Всесвіття Писанки

pysankaУ столичній виставковій залі Національної спілки майстрів народного мистецтва України знайшла гостинний притулок Царівна-весна. Залетіла сюди писаним жайворонком, змахнула барвистими крильми — розквітла, завесніла зала. Ожила, наповнилася такою стосилою, віковіччям заговореною, неопалимими святими оберегами заціленою, таким живородним теплом задихала…

Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ

Коли розквітає одна писанка — враження, мовби красою проймається цілий світ. А коли писанок десять чи сто? Як описати словами благоліпство, яке освітлює душу навіть од побіжного черкання зором? Барвисте яйце — як знак світотворення. Скільки віків цьому диву чи то людської, чи надлюдської фантазії?
Навчитися б читати писанку. Так, як читають глиняні таблички з клинописом шумерів, ієрогліфи первісних єгиптян чи мудрагельні знаки, увічнені в камені безіменними святими племені майя. Здавалося б, ось воно, поряд — строга низка орнаментів: “рож”, “косичок”, “барвінків”, “гвоздик”, “вінків”, “гілок” “вазонів”; загадкових “павучків”, “лапок”, “бджілок”, “мутлів”, “вужів”, “жабок”; вікових “клинців”, “кругів”, “кривульок”, “сварг-безконечників”, “хрестів”…
Мудрість писанки глибша од шумерських клинописів, од знакових символів палаців і каписьк майя, од єгипетських письмен, похованих незбагненними пірамідами-гробницями. Недаремно її прийняло християнство, таке “чуже і чужде” до всякої язичницької символіки й атрибутики. Навіть поганський хрест, символ Сонця в Єгипті й на Русі, церква дозволила використовувати як християнський символ лише з ІV століття. Про колядки, щедрівки, які нині вільно співають у храмах на різдвяно-новорічні свята, ще донедавна з церковних амвонів звучали гострі інвективи. “Коляди, — поучав з Афона православну братію Іван Вишенський, — з міст та з сіл ученням виженіть, не хоче-бо Христос, щоб при його Різдві диявольські коляди мали місце, але хай їх у свою прірву занесе. “Щедрий вечір” з міст і сіл у болота заженіть, нехай із дияволом сидить, а не ганьбить християн”.
Не те з писанкою. Її народження віддавна позначено воістину містичним ритуалом світотворення. Почитайте народні легенди та перекази про появу на наших теренах крашанок та писанок — кілька їх опублікував у своєму розлогому етнографічному нарисі “Звичаї нашого народу” славетний Олекса Воропай. У переважній більшості легенд першотворцями цього дива були або Богородиця, або сам Ісус. А обряд народження писанки? Хіба не таїнство явлення, за фізіологічною та й моральною чистотою уподібнене народинам людини? Обов’язок вибирати для розписування лише найкращі яйця “первісток” (курей, які щойно почали нестися), готувати воду до мішання фарб лише з розтопленого снігу, впускати в хату під час творення крашанки чи писанки лише “чистих”, тобто здорових, людей. Треба бути патентованим невігласом, твердолобим циніком, аби пояснити се “безпросвітною темнотою малограмотного селянства” чи його “забобонністю”. Або “намаганням власкавити язичницьких покровителів стихій” — віднайдені славетними археологами Урусовим, Хвойкою дохристиянські фарбовані глиняні яйця.
Є вічна загадка писанки. В її колористиці, письмі, сакральних знаках, у кожного з яких, якщо осягати любомудрим зором великого українця Миколи Гоголя, — “безодня простору”, бо кожен знак — неосяжний, як Творець. Згадаймо, як справіку побожно ставився українець до крашанки і писанки. Навіть шкаралупу з них не можна було топтати, бо злостивця “Бог хворобою покарає”. Натомість її затовкували на потеруху та підсипали до корму курям, — щоб краще неслися. І не доведи Боже, якщо відьма знайде хоч шматочок шкаралупи: набере нею роси — тоді біда вашій худобі. А коли нею вас вколе — то всохнете ні за цапову душу… А якщо покотите писанкою чи крашанкою, одержаною на Великдень після христосування, по закутках хати та по всіх закапелках двору — викуриться звідти всяка нечисть.
Але повернімося до виставкової зали, де мистецький набуток двох столичних писанкарок Любові Ктіторової та Тетяни Влененко можна без патетики назвати знаковим. Їхні писанки пережили священнодійство животворення. Як відроджується квітка, дерево чи жива істота — природно. У часі й просторі. У природних рослинних барвах, а не хімічній аніліновій трутизні, як це, на жаль, вкоренилося у нашому сьогочасному писанкарстві. Первозданність — намагання прочитати палімпсести орнаментики, знака, не замуленого тисячоліттями етномішанини, прийшлої ідеології, позиченого чи нав’язаного світосприйняття. Так заохочується мистецька спроба відтворити космос писанки трипільськими сакральними знаками (композиція Т. Влененко “Трипільські мотиви”) чи індо-арійськими символами сонця (витвір Л. Ктіторової “Сварґи”). Сміливий виклик часові, який із поміччю Творця усіх творців і мистецької потуги та самобутності майстринь може вивести наших відкривачів на чисті води і ясні зорі нового сакрального писанкарства, не просто відтворення, а “оживлення” знакової правічної орнаментики українства, а отже, освоєння нових світоглядних і мистецьких обріїв.
Ці знаки — унікальні мозаїчні окрушини, розсіяні часом: зібравши та правильно розташувавши їх, матимемо унікальну картину світу. І хтозна, можливо, у такий спосіб знайдемо відповіді на питання, які й нині розшарпують нашу людність, віднімають наші фізичні й духовні сили. Доволі сміливу спробу прочитати, потрактувати засобами живопису дещицю з огрому сакральних символів робить художниця Зоя Пасічна. В її мальовках знак немовби проростає, корениться, пускає перше, ще несміливе пагіння. Але довкола нього вже народжується світ — розлогий не лише у просторі й часі, а багатомірніший, із тими “нематеріальними” площинами, які можна лише осягнути рефлексіями чи генетично, “покликом крові”. Тому композиції З. Пасічної надзвичайно органічні серед писанкового всесвіту. Як захоплені очі, що вдивляються у безмір зоряного неба.
Дивовижну легенду звіддавна переповідають гуцули про писанку. Цю народну перлину вписав у своє дослідження Олекса Воропай. До високої скелі далекої гори залізними ланцюгами прикуто страшного нехриста. Дванадцятеро його посланців ходять від села до села, від міста до міста, придивляються, як живуть люди, і все, що бачать, переповідають нехристові. Коли дізнається він, що люди живуть нужденно і сваряться між собою, радіє і регоче так, що гори трясуться, а ланцюги слабнуть. Якщо переповідають посланники, що між людьми згода, сердиться нечисть, супить брови, бо ланці сковують його тіло ще міцніше. Та найстрашніша для нехриста вістка, якщо люди пишуть писанки. Від того, що не забуто сього звичаю, звіром він реве, б’ється головою об скелю, аж вогонь креше. З того постають грім і блискавиці, а ланцюги нехриста робляться такими міцними, як ніколи.
Вірите у правдивість переказу? Я вірю.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment