Пообіч Майдану

Протягом 2011 року вийшло в світ кілька романів і повістей, сюжетні лінії та персонажі яких тісно пов’язані з подіями виборів-2004, з тим політично-суспільним здвиженням, що потрясло не лише Україну, а й цілий світ.
Знаємо, що серед читачів нашої газети чимало таких, що прочитали ці твори і зможуть приєднатися до розмови, яку редакція розпочинає друком першої з циклу літературно-публіцистичних рецензій. Отже, Майдан. Що для Вас у цьому слові, яке, вочевидь, стало носієм понять категорійних: перемога, поразка, зрада, минуле чи майбутнє? Як Ви, шановний читачу, особисто оцінюєте те, що нині пишуть про Майдан?
Запрошуємо до розмови письменників, літературних критиків, соціологів, філософів, політиків і всіх, кому ця тема небайдужа.
Редакція “СП”

Анатолій ШПИТАЛЬ,
кандидат філологічних наук,
Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України

Роман Віктора Баранова “Заплава” (Київ, Експресполіграф, 2011) повністю заперечує твердження, що твір, заангажований сучасністю, рідко приречений на успіх. Мовляв, потрібна чимала часова дистанція, коли все устабільниться, “уляжеться” і десь через десятки років можна дати картину того часу. В. Баранов центральною подією роману вибрав Майдан, але долі його героїв прослідковуються протягом значного часу до Помаранчевої революції. Написав “революції”, як стало воно загальним визначенням, і відразу ж згадав, що революція — це подія в суспільному житті, котра в основі має зміну суспільного ладу. Але події 2004 року стали “чи не найбільшою втратою новітньої нашої історії” (М. Славинський). І саме роман В. Баранова через долю головного героя, журналіста Артема, показує, чому не були втілені ідеали Майдану. Ми вже звикли, що головними героями творів про сучасність переважно зображують письменників і журналістів, але тут вибір виправданий. Коли наприкінці року подається статистика, скільки в якій країні загинуло журналістів, мимоволі стає страшно, бо ця професія вже прирівнюється до небезпечних. І ще — у демократичних країнах “четверта влада” повністю контролює три інші. І журналіст Артем, дошукувач правди і відстоювач справедливості, почав розслідувати рейдерські земельні питання в місті. Так, він “не став владі великою кісткою в горлі (хто я, зрештою, такий проти неї?!), однак повівся неадекватно, і вона пробачити мого зухвальства не має наміру”. Довелося тікати до Москви, адже там живе “атипова росіянка”, яка покохала “хахла”. Видається, вперше український письменник так глибоко і всебічно, до того ж художньо достовірно дав картину нинішнього ставлення росіян до своїх “молодших братів” — українців. І це так виразно постає в розмовах, у ставленні. Автор кількома штрихами малює портрет москвича, родом із глибинки, розумного, інтелігентного хлопця. І просто дивується: він не вовкодав системи, у хвіст і гриву чистить московські порядки. Але “щойно зайде мова про Україну — десь йому щось перемикає. Людина втрачає здатність адекватно мислити”. І хоч би про що говорили, на політику звертають, обов’язково засуджуючи “п’яного Єльцина, який підписав Бєловежські угоди”. Взагалі ж “московські” розділи, де і “герої” Чечні, і скінхеди, які “мочать” кавказців, і всезагальна атмосфера неприйняття інородців — абсолютно достовірна картина сучасної Росії, де просто “атиповою” постає дружина Артема Альона, котра вивчила українську мову і вразила коханого, провівши Шевченківською Москвою. Коли ж вона раніше приїжджала до Києва, Артем показав їй місто, і на оглядовому майданчику біля Історичного музею Альона сказала унікальну фразу: “Странно, что Украина стала отдельным государством лишь к концу двадцатого века…” А далі — блискуча сторінка роздумів Артема, що саме у цій фразі красивої москвички “постало сакраментальне питання українського буття”.
Одним із вершинних сплесків цього буття став Майдан. То був час для його учасників, коли “немовби хтось усесильний переродив їхні душі, вийняв із них комплекс переляку перед фантомом влади”. І Артем, вийшовши на Майдан, відчув, що тут усі однодумці й одновірці, всі скандують прізвище людини, “яка мічена Господом, чи долею, чи часом… Народові подай харизматичну постать. А заповідь “не сотвори собі кумира” — щонайбільше для прочитання, до того ж далеко не всіма, але аж ніяк не для щоденного використання. У нас без кумирів не можна. Кумир — надія, часом остання з останніх. Він дасть, забезпечить, подумає за всіх і за них же зробить, розсудить, покарає і помилує, вкаже, куди йти. І його найпершого ж розіпнуть на хресті всенародного гніву, коли не всім дасть, не тією мірою забезпечить, не тих покарає чи помилує”. Отут авторське попадання в десятку! Але ж короля робить оточення… І В. Баранов виводить на сцену Майдану олігарха, через переслідування якого Артемові довелося втікати з України. Це унікальний за точністю виписання образ скоробагатька, цинічного і безпринципного. Немає його портрета, немає його біографії, але є біблейське: “По ділах їх пізнаєте їх”. І цей узагальнений з усіх олігархів Слон, котрий на виборах “розкладав яйця в обидві корзини”, знав, що матиме “золотих курчат”. Чітко зафіксував автор, що коли все починалося, “його тоді там і близько не було. Він ускочив у поїзд уже на ходу. Але, схоже, втрапив у головний вагон”. І тут В. Баранов вустами чеченця Шахаєва (як прекрасно виписаний образ! — А. Ш.) прозірливо стверджує, що майбутній президент не кинеться виконувати озвучені на Майдані обіцянки. “Він почне віддавати борги кредиторам. Хто в нього найбільше вклав на виборах, той і отримає найбільше. І не тільки грошима… Посадами, доступом до тіла, впливом на державні і недержавні структури. І Слон буде серед найближчих фаворитів нового хазяїна держави”. І жодна революція не може обернути зло на добро, адже зло, не викрите, лише нарощує своє жало. Наведемо болючі слова Артема, який, здається, змирився зі своїм програшем: “Новий президент мусив би все знати і не підпускати до себе жодного із “слонів”. Жодного! Інакше навіщо він обіцяв обнадієному народу, що бандити сидітимуть у тюрмах? Що багаті поділяться з бідними?” Дехто може сказати, що в цих діалогах і роздумах проступає публіцистика. Але без неї роман громадянського звучання не напишеш! І тому в час всезагального підйому, справжнього народного здвигу всередині в Антона порожнеча. Він знає, що буде, бо бачить, як “Президент у колі “слонів” стає сам схожий на них. Бачиш, який природний, композиційно довершений у своїй ідейній цілісності груповий портрет з головним Слоном країни”. Страшна і моторошна картина, але так сталося. А той дух Майдану вже наступна влада хотіла остаточно знівелювати, організувавши танцювальний “Maйданs”.
Однією з проблем, яка гостро постала на сторінках роману, є саме журналістська діяльність, що іноді називалась “другою найдавнішою професією”. Антиподом Артема постає його колишній редактор і ніби друг Мартин, який після кількох років перебування Артема в Москві вимагає називати його на ім’я та по батькові. Впізнаваний образ! Адже казав Мартин, що в країні слонів ще буде боротьба, а слон, котрий переможе, обернеться на Мамонта, якому також копатимуть яму, але доки він туди впаде, спершу одержить свій добрячий куш.
… А на околиці Києва в кафе-барі кайфує молодь, звучить: “Офицеры! Россияне! Пусть свобода воссияет!..” І перед очима в Артема — голуб, який не дався до рук помаранчевому переможцеві…
І суто суб’єктивне. Коли дочитував роман, в його тональності, в настроєвості вгадувалось щось таке знайоме, таке близьке… Та це ж “Галілей” Євгена Плужника! І поза всім, що було, що є, звучить в поемі Плужникове: “Ви чуєте? // все-таки //обертається!”. Але не так у фіналі роману В. Баранова. Роз’їхалися революціонери, десь святкують вожді, в кількох палатках ще “тримають оборону” якісь безхатченки. І саме тут згадує головний герой “маленьких українців”, задля яких, здавалося, і постав цей Майдан. Та раптом відчуває, що він тут не тільки не гість — він геть чужий. “Майдан віддав свою прихильність іншим, а не тобі, вічному борцю без перемоги, неприкаяному блукальцеві між країнами і повстаннями”. То кому ж віддав прихильність Майдан?
20 грудня 2004 року в “Новой газете” О. Забужко писала: “Ющенко зумів стати символом, що об’єднав і консолідував націю!.. Він представляє рідкісний (може, на таких-от переломних епохах історії й успішний!) тип морального політика” (Забужко О., Let my people go, К., 2005, с. 93). Про моральність В. Ющенка промовчимо, наголосимо на суттєвому нюансі, який прозвучав у романі В. Баранова “Заплава” і став основним у публіцистиці. Це наголос на двох світах — самому Майдані і його Сцені. У рецензії на “Записки українського самашедшого” Ліни Костенко Іван Дзюба писав про “високу етику Майдану” (День, 2010, 30 грудня), яка й зараз протистоїть забуттю і відступності одних, злостивій хулі інших. І дивується, що Майдан не “матеріалізувався” в нову якість суспільства. Та для цього треба було подивитись на Сцену, де порядних людей просто виштовхували не лише Слони, а й Динозаври… До речі, ми ще зустрінемо типологічні дослідження прози про часи Помаранчевої революції, але там повинно бути не лише оповідання О. Забужко “Альбом для Густава” (2005) про “надпотужний вибух людського матеріалу, який випадає раз на сторіччя”, за словами авторки, а й оповідання      Г. Тарасюк “Пироги для повстанців”, де жіночка принесла на Майдан пиріжки, а на Сцені бачить причину всіх своїх страждань — міського мера. Майдан розбудив героя Ліни Костенко і він іде туди, хоч і знає: “Все одно за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. Але за Україну соромно не буде і моє місце серед цих людей”. Варто тут згадати і роман братів Капранових “Щоденник моєї секретарки”.
Роман В. Баранова “Заплава” постає набагато жорсткішим від інших творів, але його герой не матиме в майбутньому “похмільного синдрому”, який відчули багато учасників подій того часу саме через невідповідність Сцени людському потужному Майдану.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment