Гаваї в українських координатах

Незважаючи на поширене переконання, що “кіно — вигадка, яка не впливає безпосередньо на навколишнє життя”, інколи хочеться посперечатися. Надто тоді, коли особливо чітко проступають чужі паралелі. Ось нещодавно у Київському будинку кіно переглянув два фільми з Великобританії та США: як вони нагадали про Україну!
До речі, подібні кінопокази відбуваються в Київському будинку кіно щонеділі. Їхній організатор і незмінний коментатор — директор програм Міжнародного кінофестивалю “Крок”, кінознавець, секретар Спілки кінематографістів України Алік Шпилюк. Російською мовою (зауважте: не англійською чи французькою) він ненав’язливо і зі знанням справи веде глядачів шляхами кіномистецтва.

Тарас КОВАЛЬСЬКИЙ,
Київ

Отож фільм “Ромовий щоденник” (2011 р., режисер Брюс Робінсон). Це екранізація однойменного автобіографічного твору Хантера С. Томпсона, автора новел та передвиборних статей-оповідань часів президентів Кеннеді та Ніксона у США. Фільм — про Пуерто-Ріко 1960 року. Острівна держава — під боком у США: звідти понаїжджала сила туристів, військових, господарників та газетярів. Місцеві мешканці — “масовка”, якій вказують на її місце брутальним словом чи зброєю. “Це шизофренічна країна: дві мови…”, — говорить колега головному героєві. А той (у виконанні Джонні Деппа) переконується в навколишніх волаючих протиріччях, так схожих на його внутрішній стан “ромового щоденника” (постійного оп’яніння).
Наступний фільм — “Нащадки” (2011 р., режисер Алєксандер Пейн). Актор Джордж Клуні наприкінці фільму зізнається: ми, велика родина, нащадки гавайської принцеси, “навіть гавайської не знаємо”, говоримо англійською і ризикуємо продати родинний спадок — останню недоторкану ділянку землі на Гавайських островах. До цих роздумів і зізнань героя фільму підштовхнула повільна смерть дружини, яка після травми впала у коматозний стан і була відключена від систем підтримання життя (згідно з її ж заповітом).
Але трапляються фільми, де про Україну говориться прямо. Пишучи ці спостереження, я випадково переглянув кінострічку австрійського режисера Готца Шпільмана “Реванш” (2008 р.). Сценарій крутиться навколо повії Тамари (акторка Ірина Потапенко), яка спілкується винятково російською та німецькою. Ця молода жінка у вирішальний момент перевірки документів відповідає поліціянтові: “Паспорт у друга… Я з України”. (Треба сказати, що “любов” російського кінематографа до перонажа “повія-українка” незбагненними(?) шляхами перекочувала тепер і до західноєвропейського). Далі вона разом з партнером тікає на авто й гине від кулі. Поліціянт же байдуже розповідає колегам: жінка була чи з Росії, чи з Румунії…
Австрійці, зображені у фільмі “Реванш”, живуть у центрі власного Всесвіту — провінційно-сімейних проблем: старий чоловік не йде в лікарню через відданість коровам та дровам, молодші намагаються налагодити особисте життя. Для них єдиний “посол” України — повія Тамара.
Такі фільми нагадують про те, що українська мова — цінність. Нею можна розмовляти, а можна тільки знати, що вона взагалі є (цей вислів чув від поета Василя Довжика). А ще багатьом громадянам України за кордоном доводиться бути “вітринами” чи “вітрилами” цієї землі. Щодо іноземців, то вони не дуже шанують одноманітно-тьмяні “вітрини” чи чужі “вітрила”, а якщо й хочуть дізнаватися більше, то насамперед про себе…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment