Згладжені грані «круглого столу»

Чи усвідомлює інтелігенція свою вину і відповідальність за стан суспільства?

Петро АНТОНЕНКО

Суспільний запит на вихід із тої глибочезної кризи, у якій ми опинилися, колосальний. Він породив ідею, що вилилася у Звернення трьох наших найбільших християнських конфесій, оприлюднене 1 грудня 2011 р. з нагоди 20-ї річниці Всеукраїнського референдуму за Незалежність. До народу звернулися Українські Православні Церкви Київського і Московського патріархатів та Українська Греко-Католицька Церква. Ось квінтесенція цього заклику: “У чому причина наших тривалих негараздів та як налагодити гідне життя суспільства?.. Не шукатимемо винних ззовні — головна причина негараздів прихована в нас самих, у духовній кризі, яка роз’їдає наше суспільство… Ми закликаємо всіх людей доброї волі… засвідчити соборність, розкрити духовний потенціал, даний Богом нашому народу, та утвердити в суспільстві принципи любові, справедливості й взаємодопомоги. Єднання суспільства навколо цих духовних ідеалів, громадська самоорганізація та взаємна підтримка — найкращий захист в умовах політичних та економічних криз”.
На ґрунті цього заклику представники інтелігенції України утворили громадський рух — Ініціативна група “Першого грудня”. Тільки на позиціях незалежності, моральності у загальноукраїнському обговоренні й спільному пошуку шляху можливий вихід із кризи — задекларували ініціатори.
Не варто зайве запитувати, як саме утворилася ця група з одинадцяти осіб, хоч запитання саме напрошується в нашому заполітизованому суспільстві, коли часто за “всенародним і всезагальним” стоять конкретні імена і групи з їхніми конкретними інтересами. Віримо, що це справді суто громадський рух, ініціатива мислячих, гідних, небайдужих особистостей, тобто самосформована група. Врешті, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, кардинал Любомир Гузар — чи не найактивніші учасники Ініціативної групи — авторитети нації, хоч самі вони воліють уникати таких визначень.
Є суспільний запит, відтак, є ідея. Але є ще її втілення, тобто йдеться про задум і виконання. Є констатація, а є пропозиція, програма дій, вічне — що робити і ще актуальніше — як робити? Так-от, відповідей на “що” і “як” — на форумі не прозвучало. Що саме і як має робити інтелігенція, аби перестати, за висловом           Є. Сверстюка, “щоденно пити чашу ганьби”? Що і як?
Так чи інакше, але ця група вивела ідею моральності суспільства з площини абстракцій до конкретики: проголошено постійно діючий Національний круглий стіл під назвою “Вільна людина у вільній країні” як інструмент загальносуспільного діалогу, пошук конкретних шляхів виходу з кризи. Перше засідання відбулося 5 квітня у столиці в Українському домі.
Очевидно, кожне засідання НКС матиме свою назву. Перше називалося “Місія інтелігенції та вільних людей України”. Схоже, оргкомітет “столу”, призначений тією ж ініціативною групою, у поспіху не вчитався в цю назву. Бо, мабуть-таки, замість підступного сполучника “та” за логікою мало б бути “і всіх”. А так вийшла “обмовка за Фрейдом”, що виокремила інтелігенцію за коло “вільних людей”. Утім, кажуть, обмовки не бувають випадковими.
І яке ж коло “вільних чи невільних” учасників форуму? Склад учасників круглого столу визначила Ініціативна група з 76-ти осіб. Це поза самими одинадцятьма членами групи. Критерії відбору? Різні сфери життя, суспільна активність людей, присутність регіонів, хоча столиця чисельно була представлена масовіше, ніж усі області, разом узяті. Звісно ж, хто організовує, той має власні думки щодо участі чи неучасті когось в акції. І все ж, — забагато у списку персоналій, “справами не озвучених”. Або відомих більше словом, ніж ділом. Хіба зайвою була б участь у акції таких людей дії, як заступник голови Донецької “Просвіти” Марія Олійник, яка бореться, зокрема і в судах, за збереження в регіоні українських шкіл, стає на захист державної мови? Що ж, довіримося Ініціативній групі і її вибору. Хоч говоримо про надзвичайно серйозну і важливу річ, адже учасники круглого столу взялися представляти інтелігенцію України і мали виробити чіткі посили суспільству, владі, а насамперед самій інтелігенції — що робити і як діяти? Напрацювання тактики й стратегії — справа непроста, будьмо терплячими.
Чи не основною колізією стало двояке прагнення подати цей громадський рух як справу позаполітичну й не оминути гострих проблем сьогодення. Це коли у виступі одного з членів ініціативної групи лунав заклик “не політизуватися”, “накласти табу” на історію (очевидно ж, і на теми Голодомору, репресій), а інший з ініціаторів дав чітке визначення політичної ситуації: згортання демократії, політичні процеси над людьми, яких назвав поіменно.
Врешті, одна з основних секцій круглого столу була якраз політично-правовою, і її ухвала (нищівна критика влади), зачитана на заключному пленарному засіданні, нічим не відрізнялася від ухвал мітингів опозиції, тобто абсолютно конкретних політичних сил. Ще далі пішов один із учасників круглого столу, молодий історик і політолог, який висловив побажання, щоб “перша лінійка” Ініціативної групи й інші поважні учасники форуму “поповнили лави” неназваної політичної сили. Очевидно, він навіть знав, до якої саме партії їм треба вступити. Тож хоч у форумі не брали участі задля “позаполітичності” представники влади, народні депутати і провідні політики опозиції, вітри чергових виборів таки віяли над зібранням.
Однак пошук виявився складнішим за констатацію. Хоча, здавалося б, тон обговоренню задали і змістовне вступне слово головуючого Івана Дзюби, і блискуча доповідь Євгена Сверстюка, і нагадування кардинала Любомира Гузара про високу місію і водночас високу відповідальність інтелігенції, загалом рівень форуму був нижчим від означеної планки. І на пленарних, і на секційних засіданнях переважали абстракції численних завсідників подібних столичних зібрань. Тому вже не дивували постійні звертання до влади, яку лаяли і від якої начебто намагалися дистанціюватися. Одне з ключових застережень І. Дзюби, що це діалог не так із владою, як діалог суспільства, інтелігенції, врешті громадянина з самим собою, якось не почули. Від влади вимагали і того, і отого (наприклад, відставки Табачника). Але чомусь мало дії вимагали від самих себе. Ось приклад. Якщо вже наша політична еліта така нездарна, хвора на гетьманство і містечкові амбіції, не здатна об’єднатися, то чому б інтелігенції не поговорити з політичними вождями дещо іншою мовою? Наприклад, ультимативно заявити, що вона припинить членство в партіях, особливо карликових, диванних і віртуальних, якщо політвожді негайно не розпочнуть об’єднання демократичних сил. Натомість бачимо понуре членство в партіях і потурання цим самим до незнищенної ситуації слів, а не справ.
Оця відсутність дії, “чину”, до якого закликав кардинал Гузар, губить усе. Я побачив це і в роботі секції форуму, де обговорювали питання комунікації в суспільстві, простіше кажучи, ситуації в нашому інформаційному просторі. Мене ця секція зацікавила не тільки як журналіста. Адже академік Юхновський, теж один з членів Ініціативної групи, сказав на пленарному засіданні: “Свобода слова — найголовніша категорія в державі, яку ми маємо задекларувати”.
На жаль, до цього ще далеко. На секції, в якій працювали відомі журналісти, громадські діячі, лунали переважно плачі щодо ситуації зі свободою слова, щодо стану наших ЗМІ. Знову — апеляції до влади, щоб вона “зробила медіа вільними”, щоб не прославляла через них себе; мало не шаманські заклинання до колег журналістів — не писати замовні матеріали, згадати про “журналістську етику”, менше лити бруду, чорноти, не допускати провокацій у медіа. Останнє пропонувалося мало не в адміністративний спосіб. Як і обмеження негативу в медіа, аж до того, що за досвідом одної посткомуністичної країни, правда, невдалим, ввести обов’язкову трансляцію в ефірі близько “трьох годин на добу позитиву”. Так уже недалеко й до “міністерства правди” з роману Орвелла “1984”.
Наслухавшись цих благих побажань, я зробив дві пропозиції, які запропонував внести в ухвалу нашої секції і подати на заключне засідання круглого столу. Перше — констатувати, що наш медіа-простір абсолютно спотворений і не є національним та демократичним. Друге — національно-демократичні сили, якщо говорити ширше, та ж інтелігенція, продемонстрували за ці 20 років повну нездатність творити гідний європейської держави інформаційний простір. Більше того — нерозуміння, наскільки це важливо й потрібно. На прохання деталізувати першу тезу, пояснив, що в нашому медіа-просторі, особливо якщо брати наклади видань, передплату, а в електронних медіа чисельність аудиторії, домінують три види ЗМІ — медіа влади, партій і кланів, тобто те, що в демократичних країнах десь на маргінесі. Друга теза самоочевидна, враховуючи сумний стан демократичних медіа, невміння творити й зміцнювати їх, навіть маючи владні повноваження, що показали і 5 років помаранчевої влади. Сказане — не просто констатація, визнання великої вини інтелігенції бодай у цій царині. Це пропозиція усвідомити цю провину, а головне — братися до роботи.
Звичайно ж, обидві пропозиції не увійшли до тих, що були озвучені від нашої секції на заключному засіданні круглого столу. Натомість увійшли ритуальні заклинання, як переважно і в ухвалах інших секцій, які мали скласти заключний документ форуму. Утім, до цього документа не дійшло, він має бути допрацьований і оголошений за два тижні після акції, по Великодню. Документ носитиме промовисту назву “Хартія вільної людини”. Сподіваємося, він уникне абстракцій, яких доволі лунало на зібранні. Адже й поняття “вільна людина” передбачає людину дії, чину, а не самих лише рефлексій.
Самопіар і автобенефіс у форматі Національного круглого столу, де інтелігенція називалася цвітом, совістю, інтелектом і авторитетом нації (звісно, так говорили не кожен про себе особисто, а загалом про інтелігенцію), змушує на запитання, що у підзаголовку, дати радше заперечну, ніж ствердну відповідь.

Того ж дня Президент України Віктор Янукович зустрічався з деякими учасниками Національного круглого столу. Про це повідомив академік Іван Дзюба в ефірі ТВі. Президент планував зустрітися з усіма учасниками ініціативи “Першого грудня”, але більшість відмовилися.
Як зазначив Іван Дзюба, на зустрічі побували Мирослав Попович, Богдан Гаврилишин і директор Інституту фольклору та етнології Ганна Скрипник. Громадські діячі розмовляли з Президентом про політичні репресії і проблеми, які вони викликають у суспільстві, а також про майбутні парламентські вибори.
“Президент дуже уважно вислухав, записував собі все, реагував дуже спокійно, жодної роздратованості чи невдоволення не виявляв. Із дечим він погоджувався. Наприклад, погодився з тим, що не так, як слід, був проведений суд над Тимошенко і Луценком. Але переважно він свою позицію виправдовував”, — розповів Іван Дзюба. На офіційному сайті Президента будь-яка інформація про цю зустріч відсутня.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment