У координатах власної незалежності

p1010067У понеділок останнього перед Великоднем Страсного тижня, щодень якого наближає нас до врочистої події — Христового Воскресіння (як уособлення перемоги Світла над Тьмою, Добра над Злом, Слова над Демагогією), у “Мистецькому Арсеналі” відбувся вечір “У майбутнього слух абсолютний”. Так видавництво “Либідь” і господарі мистецького закладу назвали тематичну презентацію книжки Івана Дзюби “Є поети для епох” та біографічне інтерв’ю Ліни Костенко за участю нашої героїні й авторів. Думками й почуттями зі слухачами ділилися Оксана Пахльовська, Марія Матіос, Лариса Івшина, Ірина Геращенко, Віталій Кличко, Ігор Лосєв, Володимир Панченко, Сергій Тримбач… Ольга Богомолець виконувала пісні на слова Ліни Костенко. А вірші читала сама поетеса.

Микола ЦИМБАЛЮК
Фото автора

“Її життєпис у її слові, а слово — невід’ємна частина історії України, її культури, її персоналітету. Це слово відлунювалося в серцях тисяч читачів, його ждали, по ньому звіряли людську гідність, у ньому знаходили відгук своїх тривог і покріплення своєї віри в Україну та своїм надіям на її краще буття…” Ці слова Івана Дзюби зі вступної статті книги процитувала директор видавництва “Либідь” Олена Бойко. Бо й справді, її життєпис у її Слові… Чесному, правдивому, світлому, безкомпромісному, прекрасному, українському. Книжка вибудувана за триєдиною складовою. “Таким чином, — зазначила Олена Олександрівна, — це розмова трьох близьких людей, розмова про головне, розмова про життя, розмова про історію, розмова про нашу культуру”.
Долучитися до щирого спілкування прийшло багато людей, відомих не лише у літературно-мистецькому, а й політичному світі: простора зала була заповнена вщерть. Це традиція зустрічей з Ліною Костенко, з Іваном Дзюбою. Тож усі присутні мали можливість поспілкуватися з шістдесятниками, “з двома людьми, — як сказав відомий тележурналіст, ведучий вечора Святослав Цеголко, — які зберегли в собі дві дуже важливі риси і якості — гідність і невтрачену совість. Це дві якості, яких сьогодні так бракує всім нам… Справжній поет, як вважає Ліна Василівна, — повстанець і санітар, який має виносити з поля бою поранену Україну та її ледь живу рідну мову”.
Запрошений до слова Іван Дзюба багатослівним не був — зрештою все, що думає про цю дивовижну жінку-поета, її творчість, він написав у книжці. Але скористався нагодою і згадав Льва Копелєва, письменника, філолога-германіста, нашого земляка, якому саме цього дня виповнилося 100 років. Він був щирим другом України. На радянському і пострадянському просторі його знали як людину, яка після війни 1941—1945 рр. чи не першою відкрито заговорила і повідала світу про жорстокість і безчинства “визволителів” не лише у звільненій Європі. Знали і як сміливого захисника дисидентів. О. І. Солженіцин у романі “В круге первом” вивів його під іменем Льва Рубіна. 1980 р. Копелєва позбавили совєтського громадянства. З якою непідробною шанобою ставилася освічена Європа до цієї незвичайної людини, ще раз пересвідчився 1993 р. Іван Дзюба, перебуваючи на відкритті виставки українського мистецтва в Німеччині. Коли до зали зайшов сивобородий вигнанець, усі присутні встали. Це справді була особистість високої людської честі. Гадаю, Ліна Костенко своїм життям і творчістю одна з небагатьох наших сучасників заслужила не тільки щоб перед нею встали, а й прихилили коліна.
Але людині великої душі й інтелекту, як правило, не до вподоби славослів’я, якого на таких заходах не уникнути, — для неї це страшенно незатишно. Може, тому так рідко можна побачити Ліну Костенко на подібних зустрічах. “Якщо відверто, — зізналася вона, — то мені дуже не хотілося йти на цю презентацію. Книжка вийшла ще восени, книжка про мене, це психологічний дискомфорт. Ще сидіти десь серед вас у куточку подалі було б легше. Але з поваги до Івана Дзюби, до видавництва “Либідь”, до цих стін “Мистецького Арсеналу”, до людей, що прийшли на презентацію, я погодилась”. Пані Ліну організатори підкупили ще й тим, що пообіцяли новий, незвичний формат презентації…
Вона, як вже говорилося, називалася рядком Поетеси “У майбутнього слух абсолютний”. “І справді, — ділилася з гостями своїми думками Ліна Василівна, — у майбутнього слух абсолютний, особливо тоді, коли це майбутнє буде. Лейбніц колись сказав, що теперішнє, народжене минулим, народжує майбутнє. Якщо воно є, то цікаво, яке майбутнє воно родить і який буде слух у того майбутнього, якщо тепер глухонімі часи? Ще колись Леся Українка казала, що вона живе в глухонімі часи. І ми живемо в глухонімі часи. Який же може бути слух у майбутнього?”
Узявши за основу цю думку, вона запропонувала присутнім, аби спільна розмова вибудувалася саме навколо цієї національної проблеми. “Бо про поезію критики напишуть або не напишуть, це їхня справа, а нам треба… думати й працювати на майбутнє. Бо воно стоїть перед нами”.
Ліна Костенко нагадала слова тележурналіста Миколи Княжицького з каналу ТВі, що якщо у нас не стало розуму побудувати майбутнє, державу для себе, то збудуймо його хоча б для наших дітей. Зрозуміло, не зогляділися ми, як ці діти за часи проголошеної незалежності України вже виросли, і на думку Ліни Василівни, вони збудують його, якби їм тільки не заважали ті, хто є “не дуже динамічними”. “У нашому суспільстві дехто затуляється як слон у спеку своїми вухами і нічого не чує, — зіронізувала Ліна Василівна. — Я думаю, якщо така аналітична презентація відбудеться, це буде дуже добре”.
Під час виступу принагідно згадала кількарічної давнини презентацію книжки доньки Оксани Пахльовської “Аve, Європа!” в Українському домі. Ті, хто там був, пригадують, що тривалий час там на стінах висіли портрети діячів української історії. Був серед них і Тарас Шевченко, і “він так дивився з-під долоні: “А хто там у залі зібрався, а коли ж нарешті “прийде апостол правди і науки”? “Це з минулого дивився Шевченко, — сказала Ліна Костенко, — бо в минулого теж слух абсолютний. Бо минуле принаймні було, а майбутнє — я не знаю чи буде, якщо й далі так піде в цій державі”.
Два роки тому в Українському домі після тривалого вимушеного мовчання поетеса заявила, що повертається в літературу. Вона дотрималася слова і в літературу повернулася. “Але в яку? — нериторично запитала Ліна Костенко. — Але куди? Виявляється, я повернулася в укрсучліт, якому я не потрібна і який мені не потрібен”. Свята правда: у нашій літературі це зараз домінуючий напрям. Як правда й те, що в українській культурі (не лише письменстві) працює нечисленна когорта талановитих письменників, художників, артистів, композиторів, які є направду подвижниками. “Але їх не видно, — стверджує Ліна Костенко, — не чути, вони не викликають інтерес, вони не зв’язані зі скандалами, вони не комерційні, вони просто працюють. А домінуючі нині тенденції: комерційні, скандальні, якісь ґранто-, олігархо-, спонсоролюбні — це не є стиль справжньої літератури. Отож я повернулася в літературу, де відбувається процес, який називається укрсучлітпроцес”. І запропонувала літературознавцям, яких було чимало серед учасників зустрічі, аби вони замислилися, що ми маємо зараз за процес і як нащадки з майбутнього оцінять наші перші двадцять років української незалежності.
Своє мовчання впродовж цих двадцяти років, коли не з’являлася, нічого не друкувала (багато хто значуще віщав: “Вона мовчить!”), пояснила просто: “Мовчить письменник тоді, коли він пише”. “Я правильно зробила, — переконана Ліна Костенко, — що мовчала і жила своїм, може, нелегким, але нормальним письменницьким життям. Я працювала, їздила в Чорнобильську зону відчуження. В екстремальних умовах бачила прекрасних людей, там не було ніякої ворожнечі, там була щира дружба і така любов між людьми (в Чорнобильській зоні!). І власне… Іван Дзюба, який, на диво, все і про всіх знає, написав, що я жила в координатах своєї незалежності. Подумайте, який я собі варіант життя обрала! Жити в координатах своєї незалежності… І це було справжнє життя. Коли ж я повернулася в цю літературу, то за два роки такого надивилася, пережила… і збагнула, що потрапила у кризу. Через що? Тому що ситуація-то недостойна. Я не була готова до таких стосунків, не готова до скандалів (мені й скандали вчиняли), бо сприймаю лише нормальне письменницьке спілкування зі своїм читачем”.
Згадала Ліна Василівна і книжковий ярмарок “Медвін”, що нещодавно відбувся в одному з експоцентрів столиці. Яке там було гасло? Брати-письменники Капранови відчайдушно просили: “День без матюків!” Невже й справді ми дожилися до ручки, що мусимо акцентувати увагу громадськості на таких речах? Ліна Костенко неодноразово була у зоні відчуження, де їй як людині, просто як жінці було важко, надзвичайно ж важко психологічно. Зрештою, не легше почувається 95 % пересічних українців, що перебувають у різних (екологічних, економічних, культурних, мовних) зонах відчуження з різними ступенями загроженості. Але найнебезпечніша зона для всіх, переконана Ліна Костенко, це зона етичної небезпеки, яка поширилася на всю Україну. Кожен почувається безправним, беззахисним, кожен може бути принижений, ображений, кожен може бути обкиданий брудом… Про це свідчить не лише вседозволеність і безкарність усіх трьох гілок нашої влади — парламенту, уряду, судів, прокуратури, міліції. Як барометр — Інтернет, який є прекрасною і водночас страшною річчю: туди зливають помиї звідусіль і рідко чути тверезі голоси. “Одне слово, — зізналася поетеса, — важко. І ця зона етичної небезпеки просто довела мене до того, що за ці два роки я хотіла повернутися назад у координати своєї незалежності. Але перед очима стоять люди, які чекають мого слова, які приходили на вечори, зустрічі. І в Рівному, і в Харкові. У мене залишилися найкращі спогади про Харків, найкращі… У Донецьк я не їздила, але з Донеччини надходить стільки рідних голосів… У Макіївці співають на мої слова 50 пісень. Ансамбль “Українське бельканто” дивовижними голосами несе наше слово серед териконів”.
Попри все, що відбувається в театрі абсурду під назвою “Україна”, Ліна Костенко вірить у майбутнє, нашу молодь. Для прикладу сказала про недавню акцію молоді, яка провела флеш-моб, у незвичний спосіб вітаючи її з днем народження: молодь у різних містах, і навіть у Південній Пальмірі — Одесі, на Потьомкінських сходах, читала улюблені вірші Ліни Костенко. То була всеукраїнська, несподівана за формою акція вияву шани й любові до поетеси і до українського слова. Це зробило саме те покоління, яке з-під долоні розглядав Шевченко в Українському домі. “Було покоління індиґо, було покоління ікс, було покоління ігрек, — говорила вона, — а це я вже читала, що є покоління зет. Воно, це покоління, ровесник незалежності. І коли мені закидають, мовляв, що я там пишу, у мене ж шістдесятницьке мислення, думаючи, що таке мислення — мислення певного періоду. Перепрошую, шістдесятницьке мислення — краще, мабуть, що ми про цей світ чули, це високовольтна лінія духу, яку ми несли, тягли, обпікаючи руки, а потім вона провисла і тепер її топчуть у бруд”. При цьому Ліна Костенко зізналася, що в своєму автобіографічному інтерв’ю з Оксаною Пахльовською допустилася невеличкої помилки щодо того, що нема кому передати високовольтну лінію духу. Коли вживу зустрілася з молодими, впевнилася, що є кому передавати ту вистраждану лінію духу. “Це брехня, що молодь не любить Україну, що вона хоче виїхати… Хто любить, хто не любить, хто виїде, хто не виїде, але їм потрібна дорога в майбутнє. Дорога захаращена, дорога важка, пролягає у зоні етичної небезпеки, і нині від нас залежить, ми мусимо ту дорогу розчистити, а далі молодь збудує все те, що потрібно їй для життя…”
Учитуючись у Слово Ліни Костенко, зробімо так, щоб майбутнє, яке має абсолютний слух, вловило у наших кроках, кожному прожитому дні сигнали, гідні кожного, справді незалежного і духовно багатого Божого творіння.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment