Зовсім не випадково, що з інтервалом у кілька днів у популярній медіа-точці столиці — агенції УНІАН відбулися дві акції, які інакше як відвертим антиукраїнським шабашем і не назвеш. “Герої” першої акції “засвітилися” й на другій, що тільки підтвердило враження кампанійщини. Презентація книжки скандально відомого Олеся Бузини “Воскрешение Малороссии” подавалася під соусом висування автора на Національну Шевченківську премію 2013 року. Цей примітивний і водночас нахрапистий антиукраїнський “історизм” — тема окремої розмови. Зараз же — про іншу презентацію, такого ж ґатунку. Про круглий стіл з нагоди виходу книги відомого історика, академіка Петра Толочка. І ця книга — російською мовою, назва її “Украина в оранжевом интерьере”.
Петро АНТОНЕНКО
Ні автор, ні учасники обговорення не приховували, що при постійних екскурсах у минувшину акцентуються події останніх років. Суть в ідейній, якщо хочете — навіть агітаційній спрямованості книги. То що ж в її основі?
Академік П. Толочко зазначив, що після набуття Україною незалежності різко змінилися наголоси в осмисленні нашої історії. Якщо раніше панувала її ідеологізація, то згодом настав час міфологізації. Маємо ніби дві українські історії: одна — спільна з Росією і Білоруссю, друга спільна з Польщею, Заходом. Далі академік повторив свої відомі тези про те, що не все так погано було в Україні в часи її входження до складу Російської імперії. Говорячи про сьогодення, Толочко зазначив, що він прихильник східної, тобто проросійської інтеграції. Бо західна, європейська, складніша для України: “Шлях у Європу — це не економічна інтеграція, а цивілізаційна. Ми на цьому шляху повинні будемо попрощатися з багатьма нашими цінностями”. Що ж, сказано відверто: російсько-азійські цінності декому ближчі.
Академік Толочко пропонує три орієнтири. Перше — потрібно припинити “етнізувати” історичні процеси, бо на нашій землі були різні етноси. Друге — ввести “нульовий” ідеологічний варіант. Це припинить протистояння по вектору Схід—Захід, зокрема війну пам’ятників, гасел, згладить ідеологічні конфлікти. Третє — запровадити федеративний устрій держави, який начебто відповідає історичному досвіду України. Загальна ідея — примирення, толерантність, мультикультурність, усе це, звичайно, в рамках української державності, яку академік начебто не заперечує.
Але більш відвертими й менш академічними були інші учасники круглого столу. Серед них чимало осіб, доволі відомих у певних колах носіїв певних ідей.
Так, політолог Михайло Погребінський заявив, що, згідно з новими опитуваннями, начебто аж 47 % наших громадян прагнуть піти в союз із Росією і Білоруссю. І взагалі, зазначив промовець, “ми не туди йшли. А висновків не робить і нинішня влада”.
Учасники презентації, прихильники нинішньої влади і її курсу, висловили чимало критичних слів на адресу цієї влади, мовляв, вона недостатньо проросійська.
Далі слово взяв Георгій Крючков. Так, той самий, один із лідерів Компартії України і партійної фракції у попередніх скликаннях парламенту. Цього разу він був представлений як “дійсний член Академії з проблем безпеки і оборони та правопорядку”, Росія, Москва. Пасажі російського представника говорять самі за себе: люди наприкінці 1980-х—на початку 90-х піддалися спокусі солодкого життя, але такого в державі вони не хотіли. (Зазначу, що такого справді не хотіли в державі, керованій комуністами і посткомуністами). Злочин — судити історію. Нова влада обіцяла російську мову як другу державну, союз з Росією, “дебандеризацію”— нічого цього нема.
Володимир Корнілов, директор української філії Московського інституту країн СНД, заявив, що треба рекомендувати нову книгу Толочка як навчальний посібник для українських шкіл, аби “протистояти небезпечному в українських підручниках”. Звісно ж, “небезпечними” вважаються перші несміливі спроби відкрити і показати нам нашу українську історію.
Виступаючі відверто ностальгували за комуноімперією, “дезінтеграцією” Радянського Союзу.
Як і на презентації “бузинівщини”, виринув блогер Олександр Чаленко: “Західноукраїнці — це інший народ. Я не хочу з ними жити в одній країні”.
Тему продовжив журналіст Володимир Скачко серією істеричних запитань: “Чи прапор України — жовто-блакитний? Чи тризуб — це Герб України? Відрікаймося від етноніму “українець”! Ми малороси”.
Було чому порадіти ще одному гостеві з Москви — Костянтину Воробйову. Він почав з приємної для нього і, очевидно, для присутніх новини. Досі очолюваний ним Російський центр науки і культури в Києві мав статус громадської організації. І ось днями парламент Росії ухвалив закон про надання таким центрам статусу державних закладів. Звісно ж, з відповідним фінансуванням і потужностями. Воробйов відразу ж пообіцяв, що його Центр випустить нове видання презентованої книги Толочка. (Очевидно, це і є мета Центру — культивувати антидержавницькі видання в Україні).
Можна довго полемізувати з Толочком і учасниками круглого столу. І, вислуховуючи їхні тези про союз з Росією, читай — влиття в неї, про те, що Крим не український, що перебування в Російській імперії і Радянському Союзі — чудовий період для України, апелювати до державних політиків, учених, які могли б дати відсіч цьому шабашеві. Час приспів, шановні!
Стосовно “нульового варіанта”, концепцій “загального примирення”, “недопущення перегляду історії”, то у мене до академіка й учасників столу тільки одне запитання: чи повинні ми забути про мільйони жертв комуно-радянського режиму, перетворити ці злочини на “нуль”?
А щодо претензій учасників круглого столу, що нинішня влада ніяк не надасть російській мові статусу другої державної, повільно веде нас у новітні імперії, то ці бідкання на владному Олімпі було почуто. За кілька днів після круглого столу ми почули заяву президента Януковича про потребу надати російській мові статус державної і про те, що йому заважають кордони з Росією.
Тож подібні “презентації”, оте масове виповзання на весняне сонце всього антиукраїнського, прокомуністичного є спланованою прелюдією до подібних кроків влади.
