Відкриття Єфремовської публіцистики

Майже сто років знадобилося для того, щоб в українську культуру повернулася безцінна спадщина одного з найвідоміших громадсько-політичних діячів, науковця, просвітянина, організатора національної преси й талановитого публіциста Сергія Єфремова.
Для пересічних громадян він відомий насамперед як головний підсудний у відомій сфабрикованій справі “СВУ” (“Спілка визволення України”), що стала не першою, але найцинічнішою у системі планомірного і безпощадного винищення Москвою свідомого українства. Науковці цінують С. Єфремова як автора ґрунтовної “Історії українського письменства” (за совєтських часів вона була заборонена), одного з найкращих вітчизняних літературознавців. І лише одиниці знають про його величезний публіцистичний доробок. Недаремно ж академік Агатангел Кримський називав публіцистику Єфремова класичною, а щодо чистоти мови, то він “повинен бути поставлений на першому місці серед усіх можливих кандидатів”. У цьому тепер можемо пересвідчитися зі щойно виданого збірника його радівської публіцистики “Початок нової доби” з передмовою П. М. Мовчана “Непідкупна правда життя…” (ВЦ “Просвіта”, 2011 р.).

Микола ЦИМБАЛЮК

Загалом творчість Сергія Єфремова охоплює кілька десятиліть — із 1895 до 1929 р., тобто ще до зняття 1905 р. заборони на українське друковане слово й закінчується його арештом. За обсягом вона становить до 4 тисяч публікацій (майже 20 томів!). Найпліднішим був період національного відродження: від початку Лютневої революції в Петрограді (коли “трон азійського деспота Миколи ІІ впав”) і до поразки Української революції 1917—1919 рр. Саме на цей період припадає його участь у відновленій першій всеукраїнській газеті “Рада” — “Нова Рада”. Навіть якщо відкинути попередні етапи творчості, то цього трирічного доробку достатньо, щоб його ім’я було вирізьблено золотими літерами на скрижалях історії української преси.
Радівська публіцистика Єфремова цього часу вражає не лише об’єктивністю, глибиною думок, образністю, жанровою палітрою, а й обсягом. За два роки, з 25 березня 1917 р. до 11 вересня 1919 р. (лютий-серпень газета не виходила) у 399 числах він опублікував 808 матеріалів. Щодня “Нова Рада” вміщувала не менше як дві його статті чи кореспонденції. Були періоди (1918 р.), коли газета наполовину заповнювалася матеріалами Сергія Єфремова. До речі, переважна більшість цих публікацій друкувалася без підпису. І лише завдяки дивом збереженим редакційним і авторським примірникам упоряднику вдалося достеменно встановити його авторство.
Інтелектуал С. Єфремов був прекрасно поінформований про всі події (соціально-політичні, військові, міжнародні, культурні), що відбувалися у країні й світі. Треба врахувати той факт, що крім журналістики він із перших днів революції опинився в епіцентрі політичної боротьби й державотворчих процесів. З першого дня — член Центральної Ради, товариш (заступник) голови — М. Грушевського. Тоді ж Київський виконком ради об’єднаних громадських організацій призначає його комісаром у справах преси. Він увійшов до комісії, що розбирала справи Київської жандармської управи. З утворенням Генерального Секретаріату призначається генеральним секретарем міжнаціональних справ. У травні в складі делегації ЦР і Військового Генерального комітету бере участь у переговорах із Тимчасовим урядом щодо автономії України. З січня 1919-го його обрано академіком УАН. І це ще не повний перелік справ, якими він мусив займатися у ті бурхливі дні.
Загалом кожна його публікація — дорогоцінна сторінка літопису очевидця й активного учасника національно-визвольної боротьби. Уже у першому числі “Нової Ради” за березень 1917 р. надруковано чотири матеріали Сергія Єфремова: “До українського громадянства”, “На порозі майбутности”, “Як це сталося?”, “На святі волі”. Перший — заклик — підписаний групою тупівців (члени громадської організації ТУП, що реорганізувалася в УПСФ), але авторства Єфремова. Головна думка: “Ділом — не словами, творчою роботою треба виявити світові сили, що таїть в собі великий український народ. Цей приспаний віками велетень, закутий, нині прокидається…” Серед першочергових справ викладає програму діяльності українства, зокрема: об’єднуватися (“бо тільки в поєднанні сила”); створювати національний український фонд (“бо в матеріальних засобах підпора до практичної роботи”); відкривати українські школи (“українізуйте теперішні, дбайте про середню й вищу освіту — бо тільки в нашій школі наша будучність”); відроджувати і засновувати “Просвіти” (“бо в них осередок культурної праці та початок організації наших сил”); підтримувати українську пресу (“бо вільне слово рознесе по всіх світах про наші домагання, бо вільне слово наше — символ воскресіння і його поставимо ми тепер на сторожі наших прав”) тощо. А в репортажі “На святі волі” жива, хвилюючо-яскрава картина всенародного тріумфу й духовного злету на вулицях тодішнього Києва: “Народні маси всіх націй і класів за кілька день, як стали громадянами (після виходу з тої Росії — тюрми народів — Авт.), як у собі людей почули — виросли безмірно, недосяжно”.
Через кілька днів Єфремов оприлюднює “Українські домагання”, з якими українська депутація, до якої увійшли відомі національні діячі й представники від молоді, робітників і солдатів, звернулась у спеціальному меморіалі (“пам’ятній записці”) до голови ради міністрів кн. Львова. Серед них чіткі вимоги до міністерства юстиції, яке мусило негайно “видати наказ, щоб українську мову допущено в практику судових установ на Україні” і “…все діловодство провадиться українською мовою”; міністерство народної освіти мало реформувати освіту в Україні таким чином, щоб у народній, вищій школі вся наука провадилася українською мовою. Навіть від духовного відомства вимагалося, по-перше, “пояснити сільському духовенству, що казання і всі инші зносини його з народом повинні вестися українською мовою” і, по-друге, повернути Греко-католицькій (уніатській) церкві право самій порядкувати своїми справами. Уже з перших наведених матеріалів видно однозначну налаштованість українців на будівництво своєї національної держави, хоча й на федеративних тоді ще засадах.
Відшуміли численні мітинги, з’їзди партій, шквали резолюцій і заяв березня 1917-го, настав час гуртування ворогів відкритих, прихованих і протидії справі відродження України. У “Новій національності” Сергій Єфремов аналізує заснування в Києві такого собі “Общества югороссов” (щось на кшталт “Русского міра”). Югороссом був кожний, “хто визнає за свою мову — російську літературну мову, а за місцем своєї роботи — територію вільної України”. Автор анатомує обивательські настрої, приводячи читача до неспростовного висновку, що “це старі наші знайомі — земляки, що досі себе чванливо величали “тоже малороссами”, або “малороссами, говорящими по-русски” і на цій підставі гудили українське письменство за “ковальство”, “вузість” і т. и”. І робить логічний і дотепний висновок, що, мовляв, є дві реальні народності: або українська, або великоруська (російська); створити ж раптом ще й третю — “югоруську” (як це нині силкується зробити наша п’ята колона) — “значить не тільки не знайти дверей, а попросту між двома соснами заблудитися”.
Як уже згадувалося, Єфремов був причетний до розсекречування київської таємної агентури жандармської управи. Тоді вже було покладено початок люстрації як запобіжного заходу щодо проникнення до органів української влади провокаторів, людей з нечистою совістю. Він неодноразово (ці всі матеріали є) публікував списки сексотів і провокаторів у “Новій Раді”. Серед них переважна більшість неукраїнців — євреїв, росіян, але це не викликало у громадськості якоїсь ненависті до інших представників цих націй. Таку практику вітало чесне громадянство, і доводиться тільки шкодувати, що свого часу, на зорі української незалежності кінця ХХ ст. демократичному рухові забракло до того розуміння і сил.
Що насправді відбувалося, які настрої панували в Петрограді, тодішній столиці Росії, передає Єфремов у циклі листів “З-над невських берегів”. Психологія людей взагалі, і тих, що опинилися при владі, змінилася. “Одмінилася, — спостерігає він, — та не зовсім: жива ще стара душа Петербурга”. “Одмінилися зверхні форми, рушила з місця психіка людська, але набуті століттями звички й традиції стоять твердіше од монолітної колони на Дворцовом майдані”. Лакмусовим папірцем стало питання про законні інтереси українців: “Тепер у Раді робітницьких і солдатських депутатів промовцям-українцям гукають: “долой хохлов!” і просто не дають говорити. Тепер петроградська преса — і стара і новонароджена — хоча б гавкнула що-небудь про українську справу…” Зауважмо, що це весна народів 1917-го, але яка разюча подібність до днів нинішніх, коли російський “демократичний” імперіалізм виграє перед Україною м’язами, часто навіть не переймаючись лжедружньою риторикою.
Читаєш кожен наступний матеріал у книжці й дивуєшся подібності політичних ситуацій, настроїв, вчинків окремих діячів столітньої давності. “Знов пруські марки” розкриває гидку брехливу кампанію ворогів проти української революції, які “коли нема змоги завдати удару в чеснім бою — пускають гидкий наклеп, темними шляхами шириться поміж громадянством, лякає полохливих, викликає задоволення серед приятелів реакції”. “Крамарська рада” — про лицемірство капіталу до національних проблем, що показано через з’їзд промисловців. Вони, “галасуючи, і себе не забували: робили синдикати, збільшували ціни на все, спекулювали на найпотрібніших державі речах, ба навіть на людській крові, бо й її вони зуміли розміняти на банкноти й положити до товсто набитих пуляресів…” Сучасною мовою то звучало б: “…банків офшорних зон”. Не обходить увагою автор і міжнародної політики. Зокрема у зв’язку з стокгольмською мирною конференцією робить невтішні висновки щодо антигуманної діяльності урядів таких “демократичних” країн, як Англія, Франція, Італія та Америка.
У статті “Півроку” Сергій Єфремов робить тонкий і прискіпливий огляд стану справ за шість місяців у незалежній Україні (нагадаємо, що до проголошення Третього Універсалу Центральною Радою ще далеко). Кожне речення — повнокровний смисловий файл, що подає органічну картину пережитих молодою країною моментів. А висновки його самі напрошуються у день сьогоднішній: “І поки ми робили сміливі експерименти, поки захоплені були революційною словесністю, поки грали, мов молоде пиво — фронт і внутрішній і зовнішній рушив проти нас і проламав великі пробоїни в нещільно розставлених лавах. А позаду не було на чому спертися”.
Тепер то ми розуміємо, що опора і наших столітніх попередників доби Центральної Ради, і покоління українців новітньої доби не стільки в соціально-економічній і військовій моці нації, скільки в об’єднавчій спроможності її лідерів, моральній і інтелектуальній здатності їх до випробувань владою, до вміння ставити власне “Я” нижче громадських інтересів. А найголовніше — в усвідомленні кожного з пересічних українців відповідальності перед майбутнім.
Гадаю, що Сергій Єфремов ніколи не думав побачити свої радівські писання під обкладинкою книжки “Початок нової доби”, що її видала майже через 100 років нинішня “Просвіта”. Щодня писав він статті, звертаючись до своїх сучасників. Була то ніби одна безперервна чесна розмова з рівним собі читачем із приводу будь-якої події. Єфремов був тонким знавцем людської душі, прагнув розбудити її, викликати емоції, полегшивши їй таким чином усвідомлення власного “я” в круговерті подій, зрозуміти їх національну й соціально-політичну основу, український характер, зв’язки з іншими фактами й подіями. Читач мусив дійти певних висновків, які б стали йому керівництвом до дії. З відомих причин слово “Апостола правди й волі” не досягнуло свідомості переважної більшості українців. За глухоту народу поплатився не лише він своїм життям. Хтозна, можливо, дасть Бог, нині вдасться уникнути нам чашу сію. Якщо будемо уважними і вдумливими читачами нашої історії.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment