Юрій КЛЕН (1891—1947). Приборкання хаосу

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

І може іншого шляху немає,
Щоб з хаосу душі
             створити світ.
Ю. Клен

Він же Освальд Бургардт. Етнічний німець за походженням. Син купця Фрідріха Бургардта та Каттіни Сідонії Тіль, німкені з Прибалтики, що їх доля пов’язала з Україною.
Духовна лінія розвитку Юрія Клена цілком природно перетнулася з долями тих, кого пізніше не зовсім вдало наречуть неокласиками. Усіх їх єднала широка зацікавленість культурою, ґрунтовні знання в цій сфері, тяжіння до античності, французьких парнасців і, звичайно ж, до російських поетів тієї пори, що увійде в історію літератури як срібний вік. До того як стати Юрієм Кленом, Освальд Бургардт, як і Зеров, Драй-Хмара та Филипович, віддав щедру данину російським віршам. Імовірно, що всі ці поети так і лишилися б російськомовними авторами посередніх книжок, коли б не революція, яка кожного з них різко повернула обличчям до України.
Українській літературі повезло: людей із такими культурологічними скарбами у ній було мало. Ю. Клен прилучився до української поезії пізніше ніж інші, але не втратив при цьому нічого, а можливо, й виграв у зрілості й чистоті письма, міченого знаком відмінності пришельця з іншого етнічного середовища. На ту пору сліди його символістських захоплень лишилися позаду, зрештою як і чужомовні писання. У плані ясності, логічної мотивації він значно ближчий до Зерова, під впливом якого зростав, ніж Филипович і Драй-Хмара. Перебуваючи у силовому полі однодумців, що вже мали на “баришівську” пору значний українськомовний досвід, він майже не відрізнявся від них і тематично. Так тривало доти, доки Клен не опинився в еміграції, а духовні його друзі не стали жертвами сталінізму. Тут він заговорив повноголосо й розкуто і єдиний із “п’ятірного грона” лишив по собі епіку великої викривальної сили: поему “Прокляті роки” та епопею “Попіл імперій”, над якою працював близько п’яти років, але завершити не встиг.
Творчість Клена — приклад еволюції творця під дією політичних та інших чинників. Не цураючись формальних ознак неокласицизму, час від часу озираючись на улюблених колись парнасців, поет незрідка перекреслював їхні постулати. Зрушення, які сталися в ньому, вимагали іншої мови.
У Німеччині Юрій Клен намагався обернутися на Освальда Бургардта. Але з тих спроб нічого не вийшло. Писання німецькою не задовольняли його самого. А головне — він не відчував у них доконечної потреби. На землі предків німець почувався українцем. Історіософські вірші Клена — доказ глибокого розуміння ним плюсів і мінусів української історії, проблем української духовності. Його писання про Україну, попри частоту зміщення наголосів, і соковитіші, і м’язистіші від інших творів. Юрію Клену судилося стати не тільки свідком бурхливих подій і зрушень доби, а й суворим літописцем їхнього перебігу. Він, єдиний із неокласиків, сказав правду про звірства епохи. І сказав із тією прямотою й нещадністю, на які здатне спрагле істини уболівальне перо.
Це важливо пам’ятати ще й тому, що Клен, як і ті, з ким поєднала його “Болотяна Лукроза”, віддав данину античним мотивам, екзотиці й романтиці, навіяними світовою культурологією. Писав про конкістадорів, вікінгів, Цезаря і Клеопатру, Жанну д’Арк, провансальських трубадурів Бернара де Вентадура, Бертрана де Борна й інших. Віддаючи належне цій частині його поетичної спадщини, що стала складовою першої збірки “Каравели”, зауважимо: вона значно поступається творам, у яких відбилися українські реалії.
До своєї найголовнішої праці, епопеї “Попіл імперій” Клен рухався поступово, але цілеспрямовано. Їй передували вірші “Софія”, “Київ”, “Майже елегія”, цикл “Україна”, “Божа матір”, “Мандрівка до сонця” з її страшними візіями голоду, де “хлопча п’яти літ” думає: “…помре оцей дід, буде він нам на обід”, божевільна мати співає: “В Бозі десь у дорозі вмерло в мене аж п’ятеро”. Де “Голод сурмить, як осел! Наче великі клоаки, Київ і Харків, Полтава, Одеса в себе приймають блювотину сел”, “…правиться чорна меса по всій Україні”. Поет вистрілює саркастичним: “Слава тобі, о диктаторе”, “Ти, що поля обернув у пустині…” До теми голоду поет повертатиметься у своїй епіці. Явлені ним моторошні картини, як і сцени нечуваної жорстокості в катівнях режиму, нагадують фантастичні видива сюрреалістів. Голос поета у поемі “Прокляті роки” на грані зриву:
Клекоче нам розпечене нутро.
Хто вичерпає нам
шоломом горе?
Хто в душу нам
плесне дощу відро?
Або який архангел винозорий
З свого крила
позичить нам перо,
Щоб ту скажену гру
фантасмагорій
Ми записали
на блакитнім тлі,
Де літери горіли б нам у млі?

“Скажена гра фантасмагорій” відбилася у “Попелі імперій”. Ця велика за обсягом, строката, мозаїчна епопея — вразлива як цілісність і вражаюче виразна у фрагментах. Вона спонукає озирнутися на лектуру Клена — європейських поетів, і не тільки на тих, яких він перекладав. На поеми й вірші Волошина, Блока, що з ним він полемізував у поезії “Ми”. На Маланюка і на стилістику Бажана.
За Кленом простежуються віхи української історії. Передовсім першої половини XX століття. Вражає ось що: німець, який усвідомив себе духовним українцем, коли йому було за тридцять, як ніхто з чужих по крові явив у своїй творчості українську ментальність. Його розуміння й почування — розуміння й почування українського інтелігента. Тому такі природні вияви скорботи й ненависті, загальний уболівальний тон і сам лад вислову — особливості, не зауважені дослідниками. Маємо всі підстави твердити про таємницю Клена.
В епопеї “Попіл імперій” за всієї її, повторимося, композиційної розшарпаності, є уривки високої мистецької вартості. Зокрема розділ, написаний терцинами, з образом Данте у френчі, галіфе і з кольтом на боці. Напрочуд вигадливі і яскраві своїм звукописом і мовною грою кадри з трьома відьмами, картини сталінського пекла і монолог хасида з його водоспадом проклять гітлерівському режиму. Ця розпечена лава ненависті діймає тим більше, що, за спогадами сучасників, Клен був людиною м’якої вдачі.
Але ненавистю, анафемою обом тоталітарним режимам епос не вичерпується. “Попіл імперій”, твір, у якому задіяні історичні й літературні персонажі (Данте, Еней, Фауст й інші) — це ще й прецікаві психологічні колізії, несподівані філософські обертони, що схиляють до узагальнень. Ця барвиста, вигадлива інтонаційно й ритмічно епопея ще чекає на уважного дослідника.
Нехай мої часи були лихі,
та не були вони такі ще підлі,
такі до скарг і до благань глухі.
Так устами автора “Божественної комедії” Клен озвучив присуд своїй добі. Він був свідомий того, що немає іншого шляху, “щоб з хаосу душі створити світ”.
Йому вдалося дисциплінувати хаос і стати ланкою у творенні світу, без якого важко уявити українську поезію ХХ століття.
Україна

І
Зеленими горбами бовваніла,
Вночі широким степом шелестіла,
Молилась до Перуна і Сварога
І ще не знала, де твоя дорога.
Хозарин кликав до свого полону,
В діаспору жидівського закону,
І вабив печеніг в роздерті шатра,
Де палахтіла жаром жовта ватра.
Б’ючи у мідь своїх потужних дзвонів,
Звав марно Рим тебе у папське лоно,
І для вина, що серце звеселяє,
Зреклась ти Магометового раю.
Аж кроком нечутним, сумна і строга,
У тьмяних ризах з золота старого,
До тебе підійшла, не звівши вії,
Немов легенда тиха, Візантія.
Вона, свята, облудна і безкрила,
Тебе цісарським пурпуром покрила.

*
В варязькім панцирі, в добу жорстоку
Ти дихала спокійно і глибоко.
Та інколи, піднявши забороло,
Вдивлялася в тривожне видноколо.
З юнацьким завзяттям,
з веселим криком
Стрічала половців у полі дикім
І, навалом татарських орд зім’ята,
Прийняла долю, хижу і прокляту…
Віки минали в темних сновидіннях.
Мов щире золото з берез осінніх,
Спадали з тебе всі твої оздоби,
І рвав лахміття ранньої жалоби
Шалений вітер. Все те за тобою
Пливло у безвість чорною рікою…

*
Де хвиля б’є об скелі круторогі
І шумом криє зрадницькі пороги,
Де дме над островом дніпрянський вітер,
Вирощувала ти спізнілі квіти
Жорстокості, геройства і посвяти
І ткала з них собі багряні шати.
Ніякий чар часи ті не відкличе,
Що ураганом прогули по Січі,
Гучним і буйним бенкетом Богдана
Ти завершила коло, Богом дане.
Відтак повстань твоїх страшні заграви,
Що відблисками спалювали трави,
В воді баюр московських догасали,
Мов сонце, стомлене і вже змиршале.
Воскреслим полум’ям старої слави
Ти спалахнула в чорні дні Полтави,
Коли тебе причарував навіки
Король звитяжений, останній вікінг.
І, стиснутий Петром в обіймах владних,
Хрустів кістяк твій
в пестощах нещадних.
Знесилена від голоду і спраги,
Несите черево чухонських багон
Тоді людським ти набивала падлом,
І час гатив тебе важким вагадлом.
З твоїх кісток, що в твані скам’яніли,
Із тіл, що на морозі зачапіли,
Складався підмурівок, на якому,
Немов боліт примара невідома,
Між нетрів дебряних, де мох і глиця,
Постала в чадній млі нова столиця.
Поволі брякла, мов велика туша,
Ненависна киргизам і інгушам,
Грузинам і карелам осоружна,
Імперія пажерлива, потужна.
Росла, росла із вогких надр туманів
Під свист сибірських тайг,
під дзвін кайданів,
Під шум вкраїнських грабів і каштанів.
ХІ.38

Київ

І
(Міський сад)

Музика “майбутніх часів”
Над садом гуде Пролетарським.
Гуляють дівчата хозарські,
Дивуючи розчерком брів.

Хтось шалом серця покарав,
Затоплює повінню берег,
І світить коханцям Венера
Так низько над стеблами трав.

І плеще в зіниці очей,
Ще нижче схиляючись, місяць;
І руки пожадливо місять
Піддатливе м’ясо ночей.

О млосний розпачливий дух
Розжарених за день акацій!
Колись тут розстрілював Лаціс,
І вили вітри завірюх.

Линяють “буржуячі зграї”,
Міліє Дніпро за кущем;
А срібло сузір’їв стікає
В державну скарбницю дощем.
III.38.
2
(Софійський майдан)

Знов дише в легендах Москва;
А понад Софійським майданом
Так само на північ віддано
Простерта в руці булава.

Та ні, це глузливий салют!
Вкажи нею вниз, о гетьмане,
Бо рідний акрополь повстане
Не в дебрях чухонських, а т у т.

Лисніє в намисті вогнів
Коростою вкритий Хрещатик.
Ще довго тут буде дренчати
Музика харпацьких часів.

Ковтаючи сажу і дим,
Зітхають роздерті печери;
І небо свій строщений череп
Підносить над містом старим.
III.38.

В дорозі

Ми вийшли в ніч, у мрячну далеч.
Розгойдана вітрами мла,
Що в пітьму гнала хижу галич,
Усі шляхи нам залягла.

Дриґнули хмар криваві вії,
І кожна блискавка — як вуж.
Скажено вихор шаленіє
В просторах наших душ…

Десь там горить священне місто
Шпилями гострими дзвіниць,
Немов троянда золотиста,
Розквітла в заграві зірниць.

Ми йдем, і, може, нас зустріне
Усіх церков потужний дзвін,
І браму золоту відчинить
Нам чорна варта тих країн.
1937

Кортес

I
В казковий край, під пальми і агави,
Де стигнуть темні грона островів,
Тебе помчала далеччю морів
Жадоба золота, пригод і слави.

Вкривались багрецем її заграви
Дзвінкі вітрила легких кораблів,
І вабив десь за безміром пісків
Незнаний скарб заморської держави.

Роками мрію ти плекав, — тепер
Вона встає, між голубих озер
Жива, втілившися у камінь зримий.

Дивись: он проти сонця мерехтить
Те Мехіко з дахами золотими,
Що, як сурма, в легендах прогримить.
ІХ.33.
2
Мабуть, не раз вони в дитячих снах
Тобі ввижалися: чудні, далекі,
Золотошкурі і сумні ацтеки
З погордою в потьмарених очах.

І бачив ти крізь млу й прадавній жах,
Як ідолів роззявлені пащеки
В диму пожарів репались від спеки,
І злото сліз текло їм по щоках.

Згадавши, ти спинив коня в задумі…
Зеленопере царство Монтесуми!
Невже воно — лиш марево і міт,

Що спопеліє й щезне димом чорним,
І тільки диким цвітом неповторним
Цвістиме в спогадах прийдешніх літ?
Х.33.

ФранкфуртнаМайні

Синіє небо, наче став.
Ходжу завулками тісними,
Що, певне, юний Гете ними
Колись закоханий блукав.

Хто розчинив вгорі вікно?
Чий погляд там мене чатує?
Я тут під аркою смакую
Солодке яблучне вино.

О, певне, Фавста теж водив
В ці нетрі хитрий Мефістофель,
На цій стіні лишив свій профіль
І пиво з цих шухляд цідив.

Входжу в собор, де вічна мла,
І з мороку середньовіччя
Всміхаються мадонн обличчя
На синім візерунку шкла.

Христос, незмінний у роках,
Прозорий, пломенем прошитий.
Отут молилась Маргарита
І гірко каялась в гріхах.

Потужну повінь ллє орган.
Стара легенда оживає.
На хвилях серце випливає
В вечірній франкфуртський туман.
Літо 1934.

Софія

Проектується знести храм
св. Софії в Києві.
З газет.

Тайни тисячоліття — в Софії стрункій,
Що поблідла, але ще ясніше, ще вище
Вироста, як молитва, в блакить.
Є. Маланюк

Нехай твій дзвін заглушать літаки.
Нехай тебе знесуть, і хай на місці,
Що освятили літа і віки,
Поставлять пам’ятник добі нечистій.
Нехай змурують чорний хмарочос
Там, де стоїш ти, біла й золотава,
О ліліє струнка в намисті рос,
Яку плекала мудрість Ярослава!
Нехай здере новітній печеніг
Смугляве злото з бань на кінську збрую
І скрізь полишить слід блюзнірських ніг:
Це лиш мара нам видива гаптує,
Які триватимуть недовгий вік.
Коли спорудять зал з бетону й скла
І електричний вихор зашаліє
Там, де священна сутінь залягла
Й в дрімотнім сні спочила Візантія, —
То знай: це все пройде без вороття.
Так само снились нам колись татари.
То ж знов чаклун якийсь навіяв чари,
І бачиш ти примари небуття.
Правдивий світ, — не той,
для ока зримий, —
Крилами розтинаючи вогонь,
Гойдають тихо грізні серафими
На терезах своїх долонь.
Він, наче плід, важніє й дозріває,
Наллятий плином невідомих лон,
І темний сік, буруючи, співає,
Немов вино господніх грон.
Колись усім об’явиться, як чудо,
Істота з кожної з земних речей.
Настане день…світ спалахне, й полуда
Тобі спаде з засліплених очей.
В священнім жасі, дивно скам’янілий,
— Немов хто в вічність
відчинив вікно, —
Побачиш ти у млі нестерпно білій
Все, все таким, як с п р а в д і  є воно:
Хрестом прорізавши завісу диму,
В красі, яку ніщо не сокрушить,
Свята Софія, ясна й незрушима,
Росте легендою в блакить.
27.III.35.

Січневий Діоніс

По сніжних кручах і заметах,
Де вітер гір берез сильвети
Сріблястим порохом заніс,
Іде наш рідний Діоніс.
За ним веселий натовп лине,
І креслить тирс його ялинний
Зигзаги в білому вогні,
В морозно-синій далині.
Метелиці, його менади,
Що в голе поле співом надять,
У борозни, де спить зерно,
Із чаш прозоре ллють вино.
О Діонісе яснозорий!
Над нами зносиш ти угору
Свій білочадий смолоскип,
Зірчастий рониш дощ у глиб
Лісів, де звір дрімає в нетрях.
Твоїх дарів нещадно-щедрих
Шумує повінь у степах.
Процвів ясминами твій шлях.
Повиті вітками омели,
Свій гімн рокочуть заметілі,
І рве менад буремний спів
Плескуче полум’я плащів.
* * *

Стьмянілий місяць, сніг і парк самотній.
Чітких дерев сильвети сторожкі.
Слова, то враз поважні, то зальотні.
На сковзькій стежці кроки нешвидкі.

Пухнатих рукавичок теплий дотик.
Я оправляю в срібло кожну мить
І ось ладен ходити з ними доти,
Аж поки ранок зрине у блакить.

Ми згадуєм, як за часів Рамзеса
Цей місяць, плив крізь нільський очерет,
Як за лицарських днів
для вас, принцесо,
Різьбив на скелі вірша мій стилет.

Що, як вінці, пісні і ореоли
Цвіли для вас вогнем моїх заклять,
Які, не бачивши її ніколи,
Світ за очі подався я шукать!

По-дивному шляхи до смерті прості:
Як пружна прямота гітарних струн.
З могильних надр мої збілілі кості
Хай викине новітній скит чи гун.

Дарма: на кораблі, аероплані,
Чи, може, просто в затишнім садку
Знов стріне нас ця ніч, і сни неждані
Розквітнуть у червінному вінку.

Але благословімо мить сучасну,
Що не гримить в огні жеркім, а все ж,
Стежки встеляючи зірками рясно,
Нам розсуває обрій до безмеж…

Холодний вітер. Сніг. Сузір’я Лебідь,
Розпластане над нами в вишині,
І серед зір тремких, у бляклім небі,
Дочасний спів незродженій весні.
24.II.43

Зимові дні

Вже променем рожевий ранок
Сніги забарвив лебедині.
Покрився намороззю ґанок,
І біле срібло в душу лине.

І в згадках дні такі єдині:
В заметах сніжних “полустанок”,
І біг швидкий підкутих санок,
І профіль чистий і невинний.

А дома десь на вікнах фрески,
Покриті пилом фоліанти,
Та на столі розкритий Данте —
Кохання Паола й Франчески.
26.ХІІ.38.

Слова і квіти

Ясмину наломили ми,
Із рож поклали килими
І в білім сні квітчастих оргій
Читали Стефана Георге.

І, мов повільні пелюстки,
Врочисті падали рядки.
Все далі розступались стіни,
В незнану ми пливли країну
На золотому кораблі,
І вірні обриси землі
Зникали в млистому завою
Лірично-синього спокою.
Гойдав нас строф повторний спів
І білим шумом рим кипів.

Почав вже вечір голубіти,
І сплутав я слова і квіти
На настилі прив’ялих трав,
Де “Сьомий круг” нас поєднав
І в тихій музиці містерій
Був дух отар, морів і прерій.

І раз у раз, коли дзвінкі
Тепер проказую рядки,
Мені між строф дзвінких Георге
Бринять слова квітчастих оргій:
Мовляли їх разів до ста
Найтихшим шепотом уста.
27.XII.38.

* * *

Не знаю, не знаю, не знаю,
Як душу твою відновить.
Я вірною тінню буяю
Над тим, що у серці горить.

Я бачу, я бачу, я бачу:
Роздерли пожари страшні
Провалля і сміху, і плачу,
І кряче журба на стерні.

Навіки, навіки, навіки
Потахло минуле вночі,
І схрещують бурі великі
Над ними блакитні мечі.

Ми танем, ми танем, ми танем,
І вітер чужої весни
Розвіє нас білим туманом
І будуть густи буруни.

Ми згинем, ми згинем, ми згинем,
Щоб знов відродилися сни,
І вихором дужим полинем
Над полем нової весни.
26.XII.38.

З епопеї “Попіл імперій”

Лебідь Суомі

Фінляндія — б’ється об скелі гранітні,
шумуючи, сивий, суворий прибій.
Фінляндія — крик, що серця нам розітне
і дише у душі, немов буревій.
Фінляндія — тверджа незрушна у громі,
що Бог ним нещадно Європу карав.
Вмирає твій лебідь, прекрасна Суомі,
і біле крило по воді розплатав.
Сібеліус грає — і рокотом море
мелодії вторить, і плеще приплив
об скелі і гори, в граніти суворі
і душі у піні, у шумі втопив.
Усе заливає, зростаючи, повінь,
а вітер із рук вириває стерно,
і серце, маленький, розхитаний човен,
налите музикою, йде вже на дно.
Акордом стає непогашений пломінь.
Хто тоне у білому шумі без сил?
Вмирає твій лебідь, прекрасна Суомі,
і тане у піні розтерзаних крил.
Сібеліусе, ти із звуків статуї
підносиш у просторінь лунну часів.
Різьбиш ти, й рука твоя владно формує
там мармур, для ока незримий, у спів.
Там буде ще тисячі раз умирати
в музичнім тремтінні останніх зусиль
і смерті ніколи не зможе зазнати
твій лебідь, черкаючись крилами хвиль.
Он варвар, сп’янілий від крові і диму,
вже рушив на тиху озерну блакить,
але по статуї, які, невидимі,
у співі парять, не сягне його хіть.
Їх люта орда в озвірілій нестямі
не строщить і не потовче на гамуз,
бо є не приступні руїні ті храми,
що з звуків будують улюбленці муз.

Соняшник

У кожнім краї символом є квітка,
яка стає окрасою садка:
у Англії стокротка-маргаритка,
а у французів лілія струнка.
Черешня й хризантема у Ніпоні
(вони ввійшли в його казковий міт)
і викоханий в теплому підсонні
в Єгипті лотоса зірчастий квіт.
А на Вкраїні — соняшник. У гурті
квітчастому, над морем мальв, жоржин,
лукавих чорнобривців і настурцій
самотньо пнеться він до височин.
О Дажбогів високий, пишний квіте,
що день по дні вбираєш літній жар,
щоб над ланами радісно ряхтіти
і виплекати нам зернистий дар!
Свій повний диск до вечора від ранку
ти повертаєш сонцеві услід,
мов лицар, в небі стежачи коханку,
весь час, вітаючи, підносить щит.
То ти на схід, на південь, то на захід
скеровуєш — премудрого Творця
химерний і вибагливий винахід —
свій жаропломенистий круг лиця.
Чи ж не так само ти, Вкраїно спрагла,
ясного Хорса квіте золотий,
до сонця обертаєш чоло смагле
і стежиш пильно слід його тривкий!
Нехай тебе пожарами спалили
й драконів засів сіють на полях,
а ти — тягнись до горнього світила,
зори, зори вогнистий в небі шлях.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment