«І з хмар сковзне — багнетом — блискавиця…». До 70-річчя розстрілу Олени ТЕЛІГИ

Микола ПШЕНИЧНИЙ

Здається, це було так недавно! Дякуючи колишньому випускникові Дубенського медичного училища, лауреатові Літературної премії імені Лесі Українки, видавцеві-просвітянину Євгенові Шморгуну, 20 років тому вперше в Україні побачили світ масовим накладом твори нескореної Олени Теліги під вельми промовистою назвою на обкладинці: “Найгостріше слово — Україна!”
Аж ось дубенці (спільно із львів’янами) знову подарували нам неабиякий раритет. У бібліотечці альманаху “Український вісник” імені В’ячеслава Чорновола вийшла книжка Наталі Лісової та Інни Павлюк “Я — вогонь! Я — вихор!” з підзаголовком: “Світлій пам’яті Олени та Михайла Теліг присвячується”. Передувала цьому видатна творча подія, коли у Національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької кілька місяців тому глядачі побачили неперевершену п’єсу “Олена Теліга. Або-або”, враженнями про яку ділиться з нами лауреат Дубенської Міжнародної літературно-мистецької премії імені Авеніра Коломийця, видавець, кандидат технічних наук, просвітянин Ярослав Гелетій:
— Коли йшов дивитися виставу невідомих мені авторів Наталі Лісової та Інни Павлюк, упереджено думав, що побачу чергову сучасну політичну п’єсу з патріотичною риторикою, шаблонними лозунгами-закликами любити матінку-Україну, жити заради неї “і в той же час зусиллями ура-патріотів своєю нездатністю об’єднатись в єдину національно-патріотичну силу фактично донищувати Україну”. Після вистави моя думка кардинально змінилася, насамперед щодо Олени Теліги… Здійснення постановки п’єси саме у Львові можна вважати запізнілим вибаченням львівської громади за безпідставну брутальну обструкцію, яку влаштували тодішні ура-патріоти Олені Телізі, Уласу Самчуку та їхнім друзям улітку 1941 року у Львові… Вирішальну роль у забезпеченні успіху спектаклю відіграла артистка Наталя Лісова, яка подарувала нам до 105-літнього ювілею незламну й мужню Олену Телігу, познайомила й зацікавила глядача її творчістю, дала поштовх для кращого розуміння величі таких постатей у нашій історії. Від душі бажаю Наталі Лісовій зіграти ще не одну таку роль, а нашим письменникам і драматургам не витрачати свій талант на написання пустопорожніх одноденок для різних шоу, щоб задовольнити примхи нинішніх скоробагатьків, не зраджувати патріотичних ідеалів Олени Теліги, чия велич зобов’язує нащадків будувати нашу незалежну державу за їхніми заповітами: зберігати духовність, традиції, культуру, мову, славетну історію…
То добре, що є у Дубні вулиця її імені. Прекрасно, що ми знаємо про перебування в нашому місті цієї чи не найпатріотичнішої поетеси влітку 1941 року, коли на всю Україну, в окупованому німецькими фашистами Києві, не знайшлося жодного чоловіка, щоб очолити Спілку письменників, і це зробила, кидаючи виклик усім ворогам, саме вона. Чудово, що колись у чеських Подєбрадах так неждано переплелася-поєдналася її доля з родиною Фещенків-Чопівських, теж безпосередньо причетних до землі дубенської. Але було б ще краще (я у цьому абсолютно впевнений), якби цю виставу побачили наші земляки, наприклад, хоча б і зі сцени Дубенського будинку культури. А чому б і ні! Адже тоді не тільки глибше б довідалися про цю героїню, а й задумалися над такими її словами: “Ми, письменники, повинні діяти не тільки словом, але і власною відвагою. Бо що, як не власна відвага, надає слову божественної сили, яка піднімає дух народу і запалює життя… Нам не може бути однаково. Не може бути однаково, якою мовою говоримо, які книжки читаємо, які пісні співаємо… А коли все одно, то хто ми є? Не народ, а невиразна юрба та сіра вічно принижена маса…”
Пригадаймо її таку актуальну до сьогодні публіцистично-вибухову статтю про тодішніх (і, на превеликий жаль, теперішніх теж) “партачів життя”: “…це ж вони є ті, що все дивились та мовчали та мовчки чухали чуби… готові кожної хвилини на боці все одно якого переможця, помагаючи йому в його останньому ударі, щоб цим дешевим коштом купити собі право бути пізніше в перших рядах коло нього…”
Вона, як ніхто інший, — наша сучасниця. Так, вона мала право (і вибір!), гордо піднявши голову, піти на смерть від гітлерівської кулі 70 років тому. Її в цьому беззастережно підтримав чоловік і соратник-однодумець Михайло Теліга. Лише дуже боляче, що там, де покоїться їхній прах, немає жодного монумента! Місяць тому сімдесяті роковини розстрілів у Бабиному Яру членів ОУН вшанували науковою конференцією-реквіємом. Проте — не на державному рівні. Позаяк там, де покояться більше півтисячі справжніх патріотів України — досі височить лише скромний дерев’яний хрест. І туди нинішні очільники Незалежної України (відомо чому!) не приходять…
Своїм життям-подвигом Олена Теліга спорудила монумент нерукотворний: “Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі. // В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться — // Лише по спеці гряне жданий грім // І з хмар сковзне — багнетом — блискавиця”. Або: “Не піймаєш: я — вогонь, я — вихор! // А вони спинятися не звикли! // Але раптом… усміхнуся тихо, // І в очах моїх заграє виклик”. Або: “Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив. // Та там, де треба, я тверда й сувора: // О краю мій, моїх ясних привітів // Не діставав від мене жодний ворог”.
Одне слово, так вона і жила: або-або… Ніколи не забуду, як більше двох десятиліть тому лютневого морозного дня ми, кілька десятків її однодумців, на Театральній площі міста Рівного відкривали меморіальну дошку Олені Телізі й Уласові Самчуку (на будинку, в якому розташовувалися редакція і друкарня газети “Волинь”, з якою вона тісно співпрацювала). Воістину глибоко символічний той пам’ятний знак, наче блискавицею, розколений по діагоналі навпіл. Блискавиця поціляє лише у високі дерева. Хто плазує — той ніколи не впаде…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment