Великдень: віра і вірування

Олександра КОНДРАТОВИЧ,
почесний краєзнавець України

Великдень. Великий день. Найвеличніший день. Свято зі свят.
Хоч би яке визначення використав, а все видаватиметься, що його недостатньо, аби передати в ньому велич цього празника душі. Позаду сім тижнів Великого посту, радісне приготування до зустрічі з Днем Світлого Воскресіння Господнього. Ще руки роблять ту чи ту роботу, а в серці вже органно звучить хорал: “Христос воскрес!” — “Воістину воскрес!”
Пасхи з великою радістю чекають і старі, й малі. Усі в цей час сповнені надії на незвідане торжество у світі любові, тепла, світла, чистоти, добра і правди. Тож усі підготовчі роботи виконуються з особливою ретельністю. Подвір’я, господарські приміщення бездоганно прибрані, кімнати побілені, вичищені, колись на стінах у селянських хатах замінювали рушники зі скромною вишивкою та ткацтвом на рушники з яскравими кольорами. “Усе робиш з такою радістю, — зізнавалась колись моя родичка із села Кримного Камінь-Каширського району Настя Тараканець, — мовби на тебе дивиться Сам Бог”. Присутність Всевишнього відчувається повсюдно. А головне — Він живе у кожній душі.
З особливою ретельністю готувався великодній кошик. У ньому має бути паска, ковбаска, свячене яєчко, шинка, корінець хрону, давніш селяни клали сюди клинчик запеченого в печі сиру. У деяких селах разом із харчами ставили й горнятко з водою, яке ще не використовували. Цією водою по поверненні з храму господар, линувши дещицю в колодязь, кропив домочадців, худобу, господарські приміщення, хату. Заможні господарі запікали на Великдень поросятко. Воно було предметом особливої гордості, тому доставляли його на освячення в інший спосіб. У с. Ворокомлі (Камінь-Каширський район) хазяїн із тонких дощечок виготовляв невеличкі саночки, вистеляв їх добірним сіном, а господиня накривала сіно чистенькою лляною скатертинкою і викладала поросятко, яке закріплювали на саночках, і так, не накриваючи, везли до церкви. У моєму рідному Кримному для цього делікатесу використовували окремий кошик. Настрій володарів такої смакоти, либонь, найкраще може передати пісенька, колись дуже поширена в народі:
Ой гоп, таки все:
Макар паску несе,
Макариха — порося,
Наджиджурилася.
Сиріч, запишалася, загордилася.
До церкви йшли цілими сім’ями, разом із дітьми. Аби вони не спали, матері повчали: “Не спіть, дітки: сеї ночі Бог долю ділить. Як будете спати, то Бог не наділить вас доброю долею”. І така засторога переконувала якнайкраще. Люди щиро молилися, вірячи, що в цю ніч молитви йдуть просто на небо, і Бог їх обов’язково почує. Притомившись, виходили на хвильку на подвір’я, грілися коло вогнища. Колись під час Всеношної біля церков розпалювали багаття. Для цього сюди заздалегідь звозили сухі дубові пеньки, старі колоди. Вони горіли довго і не диміли, від них було багато тепла.
Повернувшись із храму, родина на чолі з господарем тричі обходила хату і вже потім заходила в приміщення.
Святочний сніданок розпочинався з молитви, привітання голови родини: “Христос воскрес!” Споживали свячене при запаленій свічці. Десь розпочинали трапезу зі свяченого яєчка та паски, а десь спочатку кожен мав відкусити та з’їсти шматочок свяченого хрону, аби бути міцним і здоровим, “жилавим”, казали. Решту корінця буде висушено, і влітку, коли почнеться збір чорниць, матері зав’язуватимуть його шматочок у кінчик хустинки, яку пов’язуватиме донька, йдучи до лісу. Це має захистити її від укусу гадюки.
Віра в Бога була настільки сильною й незаперечною, що все, що пов’язувалося зі Світлим Господнім Воскресінням, надто речі, які використовувалися під час богослужіння, набували в очах вірян магічної сили. Наприклад, портовинка чи рушник, якими накривали пасхальний кошик і які освячувалися разом з їстівними припасами. Першу використовувала баба-повитуха при важких пологах: розстеливши на підлозі, переводила через неї породіллю, аби полегшити й прискорити порід. Молода напередодні весілля перев’язувала рушником вишеньку або яблуньку, щоб під час урочистостей не було дощу. У багатьох селах обов’язково залишали шматок освяченої паски і використовували його, якщо корова не могла розтелитися. Переказують, ці заходи допомагають. Можна навести й інші приклади. Скажімо, дуже прискіпливо ставилися до спожитого за столом — не викидали жодної кришечки, їх додавали в корм курям, шкаралупки яєчок, особливо освячених, ретельно збирали й викидали в проточну воду або при посадці картоплі клали в лунки, що мало забезпечити гарний урожай бульб, виносили в поле та висипали в місцях, де росте осот, аби його позбутися і т. ін. І при цьому зауважимо: така прагматичність не заперечувала щирої віри.
Першого дня люди відпочивали, в гості не ходили, “трималися своєї доми”, як казали. У другій половині дня молодь збиралася коло церков і дзвонила в усі дзвони. Цей веселий передзвін лунав у твоєму селі, сусідньому — і здавалось: то дзвонить саме небо і твоя душа сама співає.
Другий день Пасхи був колись на Волинському Поліссі своєрідним Днем матері. Вважалося неписаним законом “ходити в гости до матира”. Ще міг бути живим батько, в сім’ї також ще могли рости й менші діти, але ходили в гості до матері, що було своєрідним виявом її пошанування.
Рано-вранці цього дня хрещеники ходили ранцювати, тобто відвідували хрещену матір, яка наділяла маленьких відвідувачів крашанками, іншими словами кажучи, давала ранець. Вочевидь, така назва походить від слова рано. У деяких інших селах такий дарунок мав назву волочебне. Упродовж усіх святкових днів старші ходили в гості один до одного, діти гралися на вулиці, на вигоні. Багато забав було пов’язано з яєчками: ними билися, викачували, воскували тощо. До речі, таких ігор не уникали і старші. Бите яйце мало назву битка, битуха, хращ, хрущик і діставалось тому, чиє яєчко лишалося неушкодженим.
На Великдень суворо заборонялося працювати — порушників карав сам Господь. З цього приводу існує чимало переказів про таких переступників. У Камінь-Каширському районі між селами Нуйно та Сошичне, Фаринки і Тоболи є урочища з промовистою назвою Провалля. Саме в цих місцях колись провалилися під землю селяни, які виїхали цього дня у поле орати. Якщо на Пасху прикласти вухо до землі, то можна почути, як хтось гукає із прірви: “Гаття! Гей! К собі!” То з того світу звучать голоси-застереження нам, нині сущим.
На Провідному тижні колись, починаючи від середи, працювали, проте в середу, яку вважали десь сухою, а десь градовою, заборонялося щось городити, аби не накликати посухи чи граду. В посушливе літо громада пригадувала: хто ж то городив цього дня, і гуртом йшли до загородженої нивки та розкидали жерді по полю. Четвер вважається Великоднем вмерлих, а тому ходили на цвинтар, прибирали могилки ближніх і сам цвинтар. У деяких селах у середу ввечері накривали стіл як на Пасху, клали також свічку та сірники, аби померлі предки могли відзначити свій Великдень.
На Проводи, коли живі христосуються з померлими, моляться за упокій їхніх душ, замовляють спеціальну службу, вважають своїм обов’язком відвідати їхні могилки, завершуються великодні свята.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment