Чи існують сьогодні в нашій державі проблеми з функціонуванням російської мови? Чи є нагальним питання надання їй особливого статусу — другої державної? Чи на належному рівні українська мова як державна?
Про це розмовляємо з професором кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, доктором філологічних наук Людмилою ТКАЧ.
— Проблеми російської мови як мови спілкування в Україні не існує. Немає цієї проблеми і в доступі до інформації. На українському телебаченні російське мовлення переважає, ніхто не збирався і не збирається вилучати російські книжки з бібліотек. У чернівецьких і київських книгарнях російськомовні книжки кількісно переважають українськомовні. І це не лише детективи та інші бестселери, а й поліграфічно досконалі видання російської класики — Ф. Тютчева, І. Буніна, гарно ілюстровані книжки для дітей.
Щодо побутового рівня, то, вважаю, тут людина має право розмовляти тією мовою, якою вона хоче. Це право не може бути оскаржене і покривджене. І всі оці наші апелювання до безбатченків, намагання їх присоромити — вони нічого не дадуть, окрім роздратування.
Якщо й існує проблема російської мови, то це, на мій погляд, проблема престижу. Так, змінилися пріоритети, знизився престиж російської мови, вона вже не має того панівного, привілейованого становища в суспільстві, як це було за часів Радянського Союзу. Але ж для людини з почуттям власної гідності міркування щодо престижу — другорядні. Престиж — поняття обивательське. Щодо державного статусу, то його мусить мати лише українська мова, але держава повинна справді подбати про розвиток не лише російської, а й інших національних мов, які внаслідок історичних обставин створили певний традиційний (і неповторний) “мовний устрій” України.
— Чи має українська мова сьогодні належний рівень у нашій державі? І що треба, аби вона відповідала статусу державної?
— Для цього потрібно відмовитися від багатьох штампів, які й досі є в методиці викладання української мови в школі. Самі лише тексти у підручниках! Без ставків, калини, верби, соловейка ми й обійтися не можемо. Ми не вчимо учнів живої мови, не встигаємо за часом. Хіба можна дітей, які вміють працювати з комп’ютером, розуміються на різній побутовій техніці, годувати тими псевдопоетичними, наївно-сентиментальними штампами, які ведуть свою традицію від пейзажних описів І. Нечуя-Левицького? Класику потрібно шанувати, але ж на ній не можна зациклюватись. Хлопчиків і дівчаток треба вчити насамперед того, щоб вони вміли висловлювати власну думку, виражати свою особистість через українську мову, відчувати смак у грі через мову.
Інакше в кожному поколінні більшість становитимуть такі люди, зразки яких подають депутати та урядовці своїм мовленням. Вміння добре говорити вважається мало не талантом, між тим, як це мало би бути нормою.
— Але ж сьогодні у нашій державі діє “Закон про мови”? У ньому ж, напевно, передбачено якісь заходи щодо зміни методики викладання?
— У тому законі, до речі, йшлося і про форми піднесення престижу, розширення сфер вживання української мови, удосконалення методів викладання і т. ін. Але, незважаючи на різноманітні декларації, закон, ухвалений ще за часів головування у Верховній Раді Валентини Шевченко, не впроваджується. Як і більшість наших законів, він гарно написаний, але існує лише на папері. Тому українська мова і не звучить на належному рівні, який виявив би її справжні можливості.
— Чи не вважаєте Ви, що влада особливо і не переймається проблемами функціонування державної мови?
— На жаль, ситуація саме така. Свого часу, 1991 року, мене запросили на посаду консультанта відділу облвиконкому у справах національностей (тоді ще в його віданні були вищі та середні спеціальні навчальні заклади). Моє службове завдання полягало в тому, щоб скласти програму з упровадження “Закону про мови” у Чернівецькій області. Праця була колективною, і будь-яка радикальна, конкретна пропозиція з мого боку не сприймалася. В тих умовах неможливо було ввести до програми конкретні пункти про жорстку кваліфікаційну вимогу знання української мови та історії України (як це є в цивілізованих державах), про відповідальність посадових осіб за ігнорування української мови в діловій документації (таке ігнорування процвітає і досі). Як фахівець, я розуміла, що впровадження такого закону мало б спиратися на кілька важливих чинників, серед яких і обов’язковий кваліфікаційний іспит перед комісією, і вивчення громадської думки, і терпляча роз’яснювальна робота. Але ж це — робота, а наше чиновництво звикло до маніпулювання папірцями. Комісія з упровадження “Закону про мови” була створена за принципом весільних генералів, які не могли й не повинні були, зрештою, займатися курсами вивчення української мови на підприємствах і установах, підготовкою посібників, словників. Це робота фахівців, а їх у комісії майже не було. До речі, розпорядженням облвиконкому мене було призначено секретарем тієї комісії, але засідань комісія не проводила, конкретного плану роботи не мала (за винятком разових, несистемних перевірок), згодом вона взагалі перестала працювати, причому без попереднього заслуховування про результати роботи. Може, щось на папері й змайстрували, але мені нічого про це не відомо й досі. І хоч тодішній заступник п. Гнатишина з гуманітарних питань п. Фольварочний і намагався якось нетрадиційно, не по-чиновницькому ставитися до впровадження “Закону про мови” (тут треба віддати йому належне), але з того мало що вийшло.
— Але ж ми маємо вже Конституцію, і в Основному Законі нашої держави українська мова дістала відповідний статус?!
— Так, але час упущено. Надання державного статусу українській мові потребує величезних коштів з державного бюджету, а їх немає. Ні на нові підручники, ні на оплату праці кваліфікованих викладачів, які б не зводили навчання мови до орфографічного практикуму — правопису апострофа чи м’якого знака. Немає коштів для проведення конкурсів з написання підручників. Їх немає навіть для того, щоб привезти дітей з районів на обласні олімпіади, щоб участь у них запам’яталася і була святом. Чомусь угорський єврей Дж. Сорос фінансує програму “Трансформація гуманітарної освіти в Україні”, платить стипендії професорам, аспірантам, учителям, а ми, виходить, неплатоспроможні? То як і від кого ми захищаємо українську мову? Але, гадаю, навіть у скруті можна виявляти ініціативу, гуртувати колективи фахівців.
— Чи не здається Вам, що існує спротив у сприйнятті української мови як державної?
— Звичайно, існує. І на це є не лише причини емоційного порядку, а й сам устрій нашого законодавчо-виконавчо-державницького життя. Ніхто не зобов’язує держслужбовця знати українську мову на належному рівні, а не в тому пародійному варіанті, який можна почути скрізь (за винятком, хіба, дикторів українського радіо, програми студії “1 + 1”, “ТВi” та ІСТV). Допоки українська мова не стане кваліфікаційною вимогою до посади, а знання її не буде матеріально заохочене (до речі, за знання іноземної мови службовцям доплачували раніше і тепер доплачують 15 % посадового окладу), доти ми змушені будемо захищати свою мову в своїй державі. На жаль, в інший спосіб проблеми розв’язати не можна, бо не маємо достатньої кількості фахових кадрів, та ще й із бездоганним знанням української.
— Тобто Вас як фахівця не влаштовує ментальність урядовців?
— У ставленні до української мови як державної все починається від перших осіб держави. Чи можемо уявити, щоб дружина президента США не знала англійської чи президента Росії — російської? Чому дружина короля Швеції змогла за рік чи два опанувати шведську мову, а дружини наших президентів українською мовою не послуговуються навіть у своїх прилюдних виступах? Невже не можна вивчити кілька стандартних речень? В офіційних розмовах їх не так уже й багато.
— А депутати?
— Депутати — тема окремої розмови, але ставлення багатьох з них до української мови не має ані пояснень, ані виправдань. Неприхована і демонстративна зневага до української мові не дістає жодної відсічі. За двадцять років незалежності ми не спромоглися прийняти такий закон про депутатство, який би мав пункт про обов’язкове володіння українською мовою людини, яка балотується на депутата Верховної Ради.
Чому у Верховній Раді України головуючий дозволяв собі виступати російською мовою? Хіба в Державній Думі Росії ми почуємо українську чи будь-яку іншу національну мову? І це при тому, що Росія — федерація багатьох народів…
Коли ж ми почнемо з таких кроків, що без української мови не можна буде зробити кар’єри, тоді не шукатимемо винних у гнобленні нашої мови, не дорікатимемо бабусі в тролейбусі, яка не навчилася розмовляти українською мовою, живучи в Україні, бо не ця бабуся робить погоду в державі. Звичайно, це легко — принижувати свого опонента, який сидить за два кроки від тебе в тролейбусі, але значно складніше критикувати практичну політику стосовно української мови як державної, бо цю політику здійснюють люди на високих державних посадах.
Спілкувалася
Марія ВИШНЕВСЬКА,
м. Чернівці
