Рідна мова — основа майбутнього

wikiПогляд крізь призму глобалізації

Нещодавно я та виконавчий директор громадської організації “Вікімедіа Україна” Юрій Пероганич мали щасливу нагоду поїхати до Берліна на міжнародну конференцію керівників відділень Фонду “Вікімедіа”. Захід відбувався з 29 березня до 2 квітня. Ми летіли в Німеччину через Відень. Знайомство з обома країнами було першим у моєму житті, як і знайомство з іноземними відділеннями Фонду “Вікімедіа”. Враження від подорожі — надзвичайно яскраві, а результати конференції — дуже суттєві для всесвітнього волонтерського руху — Вікіспільноти. Але про все по черзі.

Євген БУКЕТ,
Київ—Берлін—Київ

Знайомство з Європою
Перше, що вразило у Відні, куди ми прилетіли з Києва для пересадки на Берлін, — десятки людей із ноутбуками, які сиділи на стільцях і просто на підлозі. Подумалося — точно Європа. У нас такого не побачиш.
У Відні довелося чекати чотири години. Квиток електричкою з аеропорту в місто коштував аж 18 євро, тому ми вирішили туди не їхати. Окрім громадського транспорту, у Віденському аеропорту можна було за 44 євро на добу взяти напрокат автомобіль і їхати куди завгодно. Цікаво, що вино в австрійському супермаркеті коштувало від 1 євро, що мене трохи здивувало. А ось у “Мак-Дональдсі” “Біг-Мак меню” — 6 євро 99 центів, або більше 70 гривень, удвічі дорожче, ніж у нас, як здебільшого і ціни на всі інші товари.
Берлінське таксі — мерседес зі шкіряними сидіннями — обійшовся в 5 євро з людини (ми їхали до хостелу вчотирьох із австрійцями-вікіпедистами, яких надибали ще у Віденському аеропорту). З вікна таксі під монотонне бубоніння таксиста і президента “Вікімедіа-Австрія” Курта, я вперше знайомився з Берліном і розмовною німецькою мовою.
Хостел (готель-гуртожиток для подорожуючої молоді), у якому нас поселили, не справив приємного враження. Рівень сервісу нижчий, ніж у готелях наших райцентрів, хоча все в номерах новеньке, як кажуть, “євростандарт”. Лише потім я зрозумів, чому це так. Гірших матеріалів у Німеччині просто не продають, інакше зробили б із гірших. Рушників, мила і т. ін. не було. Таке я побачив уперше. Зрештою, не тільки я. Хлопець із Естонії Іво, який жив зі мною в номері і спав на першому поверсі двоповерхового ліжка, теж відзначив, що це перший у його житті європейський хостел, де немає мила, рушника, шампуню і зубної пасти, а є двоповерхові ліжка. Добре, хоч туалетний папір почепили, інакше і його довелося б купувати.
У Берліні весь транзитний і магістральний транспорт заведений у підземні автобани. Через це “на поверхні” немає заторів, містом, не поспішаючи, їздять поодинокі автомобілі та двоповерхові екскурсійні та маршрутні автобуси, а також багато велосипедистів (для них усюди прокладені спеціальні велодоріжки). У Берліні метро без турнікетів, однак усі чемно купують квитки. Транспортна мережа дуже розгалужена і ділиться не за маршрутами, а за віддаллю поїздки на три зони: А (центр міста), В (місто), С (приміська зона). Найдешевші квитки — добові на кожну із зон або на кілька. І ти їдеш автобусом, чи метро (U-Bahn), чи наземною електричкою (S-Bahn), і скільки разів робиш пересадки — байдуже. Головне, щоб був квиток на цю конкретну зону. Адже якщо контролери виявлять, що його в тебе немає, муситимеш заплатити кількасот євро та потрапиш у базу даних адміністративних правопорушників. Перебуваючи в такому реєстрі, на гарну роботу вже не влаштуєшся, говорять німці і сумлінно оплачують проїзд через електронні термінали. А ось періодичні зупинки руху в розгалуженій системі берлінського транспорту явище звичне через постійні роботи з поліпшення мережі. За три дні ми потрапляли в таку халепу кілька разів. Але в кожному випадку була можливість поїхати іншим маршрутом.
Також дуже здивувало те, що в Німеччині був жахливий Wi-Fi інтернет, обмальовані стіни підземних переходів і бруд між коліями електрички S-Bahn. Якщо вам скажуть, що в Європі все значно краще, ніж у нас, — не вірте! Однаковий одяг, однакові клопоти, однакові технічні засоби, однакові моделі автомобілів, однаково високі ціни: все в нинішньому глобалізованому світі схоже. Усі навколо хоч трохи чули англійську і зможуть тобі принаймні “на пальцях” пояснити те, що потрібно. Відрізняється хіба що архітектура, але так і має бути, інакше взагалі не було б сенсу подорожувати.

Глобалізація зсередини
Мабуть, важко уявити потужніший інструмент глобалізації, ніж Інтернет. “Всесвітня павутина” нині дійшла майже до кожного села, доступна з кожного мобільного телефону. Але останнім часом, попри побоювання, стало очевидним, що глобалізація не має своєї мови, не може утворити спільного для різних традицій культурного простору і не настільки швидко “захоплює світ”, як вважалося. Навпаки, в середовищі спільних для всього світу технічних засобів, сировинних ресурсів та умов життя дедалі більшої популярності набуває пропагування територіальної унікальності: мови, традицій, звичаїв, пам’яток. І провідну роль у цьому процесі займає всесвітня багатомовна енциклопедія Вікіпедія.
Вікіпедія створена 15 січня 2001 року і дуже швидко почала розростатися. У середині 2003 року засновник Вікіпедії американський бізнесмен Джиммі Вейлз створив Фонд Вікімедіа — некомерційну організацію зі штаб- квартирою в штаті Флорида. Метою фонду стала підтримка Вікіпедії та її братніх проектів. Відтоді Вейлз, що є президентом і членом ради директорів Фонду, активно займається їхнім просуванням. У межах Берлінської Вікіконференції відбулося засідання правління Фонду Вікімедіа, присвячене питанням пошуку коштів для Фонду та його відділень. Тут я вперше побачив Вейлза та інших керівників організації, що творить Вікіпедію. “Уявімо собі світ, в якому кожен має доступ до всієї суми знань. Це те, до чого ми прагнемо”, — ця фраза Вейлза стала гаслом вікіпедистів. Вікіпедія нині — потужний громадський рух, який об’єднує сотні тисяч людей у всьому світі та дуже динамічно розвивається. Головним засобом розвитку енциклопедії є рідна мова кожної людини, яка має можливість не лише читати, а й редагувати Вікіпедію, роблячи свій посильний внесок до загальної суми знань.
Перші регіональні відділення Фонду “Вікімедіа” почали створювати ще 2004 року (Німеччина, Франція), сьогодні їхня кількість досягла 40 і продовжує активно зростати. Формально відділення фонду є незалежними організаціями, які об’єднує лише спільна мета — популяризація вільних знань, розвиток Вікіпедії та інших проектів Фонду, а також формування і розвиток спільноти її редакторів. Кожне відділення відрізняється за багатьма показниками. У цьому учасники конференції мали нагоду пересвідчитися під час презентацій, які відбувалися протягом трьох днів і були найцікавішою частиною зібрання в Берліні.
31 березня на конференції було укладено угоду про створення Ради відділень Фонду Вікімедіа. “Вікімедіа Україна” приєдналася до групи відділень, що наразі утрималися від членства в Раді, але заявили про підтримку її створення. Серед таких Вікімедії Польщі, Швеції, Данії, Фінляндії, Гонконгу, Південної Африки. 25 країн вступили до Ради без вагань, а 8 відмовилися бути її членами взагалі. Найцінніше ж, що було в Берліні, — це обмін досвідом, порівняння результатів діяльності Вікімедії в різних країнах, аналіз особливостей функціонування неурядових організацій. А ще — обговорення майбутніх спільних проектів.
Загальна доброзичлива атмосфера конференції сприяла вільному обміну думками, ідеями, досвідом, враженнями. Ми дізналися про симфонічний концерт із нагоди святкування 10-річчя Вікіпедії у Празі. Про проекти з написання статей про пам’ятки і пам’ятники,  про інформаційні таблиці з Вікіпедії біля пам’яток у Парижі, про газети і журнали, які видають вікімедійці у різних країнах. Не менш важливим для Вікімедій Аргентини, Чехії, Німеччини, Індії, Польщі є книговидання. Цікаво було почути про співпрацю з проектом OpenStreetMap, із національними архівами, про курс лекцій “Вікіпедія” в Університеті Тарту в Естонії, про навчання сліпих редагуванню Вікіпедії з використанням програмного забезпечення Jazz. Гарною видалася ідея звернутися до інститутів іноземних мов із пропозицією давати завдання студентам перекладати статті з іншомовних Вікіпедій.
У Берліні “Вікімедіа Україна” презентувала видану лише за кілька днів до поїздки оперу “Сокіл” Дмитра Бортнянського, написану видатним українським композитором 1786 року. Український переклад лібрето виконав відомий науковець і громадський діяч Максим Стріха. Це перший сучасний переклад цього музичного твору і перше його видання в Україні, крім того опера “Сокіл” — перша книжка, видана в Україні під “вільною” ліцензією CC BY-SA 3.0, яка використовується у Вікіпедії. Перші три примірники книжки передали до бібліотеки конгресу США, до департаменту культури фонду “Вікімедіа” в Каліфорнії та до бібліотеки “Вікімедіа Німеччина”.
“Вікімедіа Естонія” запропонувала співпрацю в наповненні української Вікіпедії 100 статтями, що стосуються Естонії, які мають бути у всіх Вікіпедіях. Навзамін естонці готові попрацювати над відповідною кількістю статей про Україну в своєму мовному розділі енциклопедії. Уявіть собі такий проект на всіх 285 мовах, якими пишуть Вікіпедію! Тоді про Україну знатимуть у всьому світі, а ми знатимемо про весь світ своєю мовою! Може, це і є сутність цивілізації майбутнього? Єдність — у розмаїтті?

Берлін і його передмістя
Першу “екскурсію” з Юрієм ми здійснили Берліном після відвідання обов’язкових семінарів конференції. Бачили берлінський зоопарк через зовнішню огорожу, купу пам’яток, з якими асоціюється місто, та стилізовану клітку з папугами посеред новобудов. Модернові будинки в Берліні, якими так захоплювався поляк Томаш Козловський, у мене викликали почуття смутку, адже в них уже немає німецької унікальності. Немає її і у скульптурах-химерах, які понатикувані по всьому місту. Є лише сіра усюдисуща глобалізація. Така ж сіра, як і радянська архітектура. Можливо, саме в соцтаборі і винайшли одноманітність?
Ми не фотографувалися біля монумента радянським воїнам, які загинули під час штурму Берліна. Він дуже схожий на ті, що є в кожному українському селі, хіба що більший за розміром. Однотипні будиночки часів Німецької Демократичної Республіки зараз розфарбували різними кольорами веселки. Це дуже симпатично. Але радянська традиція, якою досі милуються багато іноземців, нас у Берліні не цікавила. Тому наступного дня ми обрали не екскурсію бомбосховищами часів холодної війни, а пішли до бункерів, споруджених за часів Гітлера. До рейхстагу напередодні нас не пустили. Реєстрація на відвідання музею відбувається через Інтернет за кілька днів. Нам запропонували понеділок, але тоді ми вже мали летіти до Києва.
Екскурсія підземеллями почалася з оповіді про брутальну поведінку радянських воїнів, які 1945-го зґвалтували понад два мільйони німецьких жінок. Екскурсія була дуже цікавою, хоч і коротенькою. Але очевидним було одне: німці вміють берегти історію, хоч би якою вона була, цінують навколишнє середовище, серед якого живуть і заробляють на унікальності кожної своєї пам’ятки. Тому складно в різних частинах міста знайти однакові сувеніри, звісно, окрім іграшкових НДРівських автомобілів “Трабант” та інших виготовлених у Китаї речей.
Окремо слід розповісти про подорож у Потсдам. Здійснили ми її разом із російськими вікіпедистами Володимиром Медейком і Стасом Козловським. Виникла ідея взяти напрокат велосипеди за 8 євро на добу, але вирішили мандрувати пішки. Того дня пройшли, певно, 10 кілометрів, але це була найзахопливіша частина нашого перебування в Німеччині. Перший наш об’єкт — протестантська церква Святого Миколая, з даху якої ми побачили і сфотографували панораму міста. Мене здивували ікони Лютера, Кальвіна та інших діячів-реформаторів у цій церкві. Чомусь я думав, що ікон у протестантських храмах немає. Потсдам — резиденція прусських королів, нині перебуває на реконструкції, тож багато чого ми бачили в риштованнях.
Головною метою нашого вояжу був парк і палац Сансусі — колишня літня резиденція прусського короля Фрідріха II. Це місце нікого не залишить байдужим. Його назва перекладається з французької “без турбот” і, справді, усе в ньому та навколо нього налаштовує на це. Десятки мармурових скульптур, інтер’єр, художні полотна… Ось тільки виноград перед фасадом ще не розрісся і здавалося, ніби всюди будівельні риштування. Придбав книжку російською мовою про цей музей. Матиму час, напишу по ній статтю до Вікіпедії. До речі, екскурсійний супровід у Сансусі теж є російською, хоча відсутній українською. Є робота для аташе з культурних питань Посольства України в Берліні. Поруч із палацом — вітряк, дуже схожий на український. Хлопці з Росії пішли на екскурсію до нього за три євро і ще довго ділилися враженнями. Інші музеї колишньої королівської резиденції були зачинені на реконструкцію. Тож ми милувалися ними лише ззовні.

Що об’єднує вікіспільноту
3 мільйони 320 тисяч євро — такий бюджет “Вікімедіа Німеччина”, з них 800 000 євро спрямовується на проект “Вікідані” (вільна база знань). Частина коштів із 2007 року надходить із державного бюджету країни. Тож організація має 40 працівників у штаті, з яких 10 займаються проектом “Вікідані”. Берлінські вікіконференції відбуваються щорічно з 2008 року. Гарною традицією стала й Вікіманія — міжнародний зліт вікіпедистів. Цього року вона відбудеться в липні у Вашингтоні.
У жовтні у столиці Сербії Бєлграді планується Вікіконференція країн Східної Європи, в якій “Вікімедіа Україна” також планує взяти участь. Із пропозицією про можливе проведення конференції слов’янських Вікіпедій виступили росіяни, а вже навесні у Казахстані пройде перша вікіконференція тюркських народів.
Успішними в багатьох країнах є проекти “Вікі любить пам’ятки”. Цього року до таких країн долучилася і Україна. 24 березня в Києві українські вікіпедисти зустрілися з міжнародним координатором конкурсу “Вікі любить пам’ятки” Томашем Козловським, який спеціально приїхав із Познані, а також Павлом Селіцкасом, координатором цього конкурсу в Білорусі. Зустріч відбулася в просторому залі Українського товариства охорони пам’яток історії та культури на території Києво-Печерської лаври. Конкурс проходитиме з 1 до 30 вересня. За цей час усі охочі взяти в ньому участь повинні будуть завантажити зроблені особисто в різні роки світлини старих споруд і різноманітних пам’яток історії та культури. Переможці конкурсу отримають цінні призи. Українські вікіпедисти для збирання конкурсних світлин планують використати новий сезон Вікіекспедицій, який розпочнеться вже незабаром. Також деякі матеріали Вікіекспедицій стануть основою для фотоконкурсу краєвидів “Вікі любить Землю”, про започаткування якого домовилися Вікімедії Росії й України.
28—29 квітня в Харкові відбудеться Друга українська Вікіконференція, участь у якій, окрім вікіпедистів з України, візьмуть гості з Польщі, Росії та Білорусі. На конференції обговорюватимуться питання розвитку українського сегмента Вікіпедії, реалізація проектів Фонду Вікімедіа, співпраця з навчальними закладами, органами державної влади та громадськими організаціями в Україні.
Найбільша в нашій історії енциклопедія українською мовою — Вікіпедія ледь не щотижня б’є рекорди по якомусь зі статистичних показників. Нині вона має майже 380 тисяч статей, перебуває на 14 місці в світі серед усіх мовних розділів і має другий серед найбільших Вікіпедій світу показник за темпами росту відвідуваності. На початку березня українська Вікіпедія вийшла на п’яте місце за показником якості “Списку статей, які повинні бути у всіх Вікіпедіях”, обійшовши при цьому росіян та іспанців. Щодня українську Вікіпедію переглядають понад 1,5 мільйона разів. На 1000 носіїв мови в українській Вікіпедії створено 10,2 статті. Це 8-й показник у світі серед мов, які мають понад 10 мільйонів носіїв. Для порівняння, на 1000 носіїв російської мови — у Вікіпедії лише три статті. Найбільше українці цікавляться статтями про видатних українських письменників і діячів культури.

І ще один епізод
Під час одного із семінарів надворі зненацька розпочався чи то град, чи мокрий сніг. За мить зелену траву припорошило білим снігом, а протягом кількох наступних хвилин його і сліду не залишилось. Під час цього атмосферного явища багато азіатів і африканців схопилися з місць, підбігли до вікон і почали фотографувати. Повернувшись увечері до хостелу, я побачив замріяний погляд філіппінця Романа: “Уявляєш, — промовив він, — сьогодні я, як і більшість вікімедійців із тропічних країн, уперше у житті побачив сніг. Не те щоб ми зовсім не знали, що це таке: вчили про сніг у школі, переглядали фото, відео в Інтернеті. Але на власні очі побачити, як з хмари падає щось біле і білим залишається на землі в квітні місяці в Європі, ми навіть не сподівалися”.
Того вечора я допізна розмовляв із філіппінцями і багато дізнався про їхню країну, де є 120 місцевих мов, але офіційна — англійська, де замість зими — два сезони дощів, де теж є відділення фонду Вікімедіа, а Вікіпедій — лише чотири. Роман був дуже стурбований, що понад 100 унікальних острівних мов на Філіппінах незабаром можуть зникнути, через те, що молодь дедалі частіше спілкується англійською і нікому створювати Вікіпедії на цих острівних балачках. І я зрозумів, що українці все-таки дуже щаслива нація і майбутнє — за нами.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment