жив у повсякчасному діалозі з Богом як Шевченко”, і що слово Бог (вжите в текстах 1281 раз) — головний образ його творчості (“Офіра”). Окрім того, Євген Сверстюк відчув “спільність молитовного ладу “Кобзаря” із душею народу” і розпочати сучасне прочитання його творів радить із біблійних епіграфів, які відіграють основну роль, як у Сковороди, пізнього Достоєвського і Толстого. Автор наголошує, що “душа і Бог були для Шевченка найбільшими словами, а для коментаторів — найменшими” і що написання слова Бог з малої літери у всіх виданнях “Кобзаря” перевернуло призму Шевченкового світосприймання і здрібнило світила Шевченкового світу — Любов, Істину, Волю, Добро, Матір, Україну. Він говорить також про “чаклунство підміни” Шевченка в образотворчому мистецтві “набурмосеними збольшевизованими портретами”, якими творили “грубий міт у дусі часу”. Тому есеї можна розглядати і як спробу очищення Шевченка від пізніших літературознавчих нашарувань, як прагнення поставити акценти на тих поняттях і образах Кобзаря, які нівелювалися або замовчувалися в часи, коли гуманітаристика була одним із важелів впливу на формування так званої “свідомості радянської людини”.
Але книга вирізняється серед інших праць про Шевченка ще й розкутістю думки вільної людини, яка вірність своїм ідеалам довела життям. “Шевченка, який заговорив про славу і волю України — пише Євген Сверстюк, — не почули б, якби своїм життям і творчістю він не дав приклад боротьби за волю і вміння бути вільним за будь-яких умов. Може, навіть в тому духові волі загадка величезного впливу “Кобзаря” — такого впливу, якого досі не знала Україна” (“Внутрішня свобода”). Можливо, тому такими переконливими є розмисли самого Євгена Сверстюка про свободу — “волю в неволі”, “святу волю”, яку він розглядає як даровану Богом “СВОБІДНУ ВОЛЮ — як єдиний спосіб саморозвитку індивідуальности”. На його думку, Шевченко мав цей дар від самого початку, бо для нього “шукання стовпів, що підпирали небо, було важливішим за шукання кусня хліба”. Шевченко і на засланні залишався — “один вольний чоловік на всю Україну”, і як підсумок — саме Шевченко в українській літературі піднявся до повної свободи творчості, до цілковитої внутрішньої свободи (“Свобода”).
Паралельно з роздумами про внутрішню свободу Тараса Шевченка звучать і інші теми, пов’язані з літературною творчістю — історія видання першого “Кобзаря”, про 1845 — Рік високого Сонця — як час найвищого злету його поетичного генія, про “Заповіт” як переспів останнього псалма, про містичний зміст слави Кобзаря. Слова “тайна”, “загадка” є частими в книзі. Автор не поспішає поставити крапку там, де для інших дослідників усе зрозуміло. Справді, в книзі багато тонких спостережень, запитань, навіть прозрінь. Його думки про спілкування як необхідну складову природи творчості ширяють від розмов старого Гете з Еккерманом, до інтелектуального оточення Шевченка в Петербурзі і аж до мистецької спільноти своїх побратимів-шістдесятників. В есеї “Остання сльоза”, який 1973 року був долучений до судової справи як “антирадянський”, Євген Свертюк зображує перепоховання Тараса Шевченка як “казковий тріумф добра і правди”. у цій картині проглядається таке ж повернення в Україну 1989 року іншого великого поета — Василя Стуса.
Як і класичні есеї, тексти Євгена Сверстюка мають властиву лише їм виразну авторську інтонацію — вони медитативні, прозорі, образні. Глибина думки поєднується з легкістю викладу — над ним не тяжіють консервативні схеми, вони пізнавані місткими і водночас красивими метафорами. Так, поезія “Садок вишневий кого хати…” для автора як “сон золотого віку”, а “Заповіт” — висока розмова з народом на горі. Вживання великої літери для підсилення важливих понять — Любов, Добро, Віра, Свята Воля — надають їм особливого звучання.
Михайлина Коцюбинська називала статті Євгена Сверстюка “етичним літературознавством” і вважала, що вони матимуть великий вплив на наступні покоління. Безумовно, його нова книга “Шевченко понад часом” — у цьому ряду.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment