Зірка МЕНЗАТЮК — журналістка, письменниця, авторка багатьох популярних казок, зокрема збірок “Казочки-куцохвостики”, “Київські казки”, “Таємниця козацької шаблі”, “Як до жабок говорити”, “Макове князювання”, книжок-нарисів для дітей “Наші церкви: історія, дива, легенди”, оповідань про народні мистецтва “Катрусині скарби”, есе “Український квітник”, драми-казки “Дочка троянди” та ін. Лауреат літературних премій ім. Лесі Українки та ім. Наталі Забіли.
Наша розмова — про літературу для дітей, про творчість і письменницьке життя-буття.
— Зірко Захарівно, почнімо з приємного…
— У нашій дитячій літературі приємна подія — присудження Шевченківської премії Володимиру Рутківському за трилогію “Джури” (“Джури козака Швайки”, “Джури-характерники”, “Джури і підводний човен”). Ще під час обговорення я зазначала, що ця премія потрібна мені, моїм колегам. Свого часу існувала номінація за дитячу літературу, в ній було відзначено Євгена Гуцала, Миколу Вінграновського, але потім її чомусь відмінили…
Уже років п’ятнадцять дитяча література активно розвивається, у цій галузі плідно працюють і досвідчені письменники, і молодь. Але за багато років це перша така премія. Для нас вона — орієнтир, взірець. Для дитини треба писати легко, прозоро, але водночас у творах має бути глибина, патріотизм, моральність, дуже важливі речі, які дитина в себе всотує без зусиль, наче вдихає повітря, повчання мають бути ненав’язливі.
За В. Рутківського дуже рада. Трилогія блискуча, а також чудові його “Потерчата”, “Сині води”, інші твори. Прекрасний письменник, навдивовижу гарна людина.
— Чи належно поціновані здобутки нашої дитячої літератури, чи їх знають?
— Звісно, ні. Нещодавно прочитала в однієї журналістки: “Нарешті у нас з’являється література для дітей”. Гадаю, ця людина запізнилася зі своїм відкриттям на тисячу років. Початком такої літератури можна вважати “Повчання дітям” Володимира Мономаха. У цій галузі працювали князі, видатні просвітителі, маємо величезну фольклорну спадщину. Багато здобутків у ХІХ столітті. Прекрасні твори Марка Вовчка, її “Маруся” — класика у французькій літературі, а в нас її не купиш (один раз видали, розкупили — і нема). Вірші Лесі Українки, Тараса Шевченка для наймолодших також уже видавали бозна-коли, давно шукаю таку книжечку.
Веселчанський тритомник “Дивосвіт “Веселки” (2005 р.) тільки за ХХ століття подає близько 400 авторів, які писали для дітей. Це цікава, розмаїта, багата література. Хоч на неї тисли радянськими стереотипами, канонами, у цей час створені “Земля світлячків” Віктора Близнеця, прекрасна поезія й проза Івана Світличного, Миколи Вінграновського, Євгена Гуцала та ін. Літературу творили і в діаспорі (Катерина Перелісна, Оксана Лятуринська, Ольга Гаєцька та ін.).
Наприклад, мені подобається поезія Анатолія Качана. Вона глибока, цікава, позитивно впливає на дитячу душу. Прекрасна лірика, захоплююча мариністика, якої в нашій літературі обмаль; ігрова поезія — веселі вірші з фразеологізмами, прикметниками, словами-двійниками тощо. Або проза Лесі Ворониної, у неї українська тональність звучить тонко, ненав’язливо, наприклад, “Таємне товариство боягузів”. Її героїня бабуся Соломія, яка шиє, вишиває, плете панчохи й рукавички, — раптом стає супергероєм, і для всіх це була несподіванка. Приємно, коли атрибути нашої традиційної культури подано привабливо. Дуже подобається мені Галина Малик, її “Вуйко Йой” — цей твір несе дитині багато важливої інформації. Дивовижний Ігор Калинець та багато інших…
Я назвала лише кількох авторів, які намагаються донести дитині щось важливе. Вони працюють тихо, не привертаючи до себе уваги, не створюючи піару, галасу. Часом їх не помічаємо й не оцінюємо, що неправильно. До того ж, у нас мало видають навіть класику, а твори сучасних письменників друкують мізерними накладами (300—500 примірників — книжка ніби є, а хто її бачив?) Та й розрекламовані твори не всі рівноцінні — часом читаєш, читаєш, хочеш зрозуміти, що зробило цей твір популярним, і нічого не знаходиш, окрім дешевого вихваляння.
Я поважаю тих письменників, які бачать не себе в дитячій літературі, а малят, які на цій літературі виростатимуть. В Ісуса Христа є дуже жорсткі, суворі слова, коли він поставив дитину перед апостолом і сказав: “Хто спокусить одного з малих цих, тому краще було б, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопити його в морській глибині”. Дитячий письменник має тримати цей вислів перед собою, щоб не завдати шкоди дитині. Не спокушати її відьмацтвом, яке заворожує. Наприклад, чарівна паличка, якою махнув — і всі проблеми розв’язано. Дитині важливо вказувати на якусь іншу дорогу до успіху, перемоги.
Коли я відвідала Італію, то була вражена естетизмом, який присутній у всьому. Відчувається, як людина намагається облагородити природу, краєвиди. У нас же також це було. І важко працюючи у полі, жнучи серпом жито-пшеницю, люди хотіли, щоб під хатою росли мальви, чорнобривці, барвінок, і на комині квіточки малювали. Це природна, ненав’язлива, винятково українська потреба естетики, краси. Хочеться, щоб вона лишалася і саме через такі твори доходила до дітей.
— У народну педагогіку було вкладено глибокий зміст.
— Ми маємо від неї відштовхуватися й далі розвивати.
Нещодавно у Будинку письменників Анатолій Качан проводив засідання, присвячене пізнавальній літературі, ужитковим жанрам, які можна використовувати в школі, для навчання. Яскравий приклад подібних творів — “Диво калинове” й “Чари барвінкові” Дмитра Білоуса, його вірші про мову. Абетки теж із цієї серії. Є пізнавальна проза: розповіді про Україну, історичні місця, міста, річки, церкви тощо. Із цим не все просто. Мені одне видавництво запропонувало написати про фортеці. Я відмовилася. Хоч раніше багато подорожувала, нині все змінилося. Нещодавно побувала в Луцьку в музеях. Колись там ріс бур’ян, усе було запущене, а тепер це красивий доглянутий комплекс. Щоб уявити сучасну картину, треба знову вирушати в мандри, а це гроші на дорогу, на готелі. Гонорар за книжку не перекриє навіть витрат. Це величезна робота, яка потребує багато часу. Я колись дізналася, що одне з французьких видавництв авторці, яка збиралася писати про Індію, надало відрядження на півроку з цією метою. Для нас це фантастика.
У Європі (та й не тільки) є українські сліди: у Відні, Парижі (аеропорт Орлі на честь Пилипа Орлика, барельєф у латинському кварталі в костелі із зображенням битви під Жовтими Водами) тощо. Ми мали б описувати Україну в світі, відкривати дитині свою державу, а на все потрібні кошти, яких у автора часто немає, і, на жаль, ніхто такі проекти не фінансує.
— Раніше при Спілці письменників України було Бюро пропаганди, тоді автори ходили у школи із презентаціями, бесідами про літературу, мали за це якусь грошову винагороду. За кордоном письменників, які живуть за рахунок власних творів, також обмаль. Але влада створює для них можливості читати лекції, проводити бесіди з дітьми. За це вони мають достойний заробіток, що дозволяє, активно попрацювавши кілька місяців на рік, решту часу присвятити творчості.
— Тепер платних зустрічей ніхто не організовує, письменник усе робить за власний кошт. Якщо Міністерство освіти вважає, що дітям потрібне спілкування з письменниками, треба було б подумати, яким чином це має відбуватися. Але, на жаль, навіть тоді, коли твори включають у шкільні хрестоматії, авторові нічого не платять. Це ганебна ситуація, такого ніде в світі немає. Бюро пропаганди при НСПУ варто було б відродити, у школах передбачити відповідні фонди.
— Які секрети Вашої творчої лабораторії?
— Кожна моя книжка про те, що дуже люблю. Наприклад, “Таємниця козацької шаблі” — мандрівні пригоди. Ми все життя влітку з чоловіком, дочкою ходили в походи. Постійно траплялися якісь придибенції. Ці враження — основа “Таємниці…” Мої герої мандрують замками України: Дубно, форт Тараканівський тощо. Намагаються врятувати козацьку шаблю, що потрапила до рук людей, які хочуть використати її на власну користь. Наші замки — надзвичайно благодатна тема: там завжди якісь таємниці, підземні ходи, заховані скарби. Це те, що діти люблять, але за всім цим — справжня історія, місток до того, щоб дитина зацікавилася Україною, щоб відчувала гордість за нашу країну. Нині школярі часто вихваляються перед однолітками: той поїхав в Іспанію, той — у Єгипет, ще хтось відпочивав на Канарських островах чи в Анталії. Хочу, щоб діти знали, що й у нас є надзвичайно цікаві куточки, які мало кому відомі.
Щоліта я обираю якийсь маршрут: наприклад, Шацькі озера на Волині, Придунайські озера, Вилково або ще щось. Це дивовижно.
— Куди б наші читачі за Вами поїхали?
— Коли писала книжку, мандрувала в Кам’янець-Подільський, у Хотин, в Олеський замок на Львівщині, де народився король. Там збереглися і королівські покої, і ліжко, в якому той спав. А поруч — прекрасний Підгорецький замок, правда, занедбаний. Необхідно, щоб діти відкривали для себе ці куточки, заради того й писала. Мені дуже приємно, коли на книжковому ярмарку підходять батьки й кажуть: “Купивши Вашу “Таємницю козацької шаблі”, поїхали в Кам’янець-Подільський…”
У “Таємниці козацької шаблі” є й про Берестецьку битву, поле нашої поразки. Немає людини, у якої в житті не було б якихось особистих поразок. Дитина має бути готовою до цього. Головне питання в тому, як ставитися до поразки. Треба вчитися не опускати рук, сприймати невдачі як перший крок до майбутньої перемоги.
Мене вразила пісня, написана після Берестецької битви: “Кину пером, лину орлом, конем поверну… Зима прийшла, хліба нема, тож нам не хвала, весна прийшла…” — і знову надії оживають, незважаючи на важке становище. Для воїна це була звична річ: один раз я переміг, другий раз мене перемогли. Треба боротися далі. Моя героїня намагається врятувати шаблю, вже майже нема шансів, але головне — не втрачати надію.
— Дуже швидко розійшовся наклад “Українського квітника”. Ні Ви, ні видавці навіть не сподівалися…
— Я дуже люблю квіти. На дачі все засаджено квітами, у моєї мами було багато рослин. Вона їх поливала, не лінувалася відрами носити воду… Коли все цвіте — краса неймовірна! Я вивіряла себе: шукала описи квіток у Шевченка, в Лесі Українки… Неодноразово ходила в музей дивитися картини Катерини Білокур. Писала з любов’ю.
Так само “Катрусині скарби” — оповідання про народне мистецтво. Дуже люблю вишивку. Чому я написала цю книжку? Для доньки, яка підростала й не хотіла вишивати. Як таке може бути? Моя баба вишивала, моя мама вишивала, я вишивала, а на мені це вміння обірветься?
— Навчили?
— Так. Віддала її в гурток художньої вишивки. Вела ці класи й тепер веде Тетяна Островська, прекрасна вишивальниця, яка виховала багатьох майстринь, що створюють шедеври. Її сорочки, рушники — це дивовижне мистецтво. Тоді я зрозуміла: дуже важливо пояснити дитині, що вишивка, витинанка, писанка — це цікаво. І написала ці розповіді.
— Чим порадуєте читачів найближчим часом?
— Щойно закінчила й віддала до друку повість “Ангел Золоте Волосся”. Про реалії сучасного життя. Моя героїня — дитина з бідної сім’ї, що в колі “крутих” однолітків почувається обділеною. Мені хотілося, щоб ця дівчинка повела за собою читачів до розуміння справжніх цінностей. Як їх відшукати? Чому Ангел Золоте Волосся? Про це дізнається той, хто прочитає книжку.
— Що побажаєте нашим читачам?
— Не відступатися від справжніх цінностей, хоч це й нелегко.
Спілкувалася
Надія КИР’ЯН
