Михайло ОРЕСТ (1901—1963). ДІМ ВІЧНОСТІ

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

У домі вічности,
              могутнім домі
Всякчасні будем ми
              і незникомі.
М. Орест

Поет загадковий, складний, критично прочитаний одиницями. Першу книжку видав у 43 роки. Сліди учнівства, як і фрагменти підрадянської біографії, губляться в тумані невідомості. Постав як цілком сформований поет. Ранні вірші ніколи не видавав окремо, а дозовано розчиняв  їх у кожній із наступних збірок. Позаяк написане раніше не поступається за якостями написаному пізніше, складається враження раз і назавжди віднайденого голосу. Голос той не мінявся, лишень поглиблювався, виграючи від прямого перегукування з голосами європейських поетів, передусім німецьких і французьких.
Орест із тих поетів, чия перекладацька спадщина — органічна частка самостійної творчості. За нечисленними винятками, він перекладав тільки тих авторів, які були йому суголосні. Вони — складова його цілісності.
Якщо обіграти назву збірника Ореста “Гість і господа”, то гість у його поетичній господі почувається як у старанно прибраній світлиці, де немає нічого зайвого, всі речі на своєму місці й досить простягнути руку, щоб узяти саме ту з них, яка необхідна. Але ця ясність і доступність часто оманливі, бо приховують багатозначність змісту. В цьому й полягає складність сприйняття цієї поезії. Михайло Орест — поет для людей культури. Він з тих, про яких кажуть, що вони не від світу цього. У нього мало конкретних ознак земного. З молока повсякдення він збирав вершки: домагався синтезу. Як людина віруюча, поривався до Абсолюту. Це горня муза, яка отрясає порох землі і дивиться в небо. Улюблена лексема Ореста — оболоки. Він, який збагнув “жах тілесності”, усе життя намагався наблизитися до “безбережності сутей”. У цьому його унікальність в українській поезії, де він помилково зареєстрований як “молодший неокласик”. Неокласицизм Ореста вторинний. До нього чи не цілком прикладаються слова, сказані ним про Стефана Георге, якого охоче перекладав: “Його творчість пливла в основному в річищі символізму, але не чужими були для С. Георге також чари клясицистичного стилю”. Звичайно ж, у сув’язі з ідеалістичною філософією і її “спасенних формул”.
Філософія М. Ореста еклектична. Це філософія поета, підвладного захопленням. То маємо чисте християнство, то індуїзм, то суміш того з тим, то буддизм у тій своїй частині, яка не суперечить постулатові “Упанішад” про перевтілення душі згідно із законом карми.
Для освоєння Ореста потрібна обізнаність. Тільки тоді стане зрозумілим, чому риби в нього обертаються на птахів, квіти — на мотилів, а гілля дерев — на руки. Орест хотів, щоб його називали поетом лісу. Повторимо услід за І. Качуровським і Соломією Павличко — він справді був ним. Але його ліс — це не тільки видима реальність, а й ноосфера Вернадського, а й безліч інших значень, тайнопис яких захоплюючий привід для майбутніх досліджень. Оспівані ним дерева постають у найнесподіваніших ракурсах, не раз змушуючи згадати ті сторінки з Фрезера, де йдеться про культ дерев у первісних народів. Пантеїзм, антропоморфізм, як і загалом натурфілософія Ореста підігрівалися ще й близькими йому поетами.
Закономірно, що у його перекладацькому набуткові “Дуби” Гельдерліна, “Брати” Бруно Вілле, “Гімн деревам” Отто Ернста, “Липень” Макса Давтендая та інші твори.
Езотерика, містика, есхатологія Ореста живилися духом середньовіччя, уявлення про яке ще й досі в нас однобічне й хибне. Звідти ж його вражаючі апокаліптичні видіння: “Відхід лісу”, “Повстання мертвих” тощо.
Поезія Михайла Ореста — рівне меланхолійне світіння душі, яка усвідомила:
Ніколи більше в образі людини
Не буду я; почнеться
інший круг
Мого життя…
Ні, він, хто спізнав “тяжкі путі скитальної душі”, “скорботний сніг” чужини, не був байдужим споглядальником. По-своєму реагував на те, що відбулося з ним і його поколінням. Його консерватизм — тематичний, версифікаційний, етичний, естетичний — має свої чесноти. Під ним — тверде підґрунтя: високий артистизм, точність, глибина і небуденність психологічних станів, культура мови і почувань. Орест не тільки впадав у дидактику, повчаючи в дусі Горація чи Буало, як слід писати, а й сам вчився реанімувати антику, вдихати життя власного духу в архаїку. Він впроваджував в українську поезію нові розміри, збагачував її ритмоструктурами, навіяними іншими. Як, скажімо, наближеними до прози ритмами німецького імпресіоніста Арно Гольца.
Як і Драй-Хмара, Орест оновлював свій поетичний словник, хоч і не всі його словотвори вдалі. Знавець творчості Ореста І. Качуровський зауважив глибокий її зв’язок з європейською музикою, архітектурою, живописом, зокрема з “кошмарами” Гойї. Він же атестував Ореста (поруч зі Свідзінським і Плужником) як поета абсолютно вільного від російських впливів — рідкісне явище в українській поезії. Статика написаного Орестом — це статика звеличених ним дерев як стану самозосередження, повного вищого змісту. Недарма поет узяв за мотто до одного з віршів рядок з індійської мудрості: дерево — найстарша людина. З цього ж стану і все краще з ним створеного.
Самоцитація: “Дивна річ: інтелігент, якого двічі арештовували, піддавали тортурам у сталінських таборах, лишив по собі фактично не акцентовані свідчення про ці сторінки своєї біографії і долю свого покоління. У цьому пункті Орест різко відрізняється від близького йому Клена. І це при тім, що він був свідомий: правда не за Тютчевим з його знаменитим: “Блажен, кто посетил сей мир в его минуты роковые”, а за ним, Орестом: “Нещасний той, хто світ земний одвідав в його фатальні демонічні дні”. Він із тих рідкісних особистостей, які подолали тяжіння часу і в такий спосіб утвердилися у своїй правоті. Це треба розуміти, навіть маючи на увазі “Повстання мертвих” та інші відомі його речі. Орест, можливо, єдиний з поетів явив приклад тієї внутрішньої свободи, яка не вичерпується незалежністю від репресивного режиму. Він дошукувався першооснов світового зла, вірив у непорушність й універсальність естетичних принципів. Віра вразлива, але йдеться про природу складності у персоналізованому вияві, тому важливі усі її складові”.
Поезія Ореста як сплеск духовного патриціанства — рідкісне явище на вітчизняному ґрунті. Він був і лишається поетом для небагатьох. Цьому сприяла упереджена чи й немудра критика. Не вельми делікатно обійшовся з ним Ю. Шевельов, який сповідував літературну віру на межі “зсувів стилів і жанрів”. Він закидав Оресту “самообмеження до молчалінських чеснот”, надмірну точеність і “зануреність в себе”. Називав поетом “малого діапазону”, поезію — мілкою, душу автора — маленькою. І це про душу, здатну підніматися у горні сфери! Душа ця вміла чинити опір не тільки чарам класицизму, а й — що набагато важливіше — приземленості існування, чим утвердила своє місце серед найглибших поетичних душ “у домі вічності”.

* * *

Священної ностальгії години
Зближаються. Я тихо входжу в храм
Блаженних спогадів; лунають дзвони,
Що їх розхитує нестримний вітер,
Гість і посол з покинутого краю.

Я упадаю ниць коло престолу —
І серця щиру і гарячу сповідь
Дух батьківщини,
дальній, чуйно ловить:

“Ти відаєш, о душе всеблагий:
У місті, що, як лебідь гордовитий,
Стоїть над синню вічної ріки,
А в синь небес підноситься беззвучно
Молитва свіжа злотосяйних бань —
У місті тім росла душа моя,
Ліси прилеглі (вівтарі шумливі
Нерукотворної краси!) науку
Душі моєї гідно довершили —
І в цих часах, і в вічності душа
Їм дякуватиме, лісам отчизни.

Як часто в їх чертогах був зо мною
Учитель мій — нехай легкими будуть
Його дороги у ненашім світі!
Ласкаво підіймав для мене він
Завісу мерехтливу понад входом
В гієратичну, безграничну мудрість —
І в ті години лісових казань
Значливішою видавалась тиша,
Розлита між деревами й кущами,
І кротість щиросердна, янголина
Світилася в піднесеності трав.

Віддаючи себе в любові білій,
Розточуючись в тім, що є не я,
Стократ, стократ себе душа находить.
Благословила доля і мене
Спізнати розкіш почувань безмірних;
У місті ріднім і в його лісах
Зосталася тому душі моєї
Частина найдорожча, повнозвучна
І повноцвітна. Що вона витає
І далі там, в отчизні дорогій,
Ти відаєш, о душе всеблагий!

Тепер живу я частю, тільки частю
Душі своєї. Бідна є вона,
Утомлена і тужна. В тілі тоскнім
Вона скитається по чужині,
І марна путь її, і плід німий.

О, визволи її з митарства злого,
Перенеси, благаю і з’єднай
З тим, що творило цвіт її безсмертний —
Дай у питомім розпуститись їй,
О, душе батьківщини всеблагий!

А оболона тлінна? Хай вона,
Тягар невиправданий і немилий,
На порох розпадеться. Ти ж пошли
По нього легіт. Він на крила візьме
Мій прах, полине з ним туди, на схід
І над лісами рідними розсипле:

Землі моїй віддай і персть мою!”

* * *

День падає, як птах короткокрилий,
З височини непевної — і крик
З ним падає на трави побурілі,
На чорний і безлистий чагарник.

І здобич ту мисливець хмурозорий
Кладе в мішок до вбитих ним птахів,
І пахне млосно кров: моїх суворих,
Моїх розстріляних і мертвих днів.

1926

* * *

Як чорний корабель, у місто ніч впливає
І чорні води йдуть, вливаються без краю
В покірні вулиці. Пливе потужне зло,
І під напором хвиль у вікнах гнеться скло.

Свічею бідною горить моя молитва —
З могутнім мороком яка нерівна битва!
Лиш сонце молитов
спроможне прикликать
Сліпучих ангелів непереможну рать.

О смертний часе мій! Уже недовго ждати!
Потужне зло заллє свічу мою й кімнати,
Ніхто не віджене неситу пітьму пріч —
За трепетним вікном клекоче грізно ніч.

1938

* * *

Те, що будує святий,
руйнує тиран темнодухий,
І вівтарі мудреця
воїн рубає мечем;
Краще б мені не родитись,
ніж бачити псів нечестивих,
Краще убити себе,
ніж загибати від них!

1939 (у в’язниці).

Пониження духові

Тіло собрата, оковане смертю,
лежить перед нами;
Чуємо туги тягар,
чуєм пониження гніт.
Що ж несемо ми в глибинах своїх,
що видовищем смерті
Тяжко понижене в нас?
Дух несмертельний. Амінь.

1946

* * *

Вгорнулись парки і сади
У шати млисті.
Дитя, чого шукаєш ти
В пожовклім листі?

Квіток не знайдеш ти під ним,
Минули квіти.
Минає все, як легкий дим, —
О тлінний світе!

Весняним кленом я буяв:
Та вгасли весни —
І цвіт побляк, мій лист опав
І не воскресне.

Я — сум, я — попіл забуття,
Я — далі млисті.
Кого шукаєш, о дитя,
В опалім листі?

1939
Смерть

В глибокому сні моя мила,
Незрима очам, говорила:

Я лукам, дібровам, садам
Цвітіння душі віддам;
Джерела блакиттю очей напою
І в них заспіваю про радість мою —
І пов’ється в садах голубий фіміам,
І стане земля, як храм.

О любі дерева, мовчіть, не шепчіть!
Клоніте відраду своїх верховіть:
Під вами — мій друг. Він спить.

1935

* * *

Я згадую дім старовинний
В країні любові гостинній,
І парк, і тополі старі
Круг нього на тихій горі.

Я згадую сад тріумфальний;
Дозвілля моє безпечальне
В тім саді, притулку відрад,
Чинило свій мудрий обряд.

Там, подруго світла, з тобою
Впивав я меди супокою, —
Але, коли день западав,
Нас голос далекості звав

За межі древесного храму;
Обтяжена вітами брама —
Спокійна, ясна, без окрас —
На поле виводила нас.

Покоїлись доли шавлійні,
На обрії піски біблійні
Жовтіли; близька небесам,
Ріка розливалася там.

А заходу благосне тління
Будило по горніх томліннях;
На злотний дивилась ти шлях —
І сльози сіяли в очах.

1937

* * *

Як перейти поріг непереступний,
Нерозімкненний розірвати круг,
Впустити в мислі пошум життєлюбний
І звуки свіжі в запустілий слух?

Хтось глибший є в мені, що він носити
Не хоче нуд постарілого Я.
Розкрий мої нові обличчя, світе!
Повинна мати їх душа моя!

Німуєш, владарю, — і зміст відмови
Чи я належно угадав: іти
Найкраще до великої онови
Тропою гіркості і тяготи.

На в’янь мою і втому розсипати
Не хочеш ти дарунків і окрас,
(На раз один мені далися шати,
Вони поблякли: їх минувся час).

І, знаючи потомності дороги,
Чаш розбиттям і гашенням принад
Готуєш ти мене, тепер сліпого,
Піднятися в буття світліший ряд.

1948

* * *

Як ще ти можеш защеміти, серце!

Вночі був приморозок. Сіра повсть
Над містом нахололим нависає.
Повітря гостре. Тьмяне світло дня
Знесилюється в почорнілім парку.
Ці ґрати, чорні теж, чому впустити
В обладу запустілості не хочуть?
Я ж бачу: те, що травниками звалось,
Укрив суцільним шаром лист опалий.
Лежить він і на лавах побурілих,
Покинутих, глухих. Чи в парку цім
Бували діти і весна? — Минулість.

А поруч — вулиця. Стоять доми
Насумрені, ще більше кам’яні
В цій нехоті важкій пустого дня,
Що мусив народитися від ночі
Морозної, коли упав додолу
Останній лист у парках і в серцях.
А повз доми, безжально, тупо гнані
Бичами Неминучості німої,
З гудючим скреготом несуться авта
В даль вулиці, де сива каламуть
Зливається з сліпою повстю неба
В єдине непромокненне тло. —
Майбутність.

О, ти ще можеш защеміти, серце?

Я в місті цім прожив п’ятнадцять літ.
Чи в ньому я знайду вокзал магічний,
Де б від минулого я міг втекти
І від майбутнього?..

1961

Липа

Серцем, де сьомий владарствує місяць,
я славлю ласкаву
Липу, утіху мою,
дерево чистих тишин!

Полудень повно розлився:
на небі безмірно спокійнім,
Стали в дрімоті чуткій
білі снопи оболок.

А серед нас єси ти, зелене земне оболоко,
Чаром любовно-святим кличеш
мій радісний крок,

Кротості пильна учителько,
жоно між древ найлюбіша,
Липо, утіхо моя, дерево
древніх тишин!

Бджоли цілунком легким
припадають до тебе — і довго
Легітні струни твої в соняшний
простір бринять.

Ти, ароматів шатро,
на душу мені навіваєш
Казку далеких країн —
там народилися ми.

Там народилися ми і туди
ми причалимо знову,
Радісно ми знесемось в ірій
безплотних бувань.

Істину цю нам вістять
три голоси, повні поваби:
Літа, сердечних глибин
і ароматів твоїх.

В вірі побожній тобі сліпучі
вінки славословлень
Я покладаю до стіп, липо,
вістунко небес!

1935, 1946

Романс

Повниться вечір сизою млою —
Як осінь за літом, тужу за тобою.

Падає в парках лист нездужалий —
Дороги мої до тебе запали.

Чи сниш ти, за безкраєм далей укрита,
Дорогу до мене — в одежі літа?

Ти літу належиш, воно — з тобою.
Якою до тебе дійду тропою?

Мій вік опадає кленовим листям,
Мій присмерк витає в вечорі млистім.

Я осені повен, я — біль тривоги:
Не зійдуться наші ніде дороги!

27.X.1950

* * *

Н. Г.

Як збережу твій образ? Суєту
Приносить часу біг і глушить пам’ять,
Біль родить біль, біда зове біду —
І вир шумить, виснажуючи пам’ять.

А те, що в ароматній тиші дна
Від будня і від я сховала пам’ять,
Розкриє тільки в судний день вона,
У світову вливаючися пам’ять.

1951
* * *

На башті пізній час пробив уже годинник,
І з-за ніздрястих хмар
самотній місяць виник,
І в парк поглянув він,
де в стрункості тишин,
Всевладний юністю,
жіночний пах ясмин…

Коли на схилі літ звемо тебе, любове,
Щоб скостенілих туг послабились окови,
Ти пахнеш, як ясмин, —
але чи приймеш нас,
Свідомих, що пробив глухий і пізній час?

1951

* * *

Як довго
Скучала плоть. Невільниця сама,
Вона надщерблений скувала дух —
І дух мовчав під верствами тяжкими…

Промов, заговори устами неба
Ти, що мене потужно пробудила
Колись для горньої тропи, для видив
Крилящих і для легкості богів,
Коли тисячостінна тане самість.

Якщо ж, о рятівнице яснодарна,
Ти не спроможешся під ваготою
Минущих і приземних діл і дум
На слово, виплеск безбережних сутей, —
Тоді позич божественної мови
Від леготу в янтарний літній день,
Від аромату лип, від надвечірніх
Лісів і лук — позич і не німуй!

Схили ласкаво слухи до благання
Безумного: години є і дні,
Коли закляклий в путах земнородний,
Збагнувши жах тілесності в людині,
Осяйних прагне доказів на те,
Що ми не можемо назвати повно,
Осяйних доказів — через людину,
Людину саме.

1947

НАПИСИ

На фронтоні дому

Відкіль прийшов я і куди піду,
Не знаю сам. На утлім перехресті
Доріг мого пришестя і відшестя
Я дім поставив і смиренно жду:
Все стале і незмінне поза мною
Будується незримою рукою.
Буття є таїна. І лиш одно
Відчути малості моїй дано:
У домі вічності, могутнім домі
Всякчасні будем ми і незникомі.

1948

На фронтоні театру

Життя людей коротке, і трудна
Путь до мистецтва. Світла досконалість
Зворотні має — тьмяні — імена:
Біль пориву і праць тугу тривалість.
Але тим щасніше в легкий простір
Виводить душу досконалий твір;
Звитягу радісну несе прекрасне:
В житті дочаснім знати понадчасне.

1949

* * *

Душа заблукала в полоні дощу.
З полону дощу як ти вийдеш, душе?
Для чого підносиш в туманах свічу?
Свічу ту лиш чудо тобі збереже.

Як доля — цей дощ. Він безжальні бичі
Вганяє в тумани, нічні і сліпі.
Душе, що блукаєш між млами, вночі,
Якої потіхи діждатись тобі,

Тобі, що несеш найотрутнішу з мук,
Що мусиш нести найпідступніше зло:
Розлуку, яка є найтяжча з розлук:
Розлуку з усім, що тобою було.

1953

* * *

Я не скажу тобі: моя любове!
Я не прошу тебе: зо мною будь!
Крізь води часу, тьмяні і смеркові,
Лежить моя тонка, самотня путь.

Моя самотня путь! В важкім безкриллі
Глушіє серце і пустіє ум,
І тільки день у день сухої хвилі
Докучливий і монотонний шум.

Сіріє рань розстання. І палати
В мені не буде мука і одчай:
Бо щільним панцером колишні втрати
Стоять круг серця мойого. Прощай!

І не помислиш ти ніде, ніколи,
Що піднести життя похилу вісь,
Що заворожене прорвати коло
Тебе я німо прикликав колись.

І, щоб пробитися крізь зловорожу
Темницю вод, своє тяжке житло,
Душа, весніючи востаннє, може,
Тобі, незрячій, віддала весло.

1947

* * *

Пізні вруна (їх гноблять
Тумани, мороз і сніг)
В полум’ї літа благім
Житом розкішним житимуть.

Пізні слова (як важко
Рости їм крізь лід і біль!)
В обіймах слів молодих,
Повних любові, житимуть,

Пізні душі (їх мучить
Все, що було і є)
В душах доби, що гряде,
В душах ранкових житимуть!

Закінчив 7.II.1962

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment