За останній оберіг

Марія МЕЛЬНИК,
смт. Муровані Курилівці Вінницької обл.

Дорога редакціє, берегине незалежності України! Щотижня чекаю Вашу газету, бо “Слово Просвіти” зігріває надією на зміцнення самостійності нашої держави. Живемо ніби під Дамокловим мечем: в лютій ненависті до українства проросійські, прорадянські сили, яким ми дозволили обвести себе навколо пальця, душать наше материнське слово, перелицьовують історію на свою користь, з корінням виривають нашу пам’ять про славних дідів і прадідів. З екранів телевізора і по радіо тільки й чуєш двомовні діалоги, як у Штепселя й Тарапуньки. То були улюблені гумористи, ми ними захоплювалися, а в сучасних двомовних передачах лише підступність, камінь за пазухою, фарисейство і лицемірство, бажання упокорити нас. Чому не зриваємо полуди з очей і не роздивимося, що втрачаємо українську мову, а разом із нею втратимо незалежність, окремішність, загубимо самі себе, зникнемо, як обри, що згадуються у “Повісті временних літ”. Тож рятуймо свою мову — наш останній оберіг, разом із нею і свою державу!
Маємо ж дар Божий — українське слово, що грає всіма барвами веселки. Прислухаймося, яке лагідне й гостре, влучне й дотепне, погрозливе й спасенне воно. Народжувалося в устах наших пращурів, передавалось із покоління в покоління як естафета, як святий заповіт, із ним — мрії, пошуки щастя, честь і совість народу. Цей найцінніший духовний спадок торкнеться нашого серця тільки через отче і материнське слово. Та чи бережемо цей скарб? Часто з досадою і болем спостерігаємо: не встигла вийти молода людина за околицю, їй уже “по-руськи какось здобнєй”, і хизується скаліченою, спотвореною російсько-українською. Тоді цурається свого імені, даного при хрещенні: себе і знайомих називають не Наталкою, Дмитром, Олексієм, а Наташею, Дімою, Альошею. І прізвища зросійщують, наче вони родом і не з України: Гончар, Гринь, Дуб, Лебідь стають Гончаровим, Гриньовим, Дубовим, Лєбєдєвим. Коли почалося це відступництво? Десь у XVI—XVII століттях, коли під ярмом гнобителів усе українське топталося, принижувалося, паплюжилося, коли нещасному рабу хотілося скинути осоружну лямку, що до крові намуляла шию, хотілося вибитись із нужди за будь-яку ціну, навіть відмовившись від свого роду. Чи міг принижений і зневажений відстоювати честь і гідність? У переважній більшості — ні. На безхліб’ї одна думка — утамувати голод. Земне тяжіння сильніше, ніж стремління в небо — звідси тягнувся ланцюжок яничарства. Найстрашніше, коли діти зрікаються матері. Чи не тому Сталін організував голодомор? Знав, що пошуки шматка хліба — то вічне заковування високих помислів у ланцюги: хіба голодний думатиме про красу та багатство рідної мови? Коли під час війни танки рівняли села з землею, то ще довго після війни збайдужілі люди терпіли нестатки, злидні, повторюючи: “Аби тільки не було війни…” Репресивний сталінський режим не лише був незаслуженою карою для невинних селян у 20—30-ті роки XХ ст. — він пригнічував розвиток нашої національної культури: українців засилали в Сибір, де вони масово гинули, а росіян посилали в Україну на керівні посади. Чи могли такі очільники піклуватися про нашу культуру? Радянська влада й армійську службу використовувала для русифікації: українські хлопці служили по всій Росії, а російські по всій Україні. І наші бійці поверталися додому, шпарко розмовляючи російською, а росіяни братньою не промовляли і слова, одружувалися із нашими дівчатами й залишалися в Україні. Русифікаторську політику проводили приховано, завуальовано, але ефективно. Був час, коли викладанню російської мови на відміну від української надавали пільги: зарплатню учителям збільшували на 15 %, школи краще забезпечували методичними й навчальними посібниками, ігровим матеріалом, технічними засобами. Неважко здогадатися, що такі пільги мали велике значення для престижу російської мови, для зросійщення народів, що були у складі Радянського Союзу.
У ті роки були ще передумови для популяризації російської мови: сільська молодь України намагалася вирватися з колгоспу у місто — з непосильної брудної праці за будь-яку ціну на фабрики і заводи або хоч залишитись на військовій службі, а там російська мова була домінуючою, тож заради оплачуваної роботи, державного житла українці забували рідну мову. Так з’являлись Івани-Забудьки та Михайли-Незгадайли, байдужі сироти, у яких завжди була хата скраю. В тій обшарпаній хаті на узбіччі залишаємося ми, бідні, безробітні, не захищені на своїй, окупованій зайдами державі; убогі, бо втрачаємо найцінніший спадок предків, останній свій оберіг — мову. А повз гордо крокують у щасливе майбутнє народи Європи, пишаються національною мовою, рідним словом, культурою. А ми? Ніби почули перші слова тільки з чужого репродуктора, ніби нас зозуля підкинула в сусіднє гніздо. Може, й так.
…Ідемо на цвинтар до дорогих могил і звертаємося не рідним словом, а зрадницьким зозулиним. І молимося не українською, а мовою Росії. То чи почують нас душі предків? Чи не перевернуться в могилі? Чи зрозуміють нас наші діти й онуки? Що скажемо, коли запитають: “А що ви зробили, щоб зберегти державність нашої мови? Ви хіба не думали про нас?..” Як відповісти? Знову будете лукавити, шукати хитрого слова, та діти відчують вашу зніяковілість. Вони промовчать, але ви прочитаєте в їхніх очах свою ганьбу і гіркий докір. Як жити з цим? А вмирати? І залишати своїх нащадків, не захищених від кривавих воєн в Афганістані, у Середній Азії, на Північному Кавказі. Тоді проклянете день і час, коли спокусилися гаманцем, підло промовчавши, не виступивши за державність рідної мови, відсиджуючись у хаті скраю.
Сьогодні з екранів телебачення російськомовна повінь затопила наше суспільство, а чужа нам влада чужій мові відкрила зелену вулицю.
І це ще не все. Москва мобілізує всі засоби, щоб не випустити нашу країну зі своєї сфери: вона міцно тримає у своїх руках Українську Православну Церкву (УПЦ), не дозволяє у наших храмах проводити відправу українською мовою, а лише старослов’янською (чи російською). Як це сталося? Коли наша церква потрапила під владу Москви?
Ось дещо з історії. За часів Петра І Україна стала власністю Росії — УПЦ теж втратила свою окремішність: підкорялася Синоду Російської Православної Церкви, який був підвладним самодержцям Росії. 1917—1918 рр. Помісний собор РПЦ відновив титул патріарха, під скіпетром якого залишилась Українська Православна Церква. 1991 року Україна стала незалежною, то й Церква повинна бути незалежною від Росії, як у всьому світі: кожен народ проводить богослужіння мовою титульної нації. Та пролунало імперське, агресивне: “Яку автокефалію? Незалежність українській церкві?!” І заворушилось недемократичне на генному рівні, зашипіло тоталітарне: “Не пущать!..” У травні 1992 р. прибічники Кремля з митрополитом Никодимом (Руснаком) потайки, навіть не повідомивши митрополита УПЦ Київського патріархату, скликали проросійських служителів у Харкові на архієрейський собор, де обрали Предстоятеля Української Православної Церкви митрополита Володимира (Сабодана) під скіпетром Московського патріархату. Те обрання було прямим порушенням Статуту, бо митрополит Володимир не був українським архієреєм. Відтоді Христова церква в Україні роз’єднана на дві конфесії — Київський і Московський патріархати, що несе велику загрозу не тільки духовній незалежності українського народу, а й національній безпеці України. І з кожним днем посилюється зазіхання на нашу самостійність із боку північного сусіда. Глава православної церкви Росії Кіріл Гундяєв розгорнув активну діяльність, пропагуючи свій проект “Руський мир”, суть якого зрозуміла з його слів: “Мнє Кієв нє бєзразлічєн… Кієв — мать городов русскіх… Росія, Україна, Бєлорусь — єдіний руській мір”. Тобто Київ, уся Україна — частина Росії. І молитись у храмах українці повинні чужою нам мовою. Якийсь парадокс: Патріарх Кіріл їде в Україну, як у свою вотчину, — без запрошення, без погодження, зневажає служителів УПЦ Київського патріархату. У представників нашої влади і Церкви наче більма на очах — не бачать небувалої навали орди з усіх боків. Посланець із Кремля з хрестом у руках і з мечем під ризами глаголить, як пророк: резонно, з апломбом, із погрозами. А наші очільники ніби вуха воском заліпили — не чують у його словах лукавства, лжі, підступності. Хіба не про таких сказав Христос: стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, а всередині — хижі вовки (Матв.7,15).
Московські священики тримають українських вірян у невіданні, не боячись гріха, приховують правду: не буде української мови в церкві — не буде й незалежної України. Як замовчують і те, що Москва виборювала незалежність своєї Церкви від Константинопольського патріархату, хоч останній не визнавав незалежності Московського патріархату протягом 141 року. Ці факти свідчать, що сьогодні Україна повинна мати свою автокефальну Церкву.
Тепер усе в руках українського народу.
Тож встаньмо з колін, вичавімо з себе все рабське, плебейське, холуйське! Тримаймося за свій останній оберіг. На повний голос заговорімо тільки своєю рідною українською — нас почує і зрозуміє демократична Росія.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment