Максим МАУРІТССОН — греко-католицький священик (на пенсії). Торік йому виповнилося 85 років. Повний сил та енергії, бажання працювати для людей. Знаходить закордонних інвесторів для вітчизняних благодійних фондів, що займаються оздоровленням чорнобильських дітей, дітей із багатодітних сімей, сиріт. Організовує доставку гуманітарної допомоги в Україну.
Співзасновник університетського видавництва “Пульсари” в Києві, автор багатьох статей на різну тематику, словників та інших праць. Професійно грає на роялі, органі, розмовляє десятьма мовами (читає ще кількома десятками), має багато різноманітних зацікавлень. Побутовими умовами не переймається, звик до аскетичного способу життя: на дев’яти квадратних метрах житлової площі має 8 тисяч книжок, стіл, стілець, ліжко, на якому ковдра слугує водночас і матрацом, миску, ложку, чашку — ось і все. Навіть узимку ходить без шапки, у легенькому пальті (чи й без нього). Говориш із ним і чомусь згадується: “Тут ходив Сковорода”…
Пропонуємо нашим читачам розмову з цим дивовижним чоловіком.
— Пане Максиме, які Ваші дитячі враження? Хто Ваші батьки?
— Моя мама — вишивальниця. Батько працював бібліотекарем, удома також мав бібліотеку. Я в дитинстві не грався, а читав книжки. Сам навчився читати в п’ять років. Ми жили в Італії, в Мілані. Тато був першим бібліотекарем католицького університету. Потім перейшов до Амбросянської бібліотеки — найбільшої й найкращої в Італії після Ватиканської. Тато знав усю бібліотеку напам’ять, легко знаходив книжки на будь-яку тему. Під час Другої світової війни він рятував книгозбірню від німців у монастирі та від пожежі внаслідок бомбардування.
— У школі легко було навчатися?
— Я проти всіх шкіл, але до школи ходив — примусили. Під час уроків читав книжки, які приносив із собою. Сприймав усе набагато швидше за інших учнів, оцінки завжди мав добрі. У гімназії, коли вивчали грецьку мову, викладач пропонував читати, наприклад, Гомера чи іншого автора. А я навіть не мав удома книжки, ми були бідні, а коли дали книжку, то читав правильно й ритмічно. Викладач був здивований. До тринадцяти років самостійно вивчив і грецьку, і латину. Уже в дев’ять років написав поезію латиною.
— Яка Ваша рідна мова?
— Нема. У родині говорили різними мовами. Досконало не знаю жодної. Писати можу добре, а говорити — не завжди. Десятьма володію без словника. Ще сорок розумію зі словником. Закінчив вісім університетів, навчаючись у двох водночас, — чотири у Швеції, три в Італії, один у Швейцарії. Складав іспити з багатьох предметів, і гуманітарних, і природничих.
— Ви за національністю швед. Хто з батьків належав до цієї нації?
— Тато й мама мали італійські паспорти, але мав і данських, і шведських родичів.
— Як же Ви вирішили, що Ви — швед?
— Я незалежний від батьків, самостійна людина: вибрав насамперед Швецію, потім Україну. У Швеції провів майже все доросле життя. В Україні — останні вісімнадцять років.
— Ви співзасновник видавництва “Пульсари”. Як зацікавилися виданням книжок?
— Коли я жив у Швеції, там був видавцем, надрукував багато книжок, чужих у перекладі й своїх. Мої книжки побачили світ шведською, німецькою та іншими мовами.
— Яка тематика Вашої творчості?
— Насамперед релігія. Наприклад, написав книжку про Папу Павла VI (1897—1978), якого знав особисто. Його секретар був моїм приятелем. Спочатку видрукував цю працю шведською, а потім німецькою. Німецькою видання значно доповнене й розширене. У видавництві “Пульсари” організовую видання трьох серій: християнські філософи, релігія й медицина.
— Чи знаєте українського філософа Григорія Сковороду? Адже Ваші погляди подібні.
— Так. Я, як і він, вважаю найголовнішим — напрям до Бога, духовність. Маю всі його твори, перечитував їх неодноразово. Він багато мандрував, навчав звичайних людей. Я також. Наприклад, мене запрошували до Риму на престижні роботи, зокрема викладати в одному з університетів. Я відповів, що хочу спілкуватися з простими людьми. Деякі мої друзі думають так само. Головний редактор однієї щоденної газети у Стокгольмі теж не схотів стати професором, працює в журналістиці, бо тут спілкується з людьми, долучає їх до культурних надбань.
— Чи Ваші погляди виробилися під впливом таких філософів, як наш Сковорода, чи сформувалися самостійно?
— Я сам до цього дійшов. Потім, коли читав філософські праці, знаходив паралелі. Сковорода також був мандрівним філософом, його запрошували викладати, він відмовився, жив дуже скромно, ходив по селах і навчав людей.
— Які його твори Вам припали до душі?
— Усі. Я маю два томи. Читав і його листи грецькою мовою. Він писав досконало і грецькою, і латиною. Я був здивований, що він так гарно писав грецькою мовою, як античні письменники.
Зазвичай читаю молитви грецькою, а можу читати й старослов’янською. Історія перших століть християнства та грецькі отці церкви: Іван Златоуст, Василь Великий — це моя спеціалізація.
Книжка завжди зі мною, навіть коли їм, коли в дорозі, і коли немає що читати — для мене це втрачений час.
— Сковорода говорить про два світи — один зовнішній, другий внутрішній.
— Це нормально. Євангелія вчить, що ми живемо в матеріальному світі, світі диявола, але не належимо до нього. Маємо власний світ — духовний і зв’язок із Богом. Це вище за матеріальний добробут.
— В Україні за радянської влади Бога не визнавали, а тепер ті, хто забороняв релігію, самі ходять до церкви, молитися у наших зверхників нібито “модно”. Відчуваємо, їхню нещирість, бо після цього не соромляться красти, робити погані вчинки.
— Тепер так не тільки в Україні, а й у всій Європі. У Парижі, наприклад, також справжніх вірян мало. Запитуєш у француза: “Ти католик?” — “Так, я католик, але не практикую”. В Італії так само. Живуть разом без шлюбу, і вважають це нормальним. Коли у людей є гроші, багатство, вони забувають про Бога. А коли війна, хвороба, чи якась інша біда — тоді звертаються до Всевишнього. Насправді наш перший обов’язок — не просити Бога про щось, а дякувати, що він нам дав життя і через хрещення зробив нас Його дітьми.
— Я чула, що у Вас у кімнаті 8 000 книжок. Цього достатньо, чи ще хотіли б щось мати?
— Усі маю, які потрібні. Коли пишу працю, можу знайти довідку на будь-яку тему: з ботаніки, фізики тощо. Маю енциклопедії шведською, французькою, сербською, італійською та іншими мовами.
— Ви уклали й видали українсько-італійський розмовний словник.
— І українсько-французький. Окрім того, підготував до видання українсько-іспанський. Приблизно на три тисячі слів для початкового рівня. Насамперед для дітей, яких приймають у родинах в Іспанії, Італії, Франції. Цей українсько-італійський розмовник — перший, виданий українською мовою. Усі попередні — російською.
Французький підготував у співавторстві з колишньою професоркою французької з Києво-Могилянської академії, вона уклала його за моїм зразком.
— Як потрапили в Україну?
— У Римі я навчався в міжнародному коледжі. Зі студентами з різних країн спілкувався їхніми мовами: з ліванцями — французькою, з американцями — англійською і т. ін. Один ліванець запропонував співпрацювати з редакцією Ватиканської газети, вишукувати цікавинки в іншомовній пресі й писати про це італійською. Почав перекладати з голландської й грецької. Редактор захотів особисто познайомитися зі мною, подякував за співпрацю, запитав, які я ще знаю мови. Тоді він відіслав мені матеріали угорською, польською, українською та ін. Польський архієпископ у Римі подякував за статті про Польщу. А український єпископ Іван Бучко, який раніше був помічником єпископа у Львові, а тоді єпископом для греко-католицьких скитальців у Західній Європі, зацікавився, хто це пише у Ватиканській газеті про життя українців. Знайшов мене і сказав: “Ми маємо у Скандинавії (Данії, Швеції, Норвегії) близько 500 українців греко-католиків і не маємо священика. Один священик раз на рік приїздить до них із Бельгії”. І запропонував, щоб я став їхнім душпастирем. Так почав працювати з українцями. А 13 травня 1994 року вперше приїхав в Україну.
— Яке враження на Вас справила Україна, українці?
— Перші враження? Бідота. Коли вперше прилетів до Борисполя, був вражений його сірістю, брудом. Тепер, звичайно, зовсім інша справа, американці й поляки дали гроші на ремонт аеропорту. А тоді сидимо з приятелем в автобусі в Борисполі. Я питаю: “Коли він поїде?” — “Коли буде повний”. Мені це було дивно. Тепер автобуси ходять регулярно.
Я тоді приїхав, щоб дати концерти на органі. Спочатку в Донецьку, потім поїхав потягом в Одесу. Там зустрів молоду дівчину, яка плакала, скаржилася на свої незгоди. Побачив убогих людей, перейнявся їхніми проблемами. Саме тоді вирішив тут залишитися.
— Не злякалися бідності?
— Ні, моя родина була бідною. Коли я працював у банку в Мілані (перед тим як стати священиком), я заробляв утричі більше, ніж мій тато-бібліотекар.
— Працівники культури бідні й там?
— Так. Коли мені було близько дев’яти років, моя мама хотіла, щоб я навчився грати на фортепіано. А баба каже: ти дурна, музиканти нічого не заробляють, хай він краще ремонтує взуття. А мама вперта, знайшла мені вчительку. Я міг репетирувати на її піаніно. Я ніколи (навіть тепер) не мав удома ні піаніно, ні іншого інструмента. За сім місяців, у десять років, став піаністом. А в 13 — органістом. Давав концерти в усій Європі, було й по 40—45 концертів на рік. І в Києві, Білій Церкві, Львові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі.
— Ви пишете книжку про Володимира Івасюка?
— Я написав про нього довгу статтю. Друкую багато розвідок у газеті “Українське слово” та інших часописах. Потім укладу книжку з усіма своїми роботами.
— Ваше ставлення до “Просвіти”, просвітян?
— Дуже добре. Я раніше співпрацював з Українською Координаційною радою разом з Іваном Драчем, Михайлом Слабошпицьким. Там були й просвітяни. Про українську історію й літературу я знаю більше, ніж деякі українці.
— Як українцям Вас наздогнати?
— Де тепер Партія регіонів, там панує російська мова: Київ, Донецьк, Одеса. От я й питаю: чому? А в Західній Україні, хоч вона була під Австрією, Чехією, Румунією, Угорщиною — свою мову берегли.
— Саме на Західній Україні “Просвіта”, якій понад 140 років, була в кожному селі.
— І театр організовували, і виступи, і концерти, боролися з пияцтвом. Навіть Іван Франко був просвітянином.
— Любите українських класиків?
— Звичайно.
— Ви колись говорили, що не читаєте літературних творів, вважаєте це марною тратою часу.
— Не зовсім так. Я люблю Достоєвського, написав статтю про В’ячеслава Іванова тощо. Але читаю переважно наукову літературу. Коли складав іспити в Італії, там змушували читати Данте. Не читав принципово. Це трата часу. Треба знати життєво важливі науки: фізику, хімію, ботаніку та ін.
Я президент Інституту християнської іконографії у Стокгольмі. Усе знаю про християнське мистецтво, не тільки про ікони: ефіопське мистецтво, сирійське й інше. Але музеї, картини мене не цікавлять.
Коли я даю концерт, відразу зосереджуюся на цьому. Але перед концертом і після нього музикою не займаюся.
— Але це ж естетика, емоції.
— Мене емоції не цікавлять. Я як лід. Можу любити людину дуже сильно, адже Біблія вчить: треба любити свого ближнього, як самого себе. Кажу: навіть більше, ніж себе. Але любов — не емоція, а конкретні справи. У цьому моя любов. У Верховній Раді можуть дискутувати годинами. А я за цей час роблю щось добре для бідних і хворих.
Спілкувалася Надія КИР’ЯН
