Павло МОВЧАН
Вчитуюсь у текст своєрідної сповіді Василя Нечепи, чую його голос, чую унікальний оповідний ритм мови його, яка нагадує мені давні часи, коли до нашої оселі в зимові вечори збиралися сусідки і творили велику оповідь про чуте, бачене, осмислене, здогадане, передбачуване й передчуване. І я, княпіючи над книгою, спершу дратувався біля гасівника, що голоси сусідок відволікають мене від тексту “Угрюм-рєкі”, який я долав із великими труднощами, а згодом дослуховувався до хатньої бесіди, в якій неодмінно і передовсім вловлював своєрідний ритм оповіді, а далі вже вслуховувався в сказане. І відчував я себе мешканцем периферії світу, бо всі великі події були десь там… далеко-далеко від нашого села, проте з радістю і певністю відчував якусь велику родову пов’язаність із тим середовищем, де всі були спокревні, перехрещені родами й кумівством-сватовством із жильною заглибленістю у минулі часи, в мовні обшири… Лушпиння від злузаного насіння дбайливо струшувалось у пелени фартухів та спідниць і, коли вечірниці скінчалися, від розмов про пережитий і перечулений час зоставалася не лише купка соняшникових і гарбузових лушпайок біля прилавка… В моїй свідомості роїлися події, образи, ситуації, діалоги, сцени, характери, створені усним словом. “Угрюм-рєка” стишувала води, час письмового чтива завмирав на певній сторінці, перекладеній неодмінно кленовим, засушеним листком… А я все ще в раковинах слуху зберігав інтоновані голоси тітки Федорки, тітки Шаповалихи, тітки Лепестини…
Як це було давно… Та й чи було? — запитую себе. Тому дякую Василеві Нечепі за “Рід козацький величавий”*, до якого і я відчував свою власну причетність, читаючи, ні, слухаючи Василя і, здається, лунала розповідь і про моїх дядьків-тіток, про моїх сусідів, моїх перевесників, моїх родичів, моїх знайомих, мої джерела-криниці, мої переліски й ниви. Але найважливіше, що вдалося Василеві Нечепі, — це вписати в широкий історичний контекст українські різножанрові пісні. Є дуже символічна світлина в цій книзі-сповіді: Василь Нечепа грає на бандурі в незвичайному інтер’єрі: в житлі, збудованому з мамонтових кісток доби неоліту… Існує, напевне, якесь глибинне усвідомлення нашої причетності до витоків людства, прислуховування нашого єства до світу невловимих ритмів і мелодій, які наповнювали наші ландшафти багато тисячоліть тому. Це щось подібне до вслуховування в мелодію дощу, за яким вчувається хвиля страху від пережитого й переданого нам генетичною пам’яттю потопу… А відтак і відчуття радощів, які супроводжували наших пращурів, коли світові води схлинули і світ знову являв себе у радісній перспективі землеспоріднення… Тому і не дивно, що Василь Нечепа розмістив у своїй книзі цілу низку світлин, де автор у своєму незмінному національному строї зафіксований фотооб’єктивом на тлі наших історичних масивів: Кам’яна могила, Хортиця, Мізинська стоянка… Це потреба на підсвідомому рівні прилучитися до родової нитки, що тягнеться тисячоліттями і яка супроводжується потаємно тканою мелодією родотривання, яке не може, не мусить, не повинне уриватися на тих земних обширах, відведених кожному з нас Всевишнім… Саме тому так багато сторінок у літописанні “Рід козацький величавий” присвячено тим, хто невтомно перекладав буття на мову ріднозвуків і рідномелосу… Тут і лірники, і кобзарі, і композитори, і навіть художники, які ніби зупиняли мелодію українського світу своїми барвами й пензлями, відтворюючи фарбами облягання мелосом національного ландшафту…
Ми відчуваємо, як із кожним роком стишується і не так щільно як раніше український звук облягає наші землі, як відчутно порушується той національний Космологос, що, здавалося, буде вічним — як вічними видавалися нам наші попередники, що зберігали для нас і високі змісти пісень, і неповторний Мелос… З плином часу все гостріше відчувається потреба припасти до рідних джерел і почути, як співає земля… А Василь Нечепа у своїй книзі ніби зібрав для нас своєрідну колекцію ландшафтів, переказів, легенд, бувальщин, пісень, образів, змістів, галереї видатних діячів української культури, розуміючи, що тканина життя така тонка, що вона вислизає з рук, з очей, з пам’яті. Тож велика дяка йому за те, що так природно, не велемовно, але вельми поетично-піднесено він розповідає нам і про свої дні, і про родові прив’язки в широкому історичному контексті, в який вмонтовується цілком природно й історія його власного роду.
Народна культура фундаментально сформована давно, проте вона складається не з певних реєстрів, переліків, що законсервовані надовічно, а з живих щоденних проявів, — це постійні джерела наших емоційних сплесків, співставних із великими релігійними дійствами. І це розуміє автор, як і те, що вона постала з іншої національно-суспільної структури, з іншою не менш важливішою для нас системою цінностей, аніж так звана шляхетна культура.
Народна культура не менш вишукана і потребує відповідної підготовки для сприйняття, тому В. Нечепа і занурює кожен її прояв у нашу історію, навіть у доісторичні вітчизняні часи. Тому й неодноразово ми ловимо себе на думці, що нас у III тисячолітті відокремлюють від цих джерел. Проте наші духовні потреби стають пекучішими, і, зрозуміла річ, наші вимоги формуються належно: без загальної національної підтримки народної культури ми можемо втратити дуже багато, непоправно збідніємо… Духовно-суспільні запити на правдиву національну цивілізацію вельми відчутні на тлі того глобального комерційного шоу-бізнесу, який до духопіднесення має такий же стосунок, як труба цегельні до дзвіниці… Людина відмінна від тварини не лише інтелектом, а й спроможністю ставитися до світу фантастично-поетичного, як до реальності: придивімося пильніше, як у давнину різні звичаї, ритуали, табу обмежували людину (вірніше її агресію) більше, аніж сьогоднішні кодекси й закони.
Будь-яка культура спрямована на надособистісне, а народна тим паче: дух комерції вбиває її ауру, індустрія розваг людину робить спустошеною… Тож книга Василя Нечепи під певним кутом зору зафіксовує і ці згубні тенденції в нашому сьогоденні… Перечитуючи “родописання” В. Нечепи, приходиш до висновку, що в українського діяча культури сьогодні немає важливішого завдання аніж зберегти свою свідомість від потужного розмивання традиційних національних уявлень і цінностей, які накопичувалися тисячоліттями на рідній землі. Лише за цих умов ми відчуватимемо невіддільність від високого змісту доцільності людського життя, не богопокинутості, а богозахищеності, що буття — не механічний перелік літ, а сповнена особливого значення Господня програма, і для окремої людини, і для нації. Це і є, як на мене, вищою мотивацією родописання Василя Нечепи. Не дрібноклопітство, не самозакоханість, не себелюбов, не суєтне марнослав’я, а потреба бути людиною, з особливим, виокремленим місцем буття, своєю мовою, своєю унікальністю. Адже лише в нього такий голос, такий речитатив, така “родова величавість”, та поетична просвітленість душевна, яка змушує і слухати, і дослухатися, і вчитуватись, і вдивлятися: тут Василь Нечепа… У подібному жанрі, до якого вдався Василь, стільки зафіксовано банальностей, самодостатньої погорди, самовиокремленості, що починаєш розуміти, як важко бути відвертим, аби тебе слухали і співпереживали з тобою….
Кожен митець, за висловлюванням Стендаля, ніби розмотує в душі слухача, глядача, читача певний клубок свого емоційного досвіду. І чим значніший цей досвід, тим переконливіші його апеляції до нас, тим ширший діапазон образів і почуттів, у якому закладена емоційна і смислова інформація, що, власне, і спонукає автора до діалогу з нами. Саме цим і зумовлене моє слово про “Рід козацький величавий”.
_________
* Нечепа В. Г. Рід козацький величавий: художньо-публіцистичний твір. — Київ: “ЕММА”, 2011. — 560 с.
Кобзар
Хай зазвучить струна жива,
Розкаже про своїх героїв,
Хай в серце западуть слова:
“Кобзар — це не жебрак, а воїн”.
Це — духу лицар, не скиглій,
І пострах яничар безликих,
Традицій, звичаїв носій,
І часто — віртуоз-музика.
Це — України вірний син,
Її душа правдива,
Це — стоголосий волі дзвін,
Це — пісні сила чарівлива.
Це — нації духовний меч,
Її історії окраса.
Він — із месій, він — із предтеч,
Він — слово віщеє Тараса.
Це перед ним тремтить тиран,
І слабне влада грошей дика,
Цілитель він духовних ран,
І він духовності владика.
Не лиш старий, а й молодий,
Видющий, сильний і вродливий.
В житті — природний і простий,
І гордий, тільки не спесивий.
Усе з бандурою своєю
Несе і радощі, й жалі,
Та ще й шляхетний він душею,
Як мало хто із королів.
Тож хай звучить струна жива,
Розкаже про своїх героїв,
Хай в серце западуть слова,
Кобзар — це не жебрак, а воїн.
Ярослав ЧОРНОГУЗ,
поет і кобзар
14 березня 2012 р. о 17 годині в Українському Домі відбудеться авторський концерт лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка народного артиста України Василя НЕЧЕПИ “Уклін тобі, Тарасе”.
