Павло ФИЛИПОВИЧ (1891—1937). Світлом і любов’ю

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Тепер я скрізь,
де світло і любов.
П. Филипович

Поезія Павла Филиповича не вирізняється ні яскравою образністю, ні оригінальністю технічних прийомів, завдяки яким безпомильно вгадується той чи той поет. Поетика його мовби розмита і живилася багатьма голосами. Передусім французьких і російських символістів. Це, власне, можна сказати й про інших неокласиків, але з суттєвою поправкою: долаючи впливи, вони твердішим кроком ішли до своєї самості.
Полеміст і проникливий літературний критик, Павло Филипович напрочуд гостро відчував ауру відштовхування того чи того поета і завжди доказово аргументував свої міркування уривками з чужих текстів. Не розводився тільки про відштовхування власні, а може, й неясно їх усвідомлював, що незрідка трапляється з людьми ґрунтовної освіти. А людиною він був начитаною, добре знав західноєвропейську літературу, перекладав французьких і латинських поетів. Як і всі неокласики, починав із російських віршів, друкувався (з 19-ти років!) у московських і петербурзьких журналах і навіть перша його українська збірка “Земля і вітер” вийшла під подвійним прізвищем Филипович-Зорев.
Ще в студентські літа написав значну за обсягом роботу про Баратинського, поета, який започаткував ту лінію російської поезії, що сягнула свого піку у творах Тютчева. Це певною мірою промовляє і про нього самого. Про його схильність до споглядання, роздумливості, урівноваженої емоції, негучної інтонації.
Між неокласиків Филипович-поет обділений увагою чи не найбільше. Чому так сталося, прояснив В. Державин, автор найглибшої статті, йому присвяченої: “Філософська лірика ніколи не правила за загальноповажаний жанр в українському письменстві”.
У своєму часі Филипович виявився чужим духовно “спролетаризованим шарам читацтва”. Їм були ближчі, за словами критика, “безглузді екстраваганції” на зразок М. Семенка і В. Поліщука” і “поет епохи”, “літературно нікчемний і ментально примітивний В. Сосюра — ідеальний речник малограмотного літературного “висуванства”.
За всіх крайнощів цих сентенцій, акцент Державина неспростовний: філософська лірика досі перебуває на периферії зацікавленості. Це, можливо, найпереконливіший доказ аномальності еволюційного шляху українського письменства, спричиненого аномаліями історії. У полемічному спротиві Державин назвав Филиповича великим поетом-мислителем, хоча цілком міг обійтися без цього ризикованого епітета. І те ніскільки б не відбилося на репутації поета вже хоча б тому, що мислителі на знеживлених поетичних ґрунтах явище поодиноке. Для Державина найпослідовніші ідеологи і духовні паладини київського неокласицизму — Зеров і Филипович. Саме їх він назвав борцями проти “плужанського” та “гартов’янського” примітивізму і навіть “проти провінційної залежності від Москви”. І це, зауважимо, при тому, що Павло Филипович намагався триматися від політики осторонь.
Державин перший із критиків відзначив сувору стриманість поета, глибоку концентрацію у нього “образно-символістського мислення”, рафіновану взаємодію синтаксису й ритму, своєрідність епітетів і порівнянь, свіжість його любовної лірики, яку оцінював як виклик шаблону й банальності. Що це так, досить заглибитися у вірші “Синіє сніг, і стеляться розмови”, “Я ждав: промине тоска”. Проникливо зауважено й подвійний вплив Филиповича на Ольжича — світоглядний і стилістичний.
Зеров у листі до Тичини зауважив, що він, Филипович, пише від голови, а не від серця. Це справедливо тільки щодо частини віршів. Під хисткою рівновагою поезії Филиповича, а надто інтимної, чутливе вухо вловить і психологічну напругу, і затаєну тугу за ідеалом, і ту бентежність, що не вельми узгоджувалася з канонами неокласицизму. Не вписувалася в його естетику і метрика віршів, написаних дольником. А таких віршів у Филиповича чимало, надто у першій книжці. Це переконливо довели дослідники його творчості.
До неокласицизму Филипович рухався, не цураючись символізму. Ті його вірші мають свій чар.

Він тікав, і дививсь, і знову
Зупинявся між тихих трав.
Загубив золоту підкову
І на обрії десь упав.
І, мов душі, давно померлі,
Підіймались тумани там,
Де вечірні тіні простерли
Перед небом убогий крам.

Крізь символічні тумани прорізувалися контури міста, “проклятого Богом”.

Тіні людей і камінь —
Важко моїм очам.
Бачу блакитні плями —
Неба дешевий крам.
А серед вулиць купи —
Всіх заведе одчай.
Хтось проміняє, купить,
Хтось обідніє вкрай.
Вийшов і я, бо мушу,
Вийшов та крикнув сам:
“Хто проміняє душу?
Душу свою віддам”.

У першій збірці Филипович ще міг оприлюднити вірші, що з відстані в часі сприймаються як виклик кривавій епосі. “Хай живуть і квіти й рослини у країні бідній моїй! Ясний степе, степе без краю, срібна пісне роси й трави, вас кохаю, вас заклинаю, хочу бути таким, як ви”. Твердив про “непорушну згоду поля, людини, дня”, але ту згоду порушила хамова сила. Закликав учитися “прекрасного спокою”, а спокій обертався на збурення й катастрофи.
Маланюк казав про перевагу ремесла у поезії Филиповича, але поезія опирається цьому твердженню. Так, поетичний хист Филиповича у зіставленні з іншими неокласиками поступається їм у самостійності, аж до прямого перегукування, скажімо, з Рильським, але й притягує погідною шляхетністю, непрямо означеним перебігом душевних станів, витонченістю імпресій, виявом особистісного.
“Тепер я скрізь, де світло і любов”, — сказано поетом. Світлом і любов’ю перейняте краще з написаного ним. Як натура глибока й прозірлива, Филипович раніше від інших усвідомив приреченість своєї інтелігентної музи в епоху канібалів і звелів їй мовчати ще до настання крутих розправ. В останні роки життя він майже повністю відійшов від поезії і з головою занурився у наукову та викладацьку діяльність. Його поетичні переклади — можливо, ще й спроба заповнити свою власну поетичну нішу, яка, по суті, була заповнена лише частково.
Колоритна постать доби українського відродження, Павло Филипович рельєфно вписаний часом до того гурту високоосвічених поетів, які за нормальних обставин могли б змінити ландшафт української поезії і вивести її на якісно інший рівень.
* * *

Заклинаю вітер і хмари,
Заклинаю, земле, тебе!
І бринять найміцніші чари —
Заклинаю сонце сліпе.

Пролетіли огненні бджоли
Між зелених полів людських.
Заклинаю вас, тихі доли,
Не пускайте до себе їх!

А глухі снігові градини,
Смілий вітре, хоч ти розвій, —
Хай живуть і квіти й рослини
У країні бідній моїй!

Ясний світе, степе без краю,
Срібна пісне роси й трави,
Вас кохаю, вас заклинаю,
Хочу бути таким, як ви!

* * *

Коли затихнуть двері,
Коли заснуть стільці,
І ляжеш без вечері,
І втома на лиці, —

Я знаю, знаю, знаю:
Я знову не один —
Неначе рухи гаю,
Зростає шум хвилин.

Чиїсь таємні тіні
Годинник виклика,
В невпинному стремлінні
Біжить віків ріка.
І хтось пливе і хоче
Спіймать моє стерно.
Голодне око ночі
Заглянуло в вікно.

* * *

Як страшно!.. Людське серце
До краю обідніло.
П. Тичина

Коли летять, як сиві зграї,
Такі скупі і сірі дні,
Коли сама земля вмирає,
І в небі не горять огні, —

Коли кругом старці й каліки,
І обідніло серце вкрай,
Забудь і ти, забудь навіки
Мій біль і горе, і одчай.

І те, що всі мої надії,
Любов і пристрасть, і хвали
Лиш тягарем чужої мрії
Для тебе, ніжної, були.

Минеться все, уже минає.
Змінився я, і ти не та.
Над нами вічність пролітає,
Шляхи безкраї заміта.

І я уже не маю сили
Тебе забути, відійти.
Я чую тільки голос милий,
Я бачу світ, бо в світі — ти.

* * *

Синіє сніг, і стеляться розмови,
Мов ніжні тіні ясних вечорів.
Дивлюсь на Вас і бачу темні брови,
І легко нам, і знаєте давно Ви,
Які слова сказати я хотів.

Звичайна ніч, і вулиці, якими
Ходили ми і вчора, і торік,
Збігаються, немов банальні рими,
І пролилась над нами і над ними
Знайома тиша срібносяйних рік.

І ми йдемо, випадком і недбало
Вітаючи і небо, й ліхтарі,
І нам здається, що простору мало
Чудному серцю, котре забажало
Якоїсь невідомої зорі.

Але мовчать і місяць, і будови,
Панує ніч, і стежим ми самі,
Як в нас палають заклики любові,
Як таємничо стеляться розмови
Між білих вулиць сонної зими.

* * *

Я ждав: промине тоска,
Ти крила душі розправиш,
І ніжна біла рука
Торкнулася білих клавиш.

Та тихий тужливий спів
Пронісся в темній кімнаті,
І поки він вечорів,
Спинить його не могла ти.

І стала сама смутніш
Від тіней в твоїй оселі,
Здавалось, що ти стоїш
Одна у німій пустелі

І бачиш, як день згаса,
І небо зникає синє,
І ніжна твоя краса
Навіки, навіки гине…

Володимир Мономах

Дивився з вежі
На темний бір,
Там слід ведмежий
І вовчий зір.

Там бродять тури
У далині,
А дуб похмурий
Ковтає дні.

Дививсь і зброю
Стиснув хутчій,
Соколів двоє
Враз на плечі.

Бичача шия,
Мов камінь, крик,
Не Візантія —
До степу звик.

Залізна шкіра,
Серце тверде —
На роги звіра
Не попаде.

О Мономаше!
Ти не навчай,
Що щастя наше
Покора й рай.

Зійдуть на попіл
Бліді ченці,
А спис і сокіл
В твоїй руці!

Гримить відвага
На всі віки —
Той крик варяга,
Той стиск руки!
1923

Київ

Не до тебе пливли скандинавські герої,
Бойовими човнами розкинувши стан.
Ні вінками Атен, ні руїнами Трої
Не прославив тебе чужоземний Боян.

Хто повірить словам,
що Андрій Первозванний
На високих горах твою славу прорік?
В темну безвість віків
одійшли каравани
Ватажків степових
та азійських владик.

Що владарів колишніх
потлілі клейноди!
І на схід, і на південь
твій раб мандрував —
Чуєш, там, вдалині, велетенські заводи
Іншу долю кують, інше сяєво слав!

На майданах твоїх
рік за роком конає,
Поміліла ріка, вал зрівнявся — осів,
Але пісня летить у поля у безкраї,
Наче ластівка з теплих країв.

1922

* * *

Не вино, не сон і не отруту…
В темній чаші — спокій і вода.
Ти неславив затінки і скруту.
Подивись: проходить череда.

Жовтий промінь сяє на оборі,
Півником червоним у вікні.
Руки загорілі і не скорі
Подали напитися мені.

Я напився і сказав: спасибі!
За селом яри і далечінь,
І вітряк вклонився чорній скибі,
Тій роботі впертих поколінь.

Срібні верби, не згадайте лихом
Злидарів і мрійників-невдах.
Курявою і гудінням тихим
Стелеться повечорілий шлях.

1924
* * *

Нехай знаходить золоті піщини
В просторі синім мрійний рахівник —
Сховалось сонце у земній долині,
Невже і ти до неї ще не звик?

Вона широка, тепла і вагітна,
Упали роси і росте трава.
Спить на стеблині кузка непомітна,
Одпочивають в шелестах слова.

Тож і тобі не треба нарікати
І викликати сторожа: впусти!
Нащо писать: сестра, дружина, мати?
Ти п’єш цілунок темний і густий.

1924

* * *

Минула ніч тривожно і безславно.
І скрізь степи, і всюди вороги.
Коли ж ти вийдеш, ніжна Ярославно,
На темний вал одчаю і жаги?

Невпинний вітер мече гострі стріли,
Високе сонце п’яну спеку ллє.
А я не бачу, де ті руки милі,
Що захистить могли б життя моє.

Лише Кончак дочку свою вродливу
Причарувати бранця намовля,
І чорну пристрасть, вільну і зрадливу,
В чужих піснях вже почуваю я.

1922

* * *

Це призначив тоскний, невблаганний
У пожовклій книзі листопад.
Зникли квіти і колишні панни,
Що приходять у порожній сад.

Треба жити вкупі і трудніше,
Сонний чад дітей і димарів…
А над ними тільки вітер свище,
Сизий вечір і осінній гнів.

Ти була такою молодою —
Зупиніть невпинний лет часу!
Де та мудрість мрійного спокою?
Я повік її не піднесу.

За холодним вітром листопаду —
Тротуари, листя, візники…
Мов дитина, невимовно радий,
Доторкнусь до теплої руки.

Подивися, наче сиві птиці,
Полетіли хмари в далечінь,
Місто кличе білі блискавиці,
В п’янім серці радість і теплінь.

1924
* * *

Небо осіннє, мов квітка, марніє,
Сохне стерня, затихають лани.
Птиці у вирій вертають, Маріє,
Вільним трикутником височини.

В хмарах росте і темніє фортеця,
Вітер спиняє невпинний свій крок,
Вранці прокинешся — не засміється
Сонце — на сонці вже перший льодок.

От і тебе поневолить спочинок.
Де ті думки — золоті кораблі?
Серце твоє — мов маленький будинок
На неосяжній холодній землі.

1923

* * *

Затверднула земля, і сонце примерзає,
Несуться сани, і летить сніжок.
І ми помітили: мов гострий полозок,
І думка десь блискучий слід лишає.

Як все змагається нерадісну любов
Перемогти — накреслити на кризі!
Над обрієм схилились хмари сизі,
Короткозорий грудень надійшов.

1922

* * *

Мов сірі дні, умруть бажання кволі,
Не стане слів, і я скажу: прощай!
А ти лети і ластівкою в полі
Над колосками срібними кружляй.

Яр проминеш і озеро побачиш,
Об ясні води ти крилом черкни;
Мене нема, а ти не ждеш, не плачеш,
Стріваєш сонце, спогади і сни.

Уся земля, мов килим, під тобою,
З усіх джерел дзвенять мої пісні.
Дорогою прослались голубою
Тобі рясні і неосяжні дні.

Лети ж, лети — в повітрі золотому
Минулі весни повернулись знов.
І тільки ти не повертай додому:
Тепер я скрізь, де світло і любов.

1922

* * *

Вітри і розталь
У плинь!
Як жити просто,
Стерно покинь!

Земля, і камінь,
І спів,
В ланах, як лані,
Ватаги снів.

А небо синє
Ураз
Знаходить в скрині
Сріблистий час.

Розквітли зорі
Із рік,
І криють гори
Камінний вік.
1923

* * *

Не тане день
У синю плинь,
Бджола гуде —
На землю глянь!

Зелений лан,
Прогнавши тінь,
Забрав у бран
Всю далечінь,

З усіх рослин
Веселий дзвін,
А сивий млин,
Сліпий чабан,

Сидить і жде —
І над усім
Розлився день,
Мов океан.

1922

* * *

Здивуй увагою своєю
Той черепок, що зник і виник! —
Там в стінах темного музею
Колишніх задумів спочинок.

Там крізь минулого тумани
Мистецтва ще горять сузір’я,
Там квітами із порцеляни
Вквітчалось тихе Межигір’я.

1925

* * *

Закликав червень чарівну теплінь
У тихий сад і у поля безкраї,
І синя квітка не дзвенить: дінь-дінь,
Коли бджола її крилом торкає.

Лиш ніжний келих нахиляє їй
І тягнеться, як пролетить метелик,
І кожна мушка — радісний носій
Дарунку квітів ясних і веселих.

Навчись і ти, коли прийде твій день,
Віддать усім прозорий мед любові,
Приваблюючи фарбами пісень
Мандрівників далеких, випадкових.

І непомітно передай вікам
Оті пилини сховані насіння.
Смерть не мине, і ти загинеш сам,
Та безліч раз зійдуть твої творіння.

1922

* * *

І ти взяла моє надбання —
Безжурний подих, сяйво слів;
Перегоріла радість рання,
І день притих і занімів
За косогорами розстання —
Тривога, стума, тоскний гнів.

Безладним подувом задуми
Ласкаве викличу ім’я,
А мрію не знайдем одну ми,
До тебе не прилину я,
Вартує жаль, темніють думи,
Мов квітів зірвана сім’я.

Не перша ти і не остання —
Самотнє серце не таїть,
Чому ж, згадавши це кохання,
Воно не може заніміть?
Для чого знов росте змагання
Невпинно і несамохіть?

* * *

Дотик блідої руки,
Хвиля теплині на мить.
— Десь пролітають віки
І хуртовина шумить.

Пошепт, і стиски, і сміх,
Запит, і знову снага.
— Інших коханок моїх
Десь уже ніч одяга.

Біла постава гнучка,
Губи червоні в вогні:
— Губи чиїсь і рука
Там, в далині, в далині…

* * *

Єдина воля володіє світом,
Веде в майбутнє нас єдиний шлях.
Ми умремо з єдиним заповітом
В непереможних і міцних серцях.

Врятує вроду і себе людина,
Життя зросте над попелом руїн, —
Велика мрія, мудра і єдина,
Недаром дзвонить у всесвітній дзвін.

Віки летять, а в неозорім морі
Єдине сонце для землі горить,
І всі колись з’єднаються в просторі —
Людина, звір, і квітка, і блакить.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment