Стара Олика заговорила

Петро БОЯРЧУК,
заслужений журналіст України, письменник,
Волинська обл.

Заповзято критикуючи в Інтернеті, зокрема й на сайті “Слова Просвіти”, мою історико-краєзнавчу повість-хроніку “Про що мовчить стара Олика” (Луцьк, Надстир’я, 2009), у якій ідеться про волинське містечко Олику, уперше згадане в Іпатіївському літописі у зв’язку з подіями 1149 року, автор статті “Я похвали не хочу, мені за колегу прикро” Сергій Гупало вирішив внести ясність і щодо осередку товариства “Просвіта”, що діяв тут у 20—30-х роках ХХ століття. Відтак, звинувативши автора в тім, що, скорочено цитуючи у повісті кілька рядків однієї з його публікацій, “приховав від читача суттєве”, він, аби те “суттєве” відобразити, навів спотворений, на його думку, уривок повністю. “Нині, коли історія переписується по-новому і на місцевому рівні, згадуючи минуле, не обходяться без брехні. Пишуть тільки про діяльність української “Просвіти”, хоча в міжвоєнний період ця громадська організація була дуже слабенькою, порівняно з такими міськими об’єднаннями, як “Спілка дрібних купців”, “Тарбут”, “Сіоністська організація”. І це не дивно, бо українців тут було всього кілька десятків. Фінанси, влада і вплив перебували в руках євреїв та поляків. Що вдієш, це історія, яка умовного способу не має. І все-таки робляться відчайдушні спроби відшукати в Олиці коріння націоналістичного руху”. А ведучи мову “про осмислення” 1921—1939 років у волинській історії, Гупало зазначив: “Як не крути, а всім добре, що у міжвоєнний період в Олиці процвітав комуністичний рух”.
Не сперечатимусь із приводу того, скільки українців мешкало тоді в історично Олицьких межах, про “коріння націоналістичного руху” та інші сумнівні моменти, хочу зауважити щодо діяльності в Олиці “української “Просвіти” та її значення, звернути увагу на окремі маловідомі сторінки містечкової історії.
Як свідчать різні джерела, філія Луцької повітової “Просвіти” була створена у підпольській тоді Олиці 1925-го, а офіційно зареєстрована чи перереєстрована у грудні 1926 року. Від запільного Олицького райкому КПЗУ, перше засідання якого відбулося в історично олицькому передмісті Залісоче (нині — окреме село, підпорядковане Дідичівській сільській раді) у вересні 1931 року, вона організаційно оформилася щонайменше на п’ять літ раніше. І ось що написав про неї колишній секретар Олицького РК КПЗУ Андрій Жовтянський у спогадах, що їх уперше оприлюднив 14 жовтня 2011 року на зустрічі випускників Залісоцької восьмирічної школи його син, доктор фізико-математичних наук киянин Віктор Жовтянський, який, як і автор, у тій школі навчався. У спогадах ідеться про те, що передові люди Олики, такі, як В. П. Петрович, О. О. Бойко,      П. Я. Чернякевич, С. Запольський організували філію Луцької повітової “Просвіти”. При “Просвіті” була бібліотека. Андрій Жовтянський почав ходити до бібліотеки, брав книжки для читання. Першою була книжка “Тарас Бульба”, якою дуже зачарувався. (До того часу взагалі не читав книжок українською мовою). 1927 року він став членом товариства “Просвіта”, відповідальним бібліотекарем у цій бібліотеці. Пізніше йому доручили й касу “Просвіти”. Крім читальні та бібліотеки, при “Просвіті” діяли хоровий і драматичний гуртки. На кошти, зібрані від вистав, утримували художнього керівника, якому щомісячно виплачували 100 злотих, та приміщення “Просвіти” (50 злотих), а також купували літературу.
У тому, що олицька “Просвіта” не була “слабенькою”, переконують згадані Андрієм Жовтянським її щомісячні платежі. Коли ж долучити до них витрати на придбання літератури та оренду приміщення кінотеатру, де просвітяни давали свої концерти і влаштовували вистави, а при цьому згадати, що в ті роки, як розповідали мені оличани старшого покоління Роман Оксенчук і Василь Ніколаєв, “на чорній роботі у князя” чоловік міг заробити 2 злотих за день і “то було добре, бо стільки коштував кілограм ковбаси, а центнер пшениці коштував 24 злотих”, та врахувати, що вся фінансова міць організації трималася на грошах, одержаних від місцевого населення, то про “слабкість” говорити не доводиться. Власник кінотеатру, представник єврейської містечкової спільноти охоче надавав “Просвіті” у користування приміщення театру, вбачаючи у ній насамперед платоспроможного ділового партнера. Про масовість і розгалуженість цієї організації на олицьких теренах свідчить те, що осередки її діяли і в деяких тутешніх селах, зокрема і в доволі віддаленому від Олики селі Хорлупи, де його очолював Тимофій Несмянович, знищений гітлерівцями 1943 року. І якщо вести мову “про осмислення” міжвоєнного періоду в олицькому житті, то значно цікавішим від оцінок сили тутешньої “Просвіти” видається факт зовсім інший. Згадаймо, за СРСР “Просвіту” вважали “буржуазно-націоналістичною”. А серед названих Андрієм Жовтянським передових людей Олики, які створили тут “просвітянську” організацію, є Всеволод Петрович, якого чомусь і в 60-х роках ХХ століття дехто із оличан називав “колишнім петлюрівцем”, та царський у минулому чиновник і офіцер УНР Павло Чернякевич. Художнім керівником у “Просвіті” був імовірно теж колишній петлюрівський офіцер Олександр Шимко, котрий, рятуючись від більшовицьких репресій, що таки наздогнали його з приходом у Західну Україну совєтської влади, емігрував на Волинь з Центральної України. Як не крути, а майбутній лідер олицьких компартійців Андрій Жовтянський як особистість формувався під їхньою загальною орудою і тільки 1928 року став членом дещо лівішої і радикальнішої у поглядах громадсько-політичної організації “Сель-Роб”, під вплив якої олицька “Просвіта” почала переходити з 1927 року, після того, як від очільника філії Сергія Ступницького керівництво нею перейшло до іншої особи.
Морально, освітньо, культурно і певною мірою ідеологічно разом із Андрієм Жовтянським у “Просвіті” виховувалися й інші товариші-однодумці, на яких він потім спирався у комуністичній діяльності. У “Просвіті” та під її впливом виростали і формувалися, в чому переконують розповіді оличан старшого покоління, і друзі-однодумці, котрі пізніше стали учасниками націоналістичного руху. Серед них — відомі на Оличчині 1940-х—1950-х рр. провідники Української Повстанської Армії Андрій Стефанович (псевдо — Жук) та Іван Малимон (Артем). Характерно, що під впливом “Просвіти” всі вони не тільки, як зазначив Андрій Жовтянський, “відійшли від хлопців старого покрою” — тієї частини олицької ремісничої молоді, яка російськомовний вислів “пьян, как сапожник” зробила для себе нормою будь-якого дозвілля, а й повели тут доволі успішну боротьбу з пияцтвом.
Попри різне бачення шляхів до щасливого майбутнього України, зближувала їх боротьба з примусовим ополячуванням і католизацією українців, а ще й те, що польська влада з однаковою жорстокістю переслідувала і українських націоналістів, і членів КПЗУ. Думається, певною мірою саме така “єдність протилежностей” допомогла “просвітянам” Олики 1932 року, коли діяльність “Просвіти” на Волині було заборонено, зберегти свою організацію та головний її набуток — бібліотеку. Однак ідеологічні суперечності ставали дедалі гострішими і, здавалося б, непримиренними. То коли з приходом 1939 року в Західну Україну перших совєтів олицькі комуністи, яких, вийшовши на волю із польської в’язниці, знову очолив Андрій Жовтянський, отримали змогу враз позбутися своїх опонентів. Мало б, здавалося, трапитися невідворотне. Але роль Іскаріота, з подачі якого близько двадцяти місцевих “просвітян” було ув’язнено совєтською владою, а частину із них, зокрема уродженця іншого історично олицького передмістя Миловиці Івана Барановського, 23 червня 1941 року страчено в луцькій тюрмі, виконав чоловічок, від комуністичних поглядів, як і від націоналістичних, далекий. За гітлерівської окупації, коли один з організаторів олицької “Просвіти” Павло Чернякевич став секретарем міської управи і, за висловом Віктора Жовтянського в коментарі до спогадів свого батька, “міг запустити колесо смерті”, щоб усунути “політичні суперечності ціною життя опонентів або їхніх сімей”, теж нічого подібного не відбулося.
“Наша Олика періоду національних змагань, — констатував Віктор Жовтянський, — практично не зазнала братовбивства”. Прикметно, що і 1943 року, коли майже всю Волинь охопив штучно роздмуханий зацікавленими в тому силами міжнаціональний польсько-український конфлікт, мирне польське населення Оличчини, порівняно з іншими регіонами, постраждало значно менше. Переконливо доводить це у своїх публікаціях про тогочасне минуле колишній волинський освітянин, а нині — київський пенсіонер Олексій Слабецький, рідний присілок якого (пізніше зліквідована колективізацією Калинівка, що біля села Жорнище тоді Олицького району) межував із Наротувкою — польською колонією, що була коло села Певжа тепер Млинівського району Рівненської області. У Наротувку Слабецький ходив до школи, тож майже всіх її мешканців знав. В опублікованій ним 27 жовтня 2011 року в газеті “Monitor Wolynski” статті “Згадуючи Наротувку” писав, що влітку 1943 р. поляків стривожили чутки з півночі Волині про міжнаціональні зіткнення, колоністи виїхали в Олику. На місці залишилися Кв’ятковські, а в Бакорині — Вонсович, які ще зібрали урожай зі своїх полів. Восени поляки виїхали в Польщу. Їхні хати ніхто не палив, не розбирав, вони дочекалися переселенців із Польщі, які тут оселилися.
Як для років, укритих мороком таємничості, коли зло часто зумисне вершилося одними тільки для того, щоб звинуватити в ньому інших, а відповідальність за скоєні невідь-ким переступи закону та моралі зазвичай клалася на неугодних владі, аби розділяти громаду на табори та підло зводити людей у лютій зненависті, така ситуація в Олиці є аж надто неординарною. Спираючись на батькові спогади, Віктор Жовтянський у біографічному нарисі “Рідній школі” пояснив її тим, що спершу колишнім членам КПЗУ вистачило розуму і загальної культури не розгортати терор щодо представників націоналістичних течій, а потім, у період німецької окупації та одразу після неї націоналістам вистачило розуму та культури не розгортати терор щодо комуністів, проблеми помсти не виникало. Здавалося б, усе просто. Але за простотою завжди криється якась загадка. Чому, наприклад, на олицьких теренах не було взаємознищувального терору, а в інших місцях — був?
Осмислюючи в пошуках відповіді на подібне запитання міжвоєнний період, мимоволі зауважуєш, що коли й “процвітав” комуністичний рух на Оличчині, то лише у короткому проміжку між 1931 і 1934 роками, оскільки після навально проведених 1934 року польською владою масових арештів членів комуністичного запілля процвітати він уже не міг. А після того, як 1938 року з подачі сталінщини КПЗУ і на комінтернівських просторах опинилася поза законом, він не те що не процвітав, а чахнув. Промовистим є і той факт, що зрослий у “Просвіті” Андрій Жовтянський став одним із організаторів, а врешті й очільником руху. Отже, коли й доводиться говорити про те, що у міжвоєнний період тут було “всім добре” від діяльності якоїсь громадсько-політичної організації, то організацією цією була саме “Просвіта”. Це “Просвіта” несла тут у маси знання і разом із Українською автокефальною, в ті роки православною церквою утверджувала у суспільній свідомості закони загальнолюдської моралі, це вона формувала тут у людині Людину без огляду на те, під прапором яких політичних “ізмів” ця людина перебувала, але з глибоким для всіх усвідомленням того, що хоч би якими гострими були ідеологічні суперечності, у жодному разі це не може бути приводом для фізичного нищення опонентів. І на чолі саме такої величезної за суспільною вагою роботи стояли, викреслені за СРСР з історичної пам’яті Олики, організатори та активісти тутешньої “Просвіти”: загиблий у лавах Червоної армії у Другій світовій війні уродженець Залісочого Дмитро Маркевич, який тривалий час її очолював; Олександр Шимко, який помер в Олиці після повернення з совєтського ув’язнення. Тож першочергово “Просвіті” завдячує Оличчина тим, що і місцевим націоналістам, і колишнім членам КПЗУ “вистачило розуму”. І не випадково саме колишній перший секретар підпільного Олицького райкому КПЗУ Андрій Жовтянський повертає у своїх спогадах із забуття імена її організаторів та керівників.
Але “колесо смерті” усе ж запустили, здійснив це принесений на західноукраїнські землі першими совєтами більшовизм.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment