Зоя ШАЛІВСЬКА,
м. Конотоп Сумської обл.
Початок 50-х. Навчалась я в початкових класах сільської школи на Миколаївщині. Перше знайомство з віршами Кобзаря: запам’ятовую їх легко. Одного разу в нашому домі з’явився гість, парторг радгоспу. Його син, Володимир, навчався зі мною в одному класі. Той балакучий гість розповідав різні пригоди, згадував Дрогобич, де раніше працював. Тоді я вперше почула від нього слово “бандерівець”: “А у ніх в домах портрети Шевченка, такіє націоналісти”.
Наприкінці 60-х, навчаючись в університеті в Харкові, часто ходила до пам’ятника Кобзарю, була вражена його красою та величчю. Незабаром дізналася про переслідування студентів, які прийшли до пам’ятника 22 травня. Було незрозуміло й дивно…
Уперше побувала на могилі Тараса Шевченка у 80-х роках, коли брала участь у роботі семінару на заводі медпрепаратів у Черкасах. Гостинні господарі організували нам екскурсію до Канева та подарували кожному “Кобзар”. Від поїздки залишилися незабутні враження.
У 90-х у Санкт-Петербурзі навчався мій син. Хотіла, щоб не забував своє національне коріння, тож шукала українське товариство. Зателефонувала Тетяні Лебединській. Багато добрих слів чула про цю невтомну жінку, кандидата філософських наук, члена Національної спілки письменників України, яка гуртує українців у Петербурзі. Вона відразу запитала, чи давно в місті, що встигла відвідати. Я захоплено ділилася враженнями. “А чи бачили наш пам’ятник Кобзареві, а на Смоленському кладовищі були? — запитала пані Тетяна. — Отак ви всі, скрізь устигаєте побувати, а про Шевченківські місця забуваєте…”
Стало соромно. Поїхала до пам’ятника, потім на Смоленське. На камені, на місці поховання поета, горіла кимось запалена свічка. Поклала букет білих троянд. Смеркало, падав густий, лапатий сніг. Було дуже сумно…
Кілька років тому початок березня довелося провести на лікарняному ліжку. Ледь жебоніло радіо, розповідали про Шевченка. Прислухалась, підвівшись, і моя сусідка, сухенька, маленька бабуся, що мала далеко за 80. “А я багато його віршів знала, так хотіла вчитись, але до школи ходити не довелось, бо дитинство моє розтоптав більшовицький чобіт”. І вона зі сльозами на очах розповідала про розкуркулення і заслання батьків і старшого брата до Сибіру, поневіряння в наймах, важке каліцтво, Голодомор. Трохи заспокоївшись, бабуся Ганна цілий вечір читала нам “Катерину”. Я була вражена…
Звичайно, і у читачів є якісь спогади, пов’язані з ім’ям Тараса Шевченка. Поділіться.
