З тяжким гріхом за душею…

В’ячеслав ВИНОГРАДОВ,
смт Великий Бурлук Харківської обл.

Моя розповідь про батькового двоюрідного брата Сергія Гавриловича Жидкова, 1925 р. н., уродженця села Пролетарка Великобурлуцького району Харківської області, замолоду сержанта НКВС. Вельми драматична й повчальна з огляду на нашу тернисту минувшину дядькова доля, зранена участю у суперечливах подіях української історії.

Тепер дядька вже немає, бо спився. Спочатку пиячив потайки, а коли перебудова довела СРСР до розпаду, почав ходити напідпитку вулицями, і нерідко односельці чули від нього розпачливі російськомовні волання: “Люди! Простите! Мои руки в крови!”
Родичам та друзям він розповідав, що невдовзі після закінчення Другої світової належав до спеціальної групи НКВС, яка на теперішній Івано-Франківщині видавала себе за боївку УПА. Спецгрупа нападала на віддалені галицькі села й хутори. За його словами, командири ставили перед ним такі основні завдання щодо різних груп західноукраїнського “контингенту”: чинити розправи над сім’ями членів ОУН (Організації Українських Націоналістів), називаючи їх “підсовітниками” і “москальськими запроданцями”; ґвалтувати жінок, чоловіки яких були мобілізовані до радянської армії; грабувати і шкодити домашньому господарству звичайних селян.
Дядько мій у НКВС став російськомовним, хоча під час “діяльності” в ролі “лісовиків” усі члени групи мусили розмовляти винятково місцевою говіркою української, цього їх спеціально навчали. Якось він розповів: “Приходилось нам убивать даже земляков с Советской Украины. Ведь настоящие националисты не считали нужным трогать врачей и учителей, которых коммунисты насильно направляли туда работать. Наверное, не все соглашались быть комсоргами или парторгами или их взгляды чем-то отличались… Не знаю, начальство не сильно нас посвящало, но получали мы конкретные заказы на такого-то и такого-то, проживающего по такому-то адресу учителя или врача, или фельдшера родом с Харьковщины или Черкащины, и попробуй не выполни… Выполняли…”
Коли я вперше це почув, то мурашки побігли по спині. Думав: невже це правда? Та й інші, як і я, починали співчувати дядькові, мовляв не дивно, що спивається, бідолаха. А потім почала закрадатися думка, чи не прибріхує чогось дядько Сергій спеціально, щоб викликати до себе співчуття? Але ні, не так пияки брешуть. Та й із книжок я згодом дізнався, що такі спецгрупи НКВС були дуже поширеним явищем. Тисячі груп псевдопартизан та їхніх “бійців” постійно брали тяжкі гріхи на душу, розправляючись із мирним населенням із затятістю маніяків. І все заради того, щоб радянська пропаганда всередині України і на міжнародній арені мала приклади “зверств буржуазных националистов — врагов трудового народа”?! І як ці виконавці відверто злочинних наказів узагалі не збожеволіли?! Щодо керівників, то сумнівів немає — це психічно хворі недолюдки, біснуваті навіжені злочинці, яких мав би судити Нюрнберзький чи якийсь інший трибунал. А вони натомість одержували чергові й позачергові звання і ордени з медалями за те, що їхні підлеглі, залякані й затуркані малороси, вдало прикидалися націоналістами…
Чи, може, дядько Сергій не надто вдало прикидався, якщо лишився тільки сержантом і водночас зберіг рештки совісті, яку заливав оковитою? Про це він мені докладно розповісти не встиг…
Але відтоді я твердо знаю, хто був справжнім захисником українського народу, а хто — його катом і визискувачем. Хочу, щоб у наших співгромадян, у яких голову засмічено антиукраїнською пропагандою, спала нарешті полуда з очей. Наші справжні недруги — це ті, хто досі поливає брудом ОУН—УПА.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment