Наболіле (миколаївське і не тільки) питання

До голови Миколаївської облдержадміністрації Миколи Круглова та депутатів обласної ради з листом, уривки якого надрукувала 9 лютого 2012 року газета “Вечерний Николаев”, звернулися голови обласних організацій національних творчих спілок: від художників — Олег Приходько, від письменників — лауреат Шевченківської премії Дмитро Кремінь і від композиторів — Олег Таганов із приводу, як зазначено, “болючої для миколаївської громадськості проблеми зниження протягом 20 років інтелектуально-культурного рівня молодого покоління” (тут і далі переклад із російської наш). Причину цього зниження підписанти вбачають у тому, що “учні шкіл і студенти ВНЗ не мають можливості вивчати російську мову в потрібному обсязі…”, а “…не маючи знань про свою історію, яка найтісніше пов’язана з російським флотом і російською історією причорноморських земель, молоде покоління не зможе зберегти і передати своїм нащадкам любов до славного минулого Миколаєва, його дух, його святість”. У листі йдеться про те, скільки годин виділялося на вивчення української, російської та англійської чи німецької мов у загальноосвітніх школах у 70—80-ті роки минулого століття, а також наводять інші історичні аналогії. Цікавий не тільки лист, а й час і спосіб його появи.
Та повертаючись до питання кількості годин викладання мов у школі, автори нічого не сказали про законодавчу маніфестність і реальну політику СРСР щодо національних мов, їхніх свідомих представників. Як і про той мовний досвід “найтіснішого” зв’язку з російською історією, як, до речі, з польською і румунською, із законодавчими актами щодо заборони української мови й загалом культури, тільки перелік яких має понад 400 позицій і сягає десятків сторінок. Щодо “більшості мешканців міста”, для яких “російська є основною мовою спілкування”, то статистика свідчить, що на Миколаївщині мешкають 81,9 % українців, у Миколаєві — 72,7 %, у місті визнали рідною мовою українську 56,5 % українців, 3,1 % росіян, 8,2 % білорусів, 5,5 % євреїв, 7,6 % болгар, 17,6 % молдаван і т. ін.
Дещо з історії краю та флоту. Історія Причорномор’я почалася не з російських завойовницьких походів. Вона має набагато глибші корені — із часів землеробської культури Трипілля. Ще задовго до утворення Московського князівства Чорним морем плавали давньоруські (українські) лодії. Навіть у період Литовсько-Руської держави українська мова була державною. Одним із доказів присутності цієї держави в Причорномор’ї є Вітовка, перейменована в Богоявленськ, а потім у Жовтневе — нині Корабельний район Миколаєва. А морські походи козаків із Козацької християнської республіки, за висловом класика, теж, сподіваємося, ніхто не ставить під сумнів. Морехідний і військовий досвід козаків яскраво підтверджують листи Потьомкіна й Суворова. Правда, чомусь тим козакам, які своїми тілами прикрили від турецьких куль Суворова, пам’ятника немає, як не згадуються й інші подвиги козацтва, наприклад, у музеї Очакова та в численних матеріалах телепередач і книжок (Березанська операція, битва з турецьким флотом поблизу Кінбурна, штурм Очакова тощо). Навіть молодша від Миколаєва Одеса (турецький Хаджибей) у “російській історії” розпочиналася “під тупіт запорозького гопака”, — за образним висловом одного з батьків міста —
І. де Рібаса.
“Традиції” створюють люди. І створювали… Багато пообіцявши козакам перед війною з турками, по успішному завершенні воєнних дій персонажі російської історії виселили їх на Кубань освоювати нові землі для імперії. А потім… Потім нащадків тих, хто не загинув, знищили голодом у 1932—33 роках. Обіцяти й не виконати — тягнеться з 1654-го і донині. У Причорномор’ї на місце виселених українців селили інші народи, наприклад, німців, але їхніх нащадків пізніше також без зайвих пояснень переселяли й знищували. Тих українців, що мешкали в нашому краї, знищували: селян як “куркулів” голодом у 1922, 1932—33 рр., 1937-го — інтелігенцію як “буржуазних націоналістів”, щоб не сіяла смуту про якийсь там український народ. Назви козацьких поселень змінювали на російські. Демографію змінювали не тільки шляхом переселень, голоду й репресій. У Миколаївському обласному державному архіві є документи про виступ просвітян проти фальсифікації демографічних даних у Миколаєві під час перепису населення 1920 року: агенти не хотіли писати у бланках “українець”. Може, і цю “традицію” продовжити в найближчому майбутньому? Подібних прикладів безліч.
Проте не зрозуміло, чому з “безграмотністю і непрофесіоналізмом” вирішили боротися лише російською, а не турецькою, польською, англійською мовами? Для обґрунтування їхнього поширення можна знайти також вагомі аргументи, пов’язані з історією Миколаївщини та флоту з часів, згаданих у листі. Побажання підписантів виховувати молоде покоління держави Україна на російському патріотизмі, “пов’язаному з російським флотом і російською історією причорноморських земель…”, а не на давніх українських історичних традиціях, викликає подив. Досвід сусідніх слов’янських держав із упровадження однієї державної мови титульної нації, наприклад, у Болгарії та інших країнах соцтабору, не призвів до зниження інтелекту молоді. Проблема, мабуть, у протилежному.
Російській мові на Миколаївщині нічого не загрожує. Водночас, дивлячись миколаївські і центральні телеканали, переконуєшся в недостатньому знанні журналістами української мови. А звідси й висновок про потребу негайного збільшення годин на вивчення державної мови. Під час спілкування зі службовцями обласної державної адміністрації не відчуваєш, що перебуваєш у приміщенні органу державної влади України, навіть на 20-ту її річницю. І знову висновок — слід якісніше добирати апарат державних чиновників і служби охорони з урахуванням знання державної мови, але ж для цього спочатку треба збільшити кількість годин для оволодіння нею у школах і вищих навчальних закладах.
Виходячи з дружніх і братерських історичних стосунків двох народів та згідно з методологією авторів листа, російська громада в Україні повинна була б мати такі самі права, як українська — у Російській Федерації. Факти ж вказують на протилежне.
Ми прагнемо знати якнайбільше мов, серед них і російську та мови інших народів, які жили й живуть на Миколаївщині, адже спілкування між нами взаємно збагачує нас. Проте всі ми маємо усвідомити, що в державі Україна повинна бути одна державна мова і всі громадяни повинні нею володіти. Державну мову у своїй державі відстоюють євреї, росіяни (навіть у федеративній), поляки, французи та інші народи, тому й українці мають право і зобов’язані, зважаючи на досвід історичного спілкування з сусідами, відстоювати у державі Україна одну державну українську мову. Обов’язковим “завданням держави і справді народної влади” є забезпечення цього, незважаючи на всі процеси “глобалізаційного культурного обезличення” чи то англійською, чи то російською. Миколаївщина як складова причорноморського краю України давно вже не турецька, не польська, не російська, не румунська, — а українська. Незрозумілим залишилося, кому адресовано тезу зі звернення: “Найстрашнішим духовним гріхом завжди вважалася зрада. Зрада своїх коренів, своєї історії, своєї землі також великий гріх”.
Прикро, що лист підписали очільники обласних організацій Національних спілок України у час, коли на українську мову чиниться тиск, коли з уст міністра освіти України лунають обіцянки скоротити кількість годин вивчення української мови до одного уроку на тиждень, курс вивчення історії України прибрати зі шкільної програми взагалі, українську літературу як окремий предмет навчання виключити зі шкільної програми. Невже не зрозуміло, за наявності стількох шкіл із російською мовою викладання в Миколаєві, що виступ нібито на захист російської мови насправді спрямований на зменшення сфер функціонування української мови? До болю в серці прикро, що його підписали українці, які мали б бути елітою нації та держави.
Звертаємося до Вас із цим листом як до гарантів забезпечення конституційних прав миколаївської міської громади на захист і розвиток української мови в місті Миколаєві як державної мови України.
З повагою,

Ігор МАРЦІНКОВСЬКИЙ, голова правління Миколаївського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; Юрій ЗАЙЦЕВ, голова Миколаївського обласного історико-просвітницького товариства “Меморіал”; Георгій САВЧЕНКО, голова Миколаївської міської громадської організації “Вітовське українське товариство”; Максим КОЗАЧУК, голова студентського самоврядування Чорноморського університету ім. Петра Могили; Раїса ШПАК, голова Миколаївського міського відділку організації “Союз українок”; Олександр МАЛИЦЬКИЙ, співзасновник Ради національностей та чотирьох національно-культурних товариств Миколаївщини, член Ради національностей Миколаївської області; Олександр ШАРАФАНОВ, член української секції “Міжнародного товариства прав людини”; Анатолій ЗАТУРЯН, заслужений працівник культури України, педагог, хормейстер, композитор; Омелян ШПАЧИНСЬКИЙ, заслужений працівник культури України, професор, композитор; Валентина КУПЦОВА, заслужений учитель України, педагог Миколаївської гімназії № 2; Андрій АНТОНЮК, народний художник України, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка; Є. СЕЛЯНСЬКА, голова Миколаївського обласного товариства поляків

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment