У пошуках Шевченка

Такого Шевченка — олюдненого, живого, наповненого суперечками та енергією творчості українська сцена ще не бачила.
Володимир Овсійчук, 1989 р.

Ірина ОЛІЙНИК

На порозі кожної весни ми починаємо наполегливо для себе і в собі шукати Шевченка, намагаючись у день його роковин переосмислити дійсність, вдихнути його нескореності й стійкості, напитися енергетики слова, вкотре повеличатися українством, вихлюпнувши назовні дещо приспаний узимку дух свободи. Проте цієї весни знайти Кобзареві сліди, як на мене, було важкувато. До свого пам’ятника в Києві він, певно, не наважився наблизитись. Мабуть, важко йому з висоти розібратися в прапорах і гаслах власних “нащадків”, які виклично окремими групами намагалися про щось йому кволо доповісти, в чомусь запевнити, щось пообіцяти, проте він же мріяв “возвеличити”, закликав “обніміться”, прагнув “на сторожі” слово поставити, а не опікуватися передвиборним іміджем професійних патріотів.
Не було його слідів і на традиційних оперних урочистостях. Хоча й дивився він суворо зі знайомого портрета в несподівано чорнобильських ядерних спалахах, так і не вгледівши своїм пильним оком шевченківських лауреатів, слухаючи на свою честь П. Тичину, В. Сосюру, Б. Олійника та власний перефразований “Заповіт”, де “лани” трансформувалися в “степи”.
Важкувато нині віднайти його сліди й на Чернечій горі в Каневі, яка ще зовсім недавно була українською меккою, куди йшли ходою як на прощу, де так і досі не постала Кобзарева церква. Кажуть, що навіть прем’єр-міністр України Микола Азаров кілька років тому, глибоко перейнявшись долею Шевченка в експозиції Київського музею, де витає шевченківський дух, був прикро здивований його відсутністю на Тарасовій горі серед ритуально-чорних залів, портретованих простирадл, прозорих столів та аудіоряду пожежної сигналізації.
Проте, на щастя, Тарас Григорович несподівано (а він завжди був неперевершеним майстром перевтілень) з’явився на своїй рідній Черкащині. Саме в ці дні в Черкаському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка відбувся прем’єрний показ третьої частини драматичної поеми-тетралогії Богдана Стельмаха “Тарас” режисера Сергія Проскурні “Тарас. Слова”.
Богдан Стельмах і Сергій Проскурня — “шевченкознавці” зі стажем, співпрацюють уже давно, поступово матеріалізуючи свої мрії щодо “олюднення” Шевченкової постаті. До того ж саме вірш Богдана Стельмаха “Пам’ятник Шевченку у Львові” спричинив свого часу в місті появу так званої “клумби” — гігантського гайд-парку, який став осередком мітингів та громадського руху в боротьбі за Незалежність.
Нинішній довгограючий проект є незвичайним явищем у мистецькій, часом аж занадто передбачено заангажованій Шевченкіані. Це вистава не репертуарна, хоча вона, на мою думку, прикрасила б репертуарний простір будь-якого театру, хоча й розрахована на підготовленого, мислячого глядача. На сьогодні — це вистава-ескіз, вистава-розвідка, вистава-пошук. Її можна вважати генеральною репетицією апогею театрального проекту — мультимедійної епічної вистави на тлі анімованих рукописів і малюнків Шевченка, де персонажі надалі виступатимуть як ілюстратори реальних фактів, вибудовуючи символічні композиційні схеми непростого життя ГЕНІЯ в його пошуках, розчаруваннях, злетах, взаєминах і самотності. Саме в цьому просторі я нарешті відчула Шевченка: олюдненого з бузинової ухи, дещо збентежено розхристаного, палко закоханого, але нерішучого й непослідовного, проте привабливого, навіть імпозантного, а не зашорено хрестоматійного дідугана (до 47 років!!!). Його образ правдиво й зворушливо втілив на черкаській сцені столичний актор, заслужений артист України Євген Нищук. Сергій Проскурня зауважив, що вважає репетиції марними, якщо актор не відчуває свого героя, не перевтілюється в нього, не вибудовує архітектоніку сюжету власне сам, а лише виконує режисерські вказівки.
Саме в такий спосіб взаємопроникнення й з’явився Шевченко Євгена Нищука: з його болю, з його любові, його патріотизму, зневіри і здатності самовідродження, з його доброти й порядності. Найзворушливіші сцени — його власні творчі знахідки, як-от гра з кролевецьким рушником, який був знаковим символом у Шевченковому житті, атрибутом його нездійсненної мрії й кінцем його життя. Великої емоційної сили є нетрадиційне рішення сцени “Заповіту”, яка вщент руйнує усталені стереотипи. Це життя на межі, життя з надривом, нескінченні пошуки жіночої енергії і в результаті — повна її відсутність, сприйняття й несприйняття сучасниками, визнання й трагічна самотність серед вселенського базару, слова в образах дітей — це все пунктир життя ПРОРОКА, до якого нам так важко дотягнутися, бо не кожного він і допускає до себе, хоча вже давно є невід’ємною частиною українського всесвіту.
Є надія, що проект втілиться в життя в повному обсязі до 200-річчя Кобзаря, стане його окрасою, бо, як зауважив міський голова Черкас Сергій Одарич, коли йому дорікнули, що забагато уваги приділяє культурі, а треба більше дбати про побутові проблеми: “Без культури непотрібною буде й каналізація”.
Може, тоді нам легше буде відшукати Шевченка, коли повернуться до Шевченкового дому в Каневі експонати й наповнять теплом холодні помпезні зали, коли пісні на вірші Кобзаря співатимуться без партитур, коли Шевченковим словом не прикриватимуть свої політичні гасла. Мрії ж збуваються!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment