Коли мертві стають в оборону

Щоденна редакційна пошта, як правило, досить розмаїта. Однак серед сотень листів основними залишаються матеріали наших читачів про роковини окремих історичних подій, ювілеї тих чи тих видатних і менш відомих діячів національно-визвольного руху, української культури. Безперечно, що лиш той народ має майбутнє, який пам’ятає і шанує своє минуле, героїв і подвижників національного життя.

Про одного з них, Дмитра Паліїва, розповідає Лідія Купчик, голова Львівської міської організації Всеукраїнської ліги українських жінок. Приводом до написання листа став позов до Львівського окружного адмінсуду якоїсь луганської організації “Молодая гвардия”. Східноукраїнські (чи ж українські?) “гвардійці” вимагають від місцевої влади “демонтувати пам’ятну дошку, встановлену у Львові на вулиці Винниченка в пам’ять про відомого й шанованого галичанами громадського, політичного і військового діяча, справжнього українського патріота Дмитра Паліїва. Відчувається, — пише авторка, — що “ентузіасти” тієї організації нічого не знають про нього”.
Дмитро Паліїв (1896—1944) — відомий військово-політичний діяч, публіцист, літератор і редактор. Його життя і діяльність — тема ґрунтовного наукового дослідження. Результатом стала монографія “Дмитро Паліїв” (редактор доктор історичних наук Олег Купчинський), яку видало у Львові Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, а презентацію книги провела Львівська міська організація Всеукраїнської ліги українських жінок. Зі сторінок цієї монументальної роботи перед нами постає надзвичайно колоритна постать сотника Дмитра Паліїва, людини різнопланових зацікавлень, які були підпорядковані ідеї служіння Україні.
Він був січовим стрільцем, співзасновником Української військової організації (УВО), послом від українців у польському парламенті, заснував партію “Фронт національної єдності”. Водночас багато працював як журналіст, редагував часописи, зокрема “Заграву”, “Новий час”, “Батьківщину”, “Перемогу”, “Українські вісті”.
У червні 1944-го у складі дивізії “Галичина” виїхав на фронт і там геройськи загинув, намагаючись вирватися з т. зв. “Бродівського котла”. Про нього залишилося багато спогадів. Їхнім лейтмотивом є думка, що якби не жертовне служіння таких людей, як Дмитро Паліїв та його соратники на різних етапах боротьби за права України, ми б і сьогодні не мали незалежної держави.
“І ось проти цього носія високого українського духу виступає якась “Молодая гвардия”, — не стримує обурення п. Купчик, — виступає зухвало, агресивно, з притаманною більшовикам люттю й ненавистю до всього українського. Характерно, що рупором цього антиукраїнського випаду став депутат-регіонал Вадим Колесніченко, який на своєму блозі в інтернеті оприлюднив пасквіль під заголовком “Молодая гвардия” снова победила СС “Галичину”: 67 лет спустя”.
Галичанам болить, що мешканці тих теренів, які у них з пошаною називали Великою Україною, тепер так вороже ставляться до всього українського. Чому? Чи це наслідок яничарського виховання корінних українців, століттями гноблених Росією, закодованих страхом і рабською психологією, чи це стільки чужинців наїхало на українські землі на місце винищених патріотів України, на місце винищених голодоморами українців?” — запитує вона.
Важко не погодитись з думкою Лідії Купчик, що українці, незалежно від регіону проживання, мали б краще знати історію своєї держави. Бо тоді б знали про меморіал на Янівському цвинтарі, де захоронено тисячі українців, замордованих енкаведистами лише у львівських в’язницях. Неупередженій, справедливій людині з чистим (а не наповненим злобою і ненавистю до галичан) серцем цей величний меморіал може багато пояснити!
Таким “радетелям справедливости”, як “гвардейцы” з Колесніченком на чолі, не зайве було б звернутися хоча б до інформації в Інтернеті, наприклад, про Комісію Дешена. Цю комісію уряд Канади створив 1985 року для розслідування у справах воєнних злочинців. До вимог розслідувати це питання також приєднався Центр Симона Візенталя з Австрії. Комісія аналізувала архівні матеріали, проводила слухання та допит свідків у Канаді й Західній Європі. Наприкінці 1986 року вона завершила роботу і надала уряду звіт, згідно з яким жодного вояка дивізії “Галичина” не було визнано винним у скоєнні воєнних злочинів під час Другої світової війни. Та й Нюрнберзький процес не знайшов підстав для засудження дивізійників. А “гвардейцы” українського Луганська — знайшли? Якби ж то тільки вони.
Львівський окружний адмінсуд розглянув позов. “Докази” позивачів зводилися до пустопорожніх слів про “фашизм” Паліїва. Судді ж стверджували, що все подане позивачами не є юридичними доказами. На запитання, як меморіальна дошка у Львові впливає на права, свободи чи інтереси луганських “гвардейцев”, позивачі так і не відповіли. Попри всю, здавалося б, абсурдність позову, львівський суд 20 лютого 2012 р. оголосив постанову про незаконність розпорядження Львівського міського голови Садового А. І. “Про встановлення меморіальної таблиці Дмитру Паліїву” з вимогою її демонтувати.
У ще одному листі та ж авторка знайомить нас з іншою яскравою особистістю української історії — Наталею Винників. Народилася вона в містечку Винники, що біля Львова. Після закінчення гімназії у вересні 1940-го Н. Винник, як пише Лідія Купчик, “заарештували совєтські “визволителі”. Користуючись архівами польської поліції, вони мали оперативну інформацію про багатьох українських патріотів. Ті, хто боровся проти польського поневолення, тепер стали ворогами й московських “освободітєлєй”.
“Тоді, в січні 1941 р., в результаті повальних арештів української інтелігенції, — пише авторка, — переважно студентів львівських навчальних закладів, органи НКВД влаштували показовий політичний процес, що дістав назву “Процес—59” (за кількістю підсудних). Це була молодь від 16 до 30 років. Їх звинуватили у належності до Організації Українських Націоналістів (ОУН) та антисовєтській пропаганді. Підсудні, незважаючи на катування, трималися мужньо, заявивши, що вони борються за права українців на своїй землі, за власну державу. Винними себе не визнали. Вирок “освободітєлєй” був жорстоким: 42 осіб (серед них — 11 дівчат) засуджено до розстрілу.
Цікавою є сторінка протоколу з допитів Наталі, яка зберігається в архіві. Там, де мав стояти підпис, дівчина записує Декалог Українського Націоналіста і додає: “На підставі Заповідей, я, провідник ОУН в школі № 5, моє псевдо — “Ада”, не хочу розказувати слідству правди, не бажаю називати учасників організації, якими я керувала, не бажаю розказувати слідству про свою роботу в Організації Українських Націоналістів. Бажаю бути надалі вірною своїй організації, слідству я нічого більше не скажу, бо я хочу, щоби була Самостійна Україна. Остаюсь на позиціях оунівської влади. Наталя Винників. Львів, 10.ХІ.1940 р.”
Її також засудили до розстрілу. Згодом Рішенням Колегії Верховного суду СССР від 15 березня 1941 року покарання було “пом’якшене”. Наталі Винників смертну кару замінили на 10 років концтаборів і 5 років позбавлення прав. Із Бригіток частину засуджених перевезли в бердичівську тюрму. З наближенням фронту, у липні 1941 року, коли німці бомбардували місто, Наталя разом з групою в’язнів вибралася на волю. Енкаведисти, відступаючи, підпалили тюрму і закидали її гранатами. Небагатьом вдалося врятуватися…
За якийсь час Наталя Винників продовжує боротьбу в лавах ОУН, тепер уже проти німецьких окупантів. Із похідними групами ОУН українську патріотку направили на Східну Україну. Їхнє завдання — організовувати населення східних регіонів на боротьбу з фашистами, за самостійну Україну. 9 лютого 1942 р. у Києві гестапо заарештувало Наталю Винників. Разом з іншими патріотами її розстріляли у Бабиному Яру. Дівчині йшов 22-й рік.
З попередніми темами перегукується лист В. І. Прийми із Золочівського р-ну Львівської обл. Це вірш із груповим знімком. На ньому лише 18 із кількох тисяч жінок-політв’язнів концтабору “Кенгір”:
П’ятсот Українок, п’ятсот Матерів
Проти танків в Кенгірі стали на бій…
Пятсот українок,
п’ятсот     наших сестер,
Кинули виклик тюрмі — СССР…
І передостання строфа як молитовне благання до нащадків:
Отож пам’ятаймо  наших МАТЕРІВ,
А скільки їх було, отих Кенгірів,
В просторах імперських,
страшних таборів,
На костях і крові наших дочок й синів…
Погодьмося: наші шановні читачі-дописувачі роблять велику справу, розгойдуючи била дзвонів національної пам’яті. Громадськість не мусить стояти осторонь, особливо коли це стосується захисту історичної правди, національної честі й гідності українців. Бо попри все держава — це ми, а не вони, хоч би як парадоксально це сьогодні звучало.
Та не заглиблюватимемося у пам’ять століть — погляньмо на те, що відбувається нині — в “незалежній” Україні. Скільки вже говорено-писано, мітинговано-пікетовано щодо відвертого україноненависника, антиукраїнського міністра освіти Табачника?! А хто-небудь із так званої української влади дав морально-правову оцінку шовіністичним випадам голови кримського парламенту Владіміра Константінова щодо української мови, яка є державною згідно з Основним Законом (Конституцією) України? Чи, може, хто-небудь з Банкової зреагував на численні пасквілі того ж таки Табачника, Бузини й Ко, що методично і цілеспрямовано виконують замовлення сусідньої держави, точніше, її відомої служби? Те, що відбувається нині, зрештою, охарактеризував майже століття тому Володимир Винниченко: “Вся історія відносин між Москвою та Україною протягом більше як 250 літ, з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імени її не лишилось”.
Стратегічно-імперські плани сусідів щодо України залишаються незмінними. У цьому ніхто не сумнівається, а Москва й не приховує. Та й торжество, саме так — торжество їхньої п’ятої колони говорить про це найкрасномовніше. А українська людність, від Луганська до Львова, від Чернігова до Криму, сподіватиметься й далі на окремих героїв? Що ж, гірко нагадувати відому думку: горе тій нації, коли вона потребує героїв…

Огляд підготував
Микола ЦИМБАЛЮК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment