Максим РИЛЬСЬКИЙ (1895—1964). Перемінне і незмінне

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

О мужній вітре,
          вчителю єдиний!
Достиглий овоч
          струшуючи з віт,
Ти вчиш любити все,
          що перемінне,
І що незмінне,
          як незмінний світ.
М. Рильський

Із “п’ятірного грона” він — найупізнаваніший. І це при тому, що як ніхто з неокласиків, піддавався спокусі співати з чужого голосу. Цю його піддатливість впливам переконливо довів доскіпливий Филипович.
Парадокс потребує пояснення. Самоцитація: “Своєю формулою “солодкий світ”, як і щирим імпульсивним зізнанням: “А я хотів би у тиші над вудками своє життя непроданим донести”, Рильський викликав на себе критичний вогонь. І вогонь цей був спрямований на знищення його як поета.
“Солодкий світ” — не випадкова фраза. Це світоглядна самоатестація. Навіть попри те, що ця формула з’явилася в світі жорстокому і самовбивчому.
Рильський був людиною рідкісної незлобивості, умиротвореності і просвітленості. Його втішання життям — втішання мрійника й обсерватора, який у будь-якій конкретиці схильний бачити її лицьовий, а не тіньовий бік. Душевний зір його налаштований передусім на світле і благородне.
Можливо, саме в цьому відбилася порода, обличчя інтелігента не в першому поколінні. Дивує ось що: за всієї складності свого внутрішнього світу, проста людина не втратила для нього своєї притягальності. Навпаки: складається враження, що саме інтенсивність роботи духу і стимулювала ту притягальність. Ні тіні погорджування, його культура не стала муром між ним і вихопленим з повсякдення селянином чи робітником. Кожного — зі своєю родзинкою — він виписав з такою ж щирою зацікавленістю, як і видатних людей”.
Про “молоду мудрість” поета писав Зеров. Рильський для нього “вдумливий і ласкавий”, “свіжий і міцний”. Вчитель і однодумець вбачав чар його поезії у широті мистецького співчуття і розмаїтості поетичних перевтілень.
Отже, ключик до парадоксу — світоглядна домінанта. Саме завдяки їй чуже ставало своїм. Проставивши наголос, усе ж не будемо спрощувати те, що спрощенню не надається: талант. Молодий Рильський розвивався без різких перепадів у якості. Плюси мирно сусідували з мінусами. Якщо у Клена голос прорізався, коли йому було за 30, то Рильський у цьому віці був уже визнаним майстром.
Про ранні свої вірші поет зауважив, що попри усю їхню наївність, у них “не кульгав метр: так уже мені даровано природою”. Даровано було й інше: легкість руки, гнучкість і досконалість техніки, обізнаність і вимогливість до себе, що в сумі обіцяло першорядного майстра.
Рильський поєднав у своїй поезії книжковий і реальний світи. Сплав такий міцний, що не завжди й помічаєш перетікання одного в інший. Реальність у її живих подробицях ушляхетнюється духовною аурою лектури, а та у свою чергу живиться соками повсякдення. А за всім цим чітко вирізьблюється профіль “ласкавого”, лагідного поета.
Коло улюблених авторів не вичерпується, певна річ, переліком, до якого вдається Рильський, але й перелік промовистий: “Софокл — і Гамсун, Едгар По і Гете, Толстой глибокий і Гюго буйний, Петрарчині шліфовані сонети — і Достоєвський грішний і святий”. Важливий підсумок — “усі книжки, усі земні поети” лиш відблиски одного сонця: “Духа Світового!”
Та в тій же поемі “На узліссі”, написаній у 23-річному віці, постає й дійсність у всій своїй багатобарвності: гай, ліс, степ, пори року, “і темний гриб, і квітка золота”, “мрійні брехуни, мисливці, риболови і п’яниці”.
Про уміння поета “бачити світ в його барвах, обсязі, русі, ловити його звуки, відчувати його запах”, — писав академік Білецький.
Зеров пов’язував зрілість Рильського з трьома його книгами: “Синя далечінь”, “Під осінніми зорями”, “Тринадцята весна”. Книгу ж “Крізь бурю й сніг” вважав найкращою за останні два десятиліття.
Консерватизм неокласиків, їхня байдужість до формальних шукань у Рильського мічені його самістю. У канонічних формах він почувається як риба у воді й чуле вухо без зусиль вловлює у його октавах і сонетах вібрацію субстанції, що властива тільки йому. Зокрема й епічний лад, якому він віддав щедру данину. Вершина його епіки — поема “Марина”. Саме тут він засвітився як оповідач-живописець. І якщо вже говорити про впливи, то слід назвати Міцкевича, але передусім — Пушкіна. Стосунки у Рильського з ним — на особистісному, доглибному рівні.
Ще за дитячих літ він був
для серця милий.
Як невідстояні чуття
в душі бродили,
Як у півтемряві
хиталися думки, —
Ласкавим приторком
ласкавої руки
Він одсвіжав чоло
і тихомирив муки.
Він ліру брав. Текли
з-під пальців звуки, —
І я несміливо підспівував йому.
Цей спомин дорогий —
в могилу я візьму.
Немудро заплющувати очі на це зворушливе зізнання, як те чинять кон’юнктурники. Рильський і Пушкін — тема для фундаментального дослідження.
У кожного поета зі своїм почерком є речі, які не вписуються в їхню поетику, сприймаються ніби стороннє тіло. Є вони і в Рильського. Мовиться не про вимушене догоджальництво режиму, а про поезії, що народжувались самохіть за певних, відомих тільки поетові психологічних станів.
Привіт, молоді трубадури,
Привіт од гарячого
духу містралю,
Од свіжого моря,
Од грон винограду,
І від чорнявих і білих дівчат,
Що рвуть виноград.
Рильський писав про поцілунки у затінку лоз виноградних, про пахучий вітер пахучих степів, про казки чабанів під небом, де “ходить Небесний Чабан”.
Цей верлібр, можливо, опосередкована відповідь Рильського верлібристам-сучасникам, таким як В. Поліщук, для яких поетика неокласиків була анахронізмом. З часу теперішнього це може сприйматися й так: я вмію робити те, що й ви, але волію йти своїм шляхом.
Вірш Рильського “Прочитавши Містралеві спогади” спонукає згадати Мандельштама, якому належить єдиний верлібр — “Нашедший подкову”. Щоправда, обмовимося, Рильський повертався до вільного вірша й пізніше.
Самоцитація: “Читаючи Рильського, усвідомлюєш усю глибину розриву між ним і поетами “від землі” та “від верстата”. Передусім — це неспівмірність загальної культури. Посилання на твори світової літератури, парафрази з класиків, знаних, менш знаних чи й незнаних авторів, алюзії, зрозумілі тільки утаємниченим, нагадування про чужі сентенції чи їхнє оскарження, факти з історії, архітектури, живопису, музики, кобзарського мистецтва, астрономії, ботаніки, медицини і з інших галузей життєдіяльності — це все він, Рильський. І що важливо: у когось би ця вченість випирала, у нього ж вона сприймається як законна його власність.
Але Рильський “побиває” пролетарських поетів і на їх власному полі. Він — найпізнавальніший з українських поетів. Його поезія — то майже енциклопедія з мисливства та рибальства, двох великих його пристрастей. Про це пишуть часто. Рідше згадують про знання ним бджолярства, флори і фауни України в широкому осязі, народних вірувань, звичаїв”.
Арешт 1931 року урвав нормальний розвиток таланту поета. Після чотиримісячного перебування у сумнозвісній Лук’янівці Рильський наступив на горло власній музі. Збірка “Знак терезів” — торжество фальшивої ноти. Спроби писати під Маяковського чи у форс-мажорі Бажана — акти самоґвалтування. Порятунком для Рильського певною мірою стала згадувана поема “Марина” — картина минувшини в її колоритних і незліченних деталях, яку поет писав упродовж п’яти років.
Епоха гнула, ламала, схиляла до абсурду. І “ласкавий” Рильський прогинався до неприродної для нього жорстокості: “Коню, швидше переїдь труп господаря свойого!”
Кількість мертвих книжок примножувалась. Окремі живі поезії тільки увиразнювали ту мертвозність. Творче самокаліцтво не порятувало Рильського від підозр і переслідувань. Тяжким видався для нього рік 1947-й, коли він змушений був каятися в “націоналістичних помилках” у “літературній роботі”. Називав поіменно всі свої “злодіяння”: ухили, порочні концепції, невірне висвітлення, збочення, оспівування “співучих Лангедоків”, старовини, “упадницькі” настрої, солідарність з фальсифікаторами української історії і, звичайно ж, рецидиви буржуазного націоналізму.
Абсурд підпирався абсурдом. Побивав поета одіозний Хінкулов. Широко знаний вірш Рильського “Ластівки літають, бо літається”, що потім став хрестоматійним, він тлумачив так. Поет “висловлює ідеалістичне заперечення” пізнання законів світу. Твердить про фатальну довічність “сліпої необхідності”, її неприступність, трансцедентальність для досвіду людини (“бо літається…”, “бо пора”). Тобто проголошує “чистісінький фідеїзм”, теологічну, містичну основу буття. Філософія таких образів Рильського, як “ластівки літають” — ідеалістична, реакційна.
Хінкуловщину треба знати для того, щоб зрозуміти механіку каліцтва таланту взагалі і драму одного з найвидатніших українських поетів зокрема. Драма розтягнулася на все життя Рильського, який і по смерті Сталіна писав просталінські вірші.
Тінь її накрила частково навіть збірку “Троянди й виноград”. Тільки в “Голосіївській осені” та в небагатьох віршах, зокрема подорожніх, бачимо Рильського у всеозброєнні його поетичних чеснот, що спонукають згадати “Мандрівку в молодість”, поему, з якої годилося б починати знайомство з поетом.
Останній період його життя — пора вигасання таланту. За чудесним винятком — “Тугою за молодістю”. Цим віршем Максим Рильський попрощався не тільки з молодістю, а й “солодким” жорстоким світом. І хоч вірш написаний за два роки до смерті, сприймається він як підсумок кращого, створеного поетом.
* * *

Морозе! Ти — душа парнаського співця.
Так, як вона, ховаєш ти в кришталі
І подих вод, і трав завмерлих жалі,
І все, від чого міняться серця.

І хто вгадає за спокоєм ліній
Та непорочних тонів голубих
Глибокий спів розливів весняних
Чи літні грози та одчай осінній?

* * *

Не ясноокий образ Беатріче
І не вакханки темний, п’яний зір
Мене тривожить і невпинно кличе
В незнану даль, у золотий простір.

Ні! просте личко у хустині білій,
Тоненькі руки, злото довгих вій
І голос, півдитячий і несмілий,
Пронеслись тінню у душі моїй.

І перша ніч — ніч перша і остання —
І перше слово, те найбільше з слів,
Що я в саду під вітрове шептання
Уперше чув і вперше зрозумів.
Моїй Романівці

Білі цуцики гуляють на соломі,
Сонце гріє мордочки смішні;
Тіні віт дрижать на білім домі;
Плине чапля в синій вишині.

З дому чути тихий стук посуди,
Клаптик пісні з поля прилетів…
І здається: зараз гість прибуде
Із далеких та ясних країв.

Сніжну скатерку розстелимо в саду ми,
Одкоркуєм золоте вино, —
І під ніжні шелести і шуми
Пригадаєм, що було давно…

* * *

У теплі дні збирання винограду
Її він стрів. На мулах нешвидких
Вона верталась із ясного саду,
Ясна, як сад, і радісна, як сміх.

І він спитав: — Яку б найти принаду,
Щоб привернуть тебе до рук моїх?
Вона ж йому: “Світи щодня лампаду
Кіпріді добрій”. — Підняла батіг,

Гукнула свіжо й весело на мулів,
І чудно уші правий з них прищулив,
І знявся пил, немов рожевий дим.

І він потягся, як дитина, радо
І мовив: “Добре бути молодим”
У теплі дні збирання винограду.
1922

* * *

Осінь ходить, яблука золотить.
Я приїхав у незнаний край.
— Чужоземко молодая, хто ти?
— Одгадай.

— Чужоземко, дай води напитись!
— У воді любовне є дання. —
Я рушницю почепив на віти,
Я до бука прив’язав коня.

Я дивлюся в вічі — і скорботи
Листя опада на дно душі.
Щастя ходить, і серця золотить,
І в знемозі клонить комиші.
28 липня 1922 р.

* * *

Умерли всі — а за одним найтяжче!
Дячок нічого в ніс не бурмотів,
За похорони піп не торгувався,
Не голосили діти та баби,
коли його ховали.
В зимнім небі
Два шуляки недвижно пролітали,
І даль була порожня. От і все.

Був чи не був? Останні білі айстри —
Передчуття осяяних снігів —
Я б клав йому на чоло, на обличчя,
Я плакав би, коли б мені не знати,
Що я себе — себе ж — і хороню.
1922

* * *

Запахла осінь в’ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом, —
І свіжі айстри над піском рум’яним
Зоріють за зачиненим вікном.

У травах коник, як зелений гном,
На скрипку грає. І пощо ж весна нам,
Коли ми тихі та дозрілі станем
І вкриє мудрість голову сріблом?

Бери сакви, і рідний дім покинь,
І пий холодну, мовчазну глибінь
На взліссях, де медово спіють дині!

Учися чистоти і простоти
І, стоптуючи килим золотий,
Забудь про вежі темної гордині.

* * *

На бур’яни, облиті жовчю,
Холодна мжичка миготить,
І скалить осінь зуби вовчі,
І дуб заковується в мідь.

Дитя, збираючи кислиці,
Наступить на колючий глід…
О серце, серце, чи ж присниться
Щасливий біль дитячих літ?
* * *

Докурюйте сигари, допивайте
Лікери й каву. Вдарив сім разів
Годинник месницький. Залізні кроки
Гудуть по сходах, землю потрясають,
І вам од них нікуди не сховатись,
Як не втекти єпископу Гаттону
Од темних і розлючених мишей.

Ключі од житниць кидайте на дно
Глухого, пінявого океану,
Востаннє гляньте, рицарі скупі,
На золото у вогких сутеренах,
Уста фарбованих своїх коханок
Цілуйте наостанку. Вже тріщать
Залізні двері, голоси гудуть,
І закривавились високі вікна.

Поцілунок

У темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась —
і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягли
Свій келих, сповнений
солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим, —
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила:
“Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою
для мене найдорожче”.
1925

* * *

Студений вітер б’є в холодні вікна,
І олов’яний важко дише став.
Так, знов душа замерзне, знов одвикне
Од радісного колихання трав.

І на снігах паперу дивна повість
Свою мережку вирізьбить ясну
Про молодості легку випадковість
І старості сувору сивину.

О мужній вітре, вчителю єдиний!
Достиглий овоч струшуючи з віт,
Ти вчиш любити все, що перемінне
І що незмінне, як незмінний світ.
Над осінь, 1926 р. Романівка

* * *

Свіжа зелень розгойдалась,
Розгулялась, поплила.
Перші краплі засміялись
До голодного зела.

Голуби летять у сховок,
І в тіснім голубнику
Ряд округлих їх головок —
Як намисто на разку.
28 квітня 1926 р.

Бетховен
Д. Балацькому

Коли глухого генія музики
Уже людські не досягали крики,
Коли він чув лиш бунт німих стихій
І з них, у пінній пристрасті своїй,
Складав гармонії, щоб сам не чути, —
Настигла смерть. Відомий і забутий,
Прославлений, осміяний, владар
І раб — він умирав. Сувої хмар
Заслали небо. Потемніла далеч.
Ішла гроза. Думки, як чорна галич,
Назустріч ночі креслили круги.
Враз — повен невтоленної жаги —
Він стрепенувсь, орел, ще не добитий.
Він чув, він чув! —
Ах, землю розтрощити,
Створити землю, дати радість їм,
Синам землі! — Він чув, як темний грім
Перекотився під німим склепінням.
Охоплений нових надій тремтінням —
А смерть уже на чоло клала знак, —
Він небу, гордий, показав кулак.
Бетховене! Той жест руки худої
Страшніший від симфонії страшної!
1932 р. Остер

Дружині

Тихий часе надвечірній,
Як ти землю непомітно,
Як ти серце облягаєш!
Як ти млою повиваєш
Те, що гріло першоцвітно
В кольоровості незмірній!
Зголубіли зимні шиби,
Пролетіли птиці сонні,
Заспокоїлися кроки…
Тіні сунуться широкі,
Наче в синьому затоні
Фантастичні плинуть риби.

Розкажу дружині вірній,
Приклонившись до рамена,
Казку мовою простою…
Як зріднився я з тобою,
Як ти горнешся до мене,
Тихий часе надвечірній!
9 грудня 1928 р.
Вечір. Весна 1935 р.

Свиснув Овлур за рікою…

Князеві спиться — не спиться,
Вітер колише намет,
Крикнула вісниця-птиця,
Віщо шумить очерет.

Покотом сплять половчани,
Ніч — мов криниця без дна…
Клонить обличчя кохане
До узголів’я жона.

Ні, вже не знати спокою!
Туга пече, як змія!
Свиснув Овлур за рікою, —
Чуєш ти, земле моя?

Сідлані коні готові…
Геть із ласкавих тенет!
Сон увірвавсь Кончакові,
Буря колише намет.

20 травня 1940 р. Коктебель

Коли копають картоплю…

Коли копають картоплю —
стелиться дим над землею,
Листя летить воскувате,
ніби метеликів рій,
Пахне грибами й медом,
вогкістю пахне тією,
Що, опріч назви “осінь”,
немає імені їй.

Коли копають картоплю,
ключ угорі журавлиний
Рідною мовою кличе у невідомі краї;
Смутком тоді щасливим
повниться серце людини,
Вітер, як старості повів,
навкруг обвіває її.

Коли копають картоплю,
тихо співають дівчата,
Озимина витикає свіжо-зелені голки,
В гості запрошує всіх
біла над річкою хата,
Діти несуть у школу завиті
в хустини книжки.

Коли копають картоплю,
стигне вода в криниці,
Рівно й спокійно дише натомлена
з праці земля,
Хлопцям пора і дівчатам
сваритися і мириться,
Час музикам ладнати
скрипки на весілля.

7 жовтня І956 р. Краків

* * *

Висне небо синє,
Синє, та не те…
Я. І. Щоголів

Почорніли заводі в озерах
І ясніші стали разом з тим.
Від листків падучих ніжний : шерех
Заплітається в ранковий дим.

Вставлено у вікна другі рами,
Вата і калина поміж рам,
Знову стали діти школярами,
І синиця дзвонить школярам.

Ніби на гравюрі Хокусаї,
Ліс грабовий золотом цвіте,
Щоголівське небо нависає
Над землею — “синє, та не те”.

У пучок останні квіти зв’яжем,
Що морозом називають їх…
Часом можна висловить пейзажем
Те, для чого слів нема людських.

20 жовтня 1959 р.
Київ
Туга за молодістю

Не жизни жаль
с томительным дыханьем,
Что жизнь и смерть!? А жаль того огня,
Что просиял над целым мирозданьем
И в ночь идет, и плачет уходя.
А. Фет
Яким би був я йолопом жахливим,
Коли б почав завидувати юним,
Рум’янощоким та блискучооким,
Коли б запав у жалюгідну заздрість
До сильних, до здорових, до струнких,
До молодих, які не без підстави
Себе вважають владарями світу,
До зміни, що прийшла тобі й мені,
Не названий, далекий, добрий друже!
Ні-ні! Була б стареча то бредня!
Та жаль світанків тих,
які лиш раз палали,
Тих неповторних гроз,
що в вічність одблищали,
І перших трепетів у серці й на устах,
І першої весни, що зникла, ніби птах
Порою ранньою у сивому тумані.
Жаль благодатних сліз по дорогій омані,
Німої гіркоти, що молодечий вік
Немов березовий оволожняла сік,
Що з білої кори
на землю краплі ронить…
Жаль тих передчуттів,
що никнуть і холонуть
Од вітру першого, який торкнеться їх…
Жаль просвітів між хмар,
блакитних і легких,
І льоту ластівки,
що над землею мчиться,
Грозу віщуючи, як синя блискавиця,
І гаю млистого, що ніби обважнів,
Од щастя, од роси, од туги й солов’їв,
Жаль темних поглядів,
жаль білих рук дівочих,
Жаль сну ранкового
по тих безсонних ночах,
Що теж були, як сон,
як світла й тіней гра…
Жаль лиха першого і першого добра,
Жаль дружби на весь вік,
що гасла за хвилину,
Хвилинних усміхів,
що пронесу до згину,
І снігу, й снігурів, і злетів, і проваль…
Жаль світу цілого — землі і неба жаль!

Пуща-Водиця 7 жовтня 1962 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment