Осягаючи творчість народу

img_5646Український художник, етнолог, мистецтвознавець і мислитель Олександр Васильович Фисун 5 березня 2012 року відсвяткував своє 80-ліття. На вершину літ ступив муж. Громадськість знає його як непохитного патріота, котрий розширює обрії світогляду українського народу, своєю творчістю збагачує його духовні набутки. Цього сивовусого чоловіка впізнають не тільки в Києві, а й по всій Україні. Козацького виду і гарту людина. Родом із Запорозького краю, з села Темирівки (нар. 5.03.1932 р.) на Гуляйпільщині. Звідтіль, де козацька вольниця відгукнулася силою предків у ХХ столітті. Член Національних спілок художників і майстрів народного мистецтва України.

Вадим МИЦИК,
доктор філософії в галузі культурології,
лауреат премії ім. Івана Нечуя-Левицького

Навчався живопису у Київському художньому інституті, а дипломну роботу, на подив багатьох, захистив із станкової графіки — портрет відомої народної малярки Ганни Собачко. Перейшов на графічну мініатюру — екслібрис. У ньому знайшов відповідну своєму творчому мисленню форму. Досяг місткості вислову, постійного оновлення образу та пружної символічно-змістовної мови. І сказав тут своє нове слово: графік уперше створив знаки для відомих діячів культури й історії минулого, таким чином підсиливши значення екслібрису як самодостатнього жанру графічного мистецтва. З його думки і різця вийшли книжкові знаки гетьману Петру Сагайдачному, поету Івану Котляревському, філософу ХІV ст. Юрію Котермаку з Дрогобича, вченому Осипу Бодянському та ін. У народному стилі розробив огорожі й гратки для міст України. Створив образи космічних коней, птахів, кованих у металі, у книжковій графіці. Проілюстрував книжку “Воїнська могила” (2007 р.).
Дружба славнозвісного кобзаря Євгена Адамцевича й художника Олександра Фисуна кріпилася любов’ю до України. На бандурі митець намалював оборонця української землі — козака на коні. Він у закличній позі: хто за волю України — за мною! Таким закличним у 1970-х роках був спів кобзаря, котрий зберіг і передав народу “Запорозький марш”.
В українському колядуванні Олександр Фисун відкрив глибинний світогляд народу з його міфологією і священним співом. Від 1970-х років взявся розробляти вбрання та обладунки колядницьких ватаг: зоря-сонце, храмоподібні палиці, сонця на шапках, дзвоники, оповіщальний ріг, міх Долі. Це вже були не просто колядники, а оті небесні “триєжданні гості”, носії світла й Божественного духу українців. Тому його ватагу люди назвали “Зореносці”.
Як дослідник, він заглибився в найдавніше мистецтво України. Працював в експедиції доктора археології Валентина Даниленка, досліджуючи найдавнішу пам’ятку культури й історії — Кам’яну Могилу. В малюнках на камені давні митці “виклали ідеологічні поняття про світ навколишній, про зв’язок усього живого, зокрема й людини, з космічним світом”. Серед них виведено образи характерників, Великої Богині, сліди Господаря Світу. Отже, міфологія і віра розвивалася, а це вже духовний зв’язок із Вишнім Світом, його осмислення. Не тільки тварини — мамути, бики, коні, а й образи сонця, зір, навіть сузір’їв зображені на кам’яних плитах. Подібними символами люди й досі оздоблюють півфронтони дахів, пілястри стін.
У мистецтвознавчому нарисі про Кам’яну Могилу “Світло храму”, написаному 1973 року, а опублікованому 1997-го, О. Фисун підніс давнє мистецтво України на висоту краси й вічності: “Художники давньої історичної доби — ще на Кам’яній Могилі — у своїй творчості поринали дитинно чисто у безмежний світ і по-своєму означували багатоманіття його. Опоетизація первозданності світу — це глибока традиція великого духовного спрямування, яка закладалася ще з незапам’ятних часів, а згодом стала характеристичною етнорисою південностепового народу і продовжує й сьогодні живити творчість безлічі майстрів народного мистецтва України”.

Сяйво душ небесних
У культурі українського народу, як у вічному храмі, завжди сяє світло небес. Найістотніше воно втілилося у духовному житті хліборобів-оріїв Трипільської культури. Із 1973 року майже кожен польовий сезон Олександр Фисун приїздив на розкопки Майданецького праміста, які провадив першодослідник протоміст Микола Шмаглій. Копав, бував на обстеженнях, замальовував, проникався духом предків. Виявив, що розписи посуду за глибиною проникнення в сутність, за художньою мовою зближували трипільців з мистецтвом палеоліту (Кам’яна Могила, Мізин) та сягають в українське народне мистецтво. У статтях писав про їхню ідентичність, яка проявляється в спільних образах: хрест, сварга, кола, прямий і навскісний хрести, ромби, зорі, птахи, бички, статуетки людей, божеств. Ще один принцип, який не зауважили археологи: “У трипільському орнаменті структурно на посуді (за образним уявленням давніх гончарів конфігурація посуду уподібнювалася Всесвіту) на чотири боки вимальовується Сонячний Біг у галактичних обширах, а на рушниках, килимах буквально всіх українських земель — ця світлоносна енергія рухається по периметру квадрата, прямокутника”.
Після польових досліджень ще доскіпливіше шукав аналогій у кераміці трипільців та народному мистецтві українців. У колі його зацікавлень були творці національної сутності, таланти від Бога й української землі Марія Приймаченко, Ганна Собачко (розписи), Олександр Ганжа, Олександра Селюченко (гончарні скульптури), Ялина Ратушняк (писанки), Григорій Торба та Дем’ян Косяченко (гончарі), різьблені тарелі й скриньки Шкрібляків. Пізнавав таємниці майстерності, художнє мислення та образне втілення. Вироби багатьох народних майстрів упевнили дослідника, що, незважаючи на жанр, — писанки, ткацтво, малювання, різьблення, гончарство, кування, незважаючи, чи це твори теперішніх майстрів чи історичних культур, а образотворча мова в них спільна, тільки художньо-тематичне вирішення та майстерність різна.
Взяв участь у виданні альбому “Писанки Черкащини” (1992, 2007), а вони походять із тих територій, де зосереджені праміста й селища трипільців-хліборобів. Написав ґрунтовну статтю “Мистецькі скарби писанок” (2006). У ній розкрив, що мотиви та образи українських писанок і розписів трипільців однакові за суттю. Вони уславлюють велич Світобуття: світло Сонця, живильність Небесних Вод, квітування Живої Природи. Понад сорок років Олександр Фисун творчо співпрацює із писанкаркою і вишивальницею Ялиною Ратушняк (Заліське—Кобринове на Черкащині). Безмежність писанкових сюжетів, багатство узорів вона завжди малювала в змістовному космічному колорусі. Про роботи заслуженого майстра народної творчості як видатного явища в українському народному мистецтві дослідник писав: “За символами, лініями, композиційними ритмами її творчість найістотніше зближується із орнаментикою Трипільської культури. Глибиною образів, розкутістю пластичних засобів, збагачуючи первісні мотиви новими сюжетами, Ялина Федорівна розглибила річище українського декоративного стилю, примножила надбання художньої мови нашого писанкарства”.
Олександр Фисун завжди творить, досліджує те, в чому дух народу проявляється найістинніше, а світогляд розкривається найповніше.
Коли йшлося про Марію Приймаченко, завжди ставив перед собою питання: де, коли і чому вона стала неперевершеною малювальницею? Пізнавав її творчість і безпосередньо в Болотні, й у фондах музеїв, і на виставках. На одній із них зафіксувалися дати під хижими звірами з гострими пазурами — 1930-ті роки! Вони різні за кольорами, а за суттю — злочинці: гризуть, топчуть, нищать… Такою кровопивною була компартійна влада, яка знищувала українців голодоморами, репресіями, цькуваннями… Висновок визрів спонтанно: “На Вселенське зло, котре винищувало душу народну, із товщі віків пробилося Безсмертя Духу народного на помноження етнодуховних потуг”. Її творчі роботи на Всесвітній виставці 1937 року удостоєні золотої медалі!
Багато “знавців” називали її твори “фантазуванням”. Таке приниження гуляло по пресі, у книжках про народну художницю України. О. Фисун зчистив ту іржу з неперевершеного митця. Її творчість — “генетична пам’ять народу, що промовляє із глибини тисячоліть, втілюючись у дивообрази”. Із найкращого і найсуттєвішого, що написано про Марію Оксентіївну, є стаття О. Фисуна “Український день Марії Приймаченко” (Образотворче мистецтво, 1997, ч. 3—4). У ній він пише про самобутність народної малярки, котра виросла із духовного ґрунту України: у неї не було вчителів, вона не зазнала чужих впливів, наслідувань. Її творчість — постійне самозростання у “царині національної культури”. Для прикладу можна назвати її змістовні твори “Українка”, “На Вкраїні хліб і сіль”. Мистецтвознавець ставить її творчість у чільні лави геніїв народних: “В українській культурі ніхто з письменників не описав духовну сутність народу — у звичаях, обрядах і святах — так, як це зробив Тарас Шевченко, а в малярстві красу душі народної, всі прикметності її найповніше виразила Марія Приймаченко”.

Трисуття творчості народу
Перед дослідником зримо постав історичний зв’язок культур і жанрів: без мистецтва палеоліту не розвинулася б духовність Трипільської культури, а без неї не сформувалися б звичаї і свята, мистецька й словесна творчість українського народу. Осмислюючи мистецтво від давньокам’яного віку, по всіх археологічних культурах в Україні, всіх жанрах народного мистецтва й до сьогоднішніх майстрів, дослідник окреслив основну образотворчу й життєдайну рису — триєдиність або Трисуття. Дав духовно-історичне обґрунтування розвитку української культури, духовності на основі космологічних засад життєдії Всесвіту. Триєдиність як світотворча мірність відома ще в мистецтві Кам’яної Могили: три жінки, як цілісність, вертикально вивищуються одна над одною, утверджуючи зростання життя: предки—матері—дочки. Декоративні композиції горщиків, горняток у трипільців-хліборобів були триярусними, трискладовими, тримірними. У Вишньому Небі перебував Господар світу і життєдайні Води, в середньому сяють пресвітлі Сили — сонце, місяць, зорі або дощ чи виростає зерно. Нижня частина композиції посуду не означена розвитком — тільки кола, бо там “той світ”.
Виклад теорії Триєдиності як духовної організації суспільно-ідеологічного життя в праукраїнців здійснено віддавен. Це відома “Велесова книга”, написана волхвами, яку й досліджує О. Фисун. У правіки Триєдиності поклонялися в образі Бога Триглава як Абсолюта. А він триіпостасний — Сварог, Перун і Світовид разом. Сварог же є Богом всеоб’ємним — Права, Ява і Нава. Божественне походження від нього ведуть орії і чинять у праці й духовності триєдино. Ієрархічна складова йде від Неба до Землі. Даний Космічний Устрій перекладався на весь спосіб життя людності. Світоглядну працю предків у ХVІІІ столітті продовжив український мудрець Григорій Сковорода, виклавши на скрижалі життя українського народу: “Сія Тройца єсть Одиниця: Трисонячне єдинство, недремлющеє Око”.
В українській вишивці, писанках, розписах кераміки композиції, як і в трипільців-оріїв, творяться триєдино образи їхні, такі ж, як і в їхніх далеких попередників: сонця, сварги, кола, хрести, ромби, древа життя. І так же на чотири сторони світу виображується розвиток. Цими священними знаками відтворюються процеси Світотворення і Народотворення, котрі були й будуть “найбільшою таємницею таємниць, які прагне збагнути людська душа, вища Цілість Косморуху, Всеєдиність його” (О. Фисун). Сюжетним образом всезростаючого життя в Триєдиності в трипільців є Пуруша — триярусний велет, який розпорошує життя, а у вишиваних і тканих рушниках, писанках, кераміці — це триєдина богиня Берегиня як прообраз Великої Матері.
Спільний образ родючості — символ ромба в обох культурах, від якого життя триєдино розпросторюється на чотири сторони Світу. Це його рух. У писанках він розкривається змістовно. Що й обґрунтовує О. Фисун: “Мотиви ромбів з трикутниками зв’язують архітектоніку орнаментальної композиції у смислову взаємопідпорядкованість як модель Космічної Дії. Поєднання Космічних сил Світла й Води — сонячно-водяний Дракон-Безконечник, що є головним сюжетом трипільських розписів, у писанковій мові майстринь Волині, Гуцульщини, Буковини, Херсонщини, Київщини, Полтавщини постає універсальним образом одвічного Світотворення. В гуцульських писанках проявилася чітка триярусна структура Космосу, в якій верхній пояс — Високе (Верхнє) Небо, виображене Безконечником з Птахою-Деміургом між зорями, що уявляється майстринями Творцем Безмежжя”.
Досліджуючи жанри народного мистецтва, О. Фисун наголошує, що їхній розвиток відбувається завдяки важливому чиннику, який обминають дослідники, це — генетична пам’ять. Вона підтримує спадковість розвитку, зберігає “позачасові осягання Світобуття наших пращурів”. Висновки мислителя розкривають віковічну мудрість творення предків і нащадків: “Невпинність Небесного Руху і взаємодія двох Світотворчих Сил — Вогню і Води — таять у собі магію орнаментальних трипільських розписів. У сюжетах українського орнаменту: писанок, вишивки, ткацтва, різьблення тисячоліттями відтворювано генетичною пам’яттю одвічні переживання Безконечности Буття, Світотворчої потужності — від зародження та становлення Всесвіту. Безначальність життя і єдність Сущого закладені у світогляді трипільців-орійців-укранів-українців”. Історичній пам’яті властиво переживати минуле і на основі досвіду творити у символах, образах картини життя. У цьому живучість народного мистецтва.
Більшість радянських археологів відкидали самодостатність пращурних культур в Україні, відстоювали їхню міграційність, перекреслюючи цим логіку життя в історичних періодах. О. Фисун спростував їхні псевдонауковості. Так, трипільці не могли прийти із Балкан, оскільки в палеолітичних пам’ятках Придесення вже була розвинена “символіка й образотворча мова, яка потім чітко продовжилася в неоліті України (Буго-Дністровська, Дніпро-Донецька культури, культура лінійно-стрічкової кераміки), ставши праматірною мовою трипільців, творців доби бронзи, сколотської, зарубинецької культур та інших, що прийшли їм на зміну. Спадковість образно-творчих засад є передумовою розвитку прийдешніх культур, народів”.
Низка статей дослідження присвячена тріаді астральних сил у колядках, космогонії обрядових дійств у звичаєвості, світотворчій орнаментиці українських рушників, тричленним структурам у ткацтві, писанкарстві, малярстві, трисилі завершувальної дії у фольклорній, писемній та інших традиціях українців. Ґрунтовною є розробка про знаково-числову систему символів українського орнаменту. Віковічні могили (в основі вони триєдині — земля, поховання, пам’ятник) по степах українських, то не тільки архітектура споруд, а й історія, пісня, дума, сакральність і височінь Духу предків.
Праця Олександра Фисуна — нове слово в сучасній українській філософії. Мудрість осягань, глибина думки, високий стиль викладу. Нарешті не тільки зором, а й душею поглянуто, осмислено питому культуру українського народу як одну з божественних за суттю. На завершення ще один висновок Олександра Фисуна: “Принцип троїстості космогонічного мислення українців визначає особливості життєтворчих засад, пронизуючи всі сфери духовного буття народу від його першопояви і повсякчас. Святість ритуалів у звичаєвих дійствах, сумлінна праця й любов до землі, природи і всього навколишнього для українців є шлях Божої Правди, якому вони присвячують своє перебування на Світі”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment