Хліб наш духовний

boliinik2Українському Фонду культури — 25

Благодійній організації — Українському фонду культури — 12 квітня 2012 року виповнюється чверть віку. З погляду вічності — звичайно ж, лише мить. З огляду людського життя — досить поважний перегін. Та коли зважати, що за цей час сталася не тільки зміна державного устрою, а й народилася нова держава на ім’я Україна і що ми в цьому статусі вже функціонуємо понад два десятиліття, то за насиченістю вікопомними подіями цей часовий відтинок гідний цілого століття! Особливість нинішнього свята ще й у тому, що відбувається воно в Колонній залі імені М. В. Лисенка Національної філармонії, де й започаткувалося. Хай славляться імена тих, хто розпочинав — і нині сущих і тих, що не дійшли до цього дня!

Борис ОЛІЙНИК,
голова Українського фонду культури

Із перших працівників у фонді лишилося четверо: Роман Лунь, Віктор Женченко, Дмитро Янко і я, грішний. Ось уже двадцять п’ять літ тягнемо основну лямку чесно, самовіддано, безкорисливо…
Отож бодай пунктирно окреслимо пережите, перебуте й сподіяне Українським фондом культури, котрий, започаткований ще в старому режимі, взяв на себе роль групи прориву в нове, демократичне, правове суспільство. І, по суті, був серед тих пролісків, що віщували весну незалежності.
Серед фундаторів нашої організації були активні сподвижники — видатні діячі літератури і мистецтва Олесь Гончар, Олександр Білаш, Іван Карабиць, Олекса Коломієць, Петро Тронько, які вже відійшли у вічність, а також ті, хто й донині співпрацює із Фондом культури: Анатолій Авдієвський, Володимир Бровченко, Дмитро Гнатюк, Микола Луків, Михайло Шевченко, Юрій Мушкетик, Петро Толочко.
Нинішні покоління навіть не уявляють, наскільки непросто було долати кліше і стереотипи в поглядах значного гурту тодішніх партійців та урядовців, котрі духовну сферу вважали за надбудову, яку треба пильно стерегти, аби її не занесло в якесь збочення.
Далеко не всі відають, що до заснування багатьох громадських нині діючих новоутворень мав причетність Український фонд культури. Ми були прямо дотичні до організації установчих зборів історико-освітнього товариства “Меморіал” та проектування пам’ятника жертвам репресій у Биківні. Український фонд культури ще 1990 року за багатотисячного велелюддя першим, ще до урядових рішень, освятив хрест на Кургані скорботи в пам’ять жертв голодомору 1932—1933 років, де там же, на околиці Лубен, біля Мгарського Свято-Преображенського монастиря, 1993 року зведено поминальний великий дзвін. Звідтоді тут щорічно у День пам’яті відправляється панахида по загиблих від голоду. Я мав честь на 19-ій Всесоюзній партконференції (1988, Москва) вперше на такому рівні вимагати розкрити правду про голодомор.
Разом з Українським товариством охорони пам’яток історії і культури 1987 року перед керівництвом Республіки та Міністерством оборони СРСР було порушено питання про відродження Києво-Могилянської академії і вивільнення військовим відомством їй належних приміщень. Я вручив маршалу Дмитру Язову листа з пропозиціями з цього приводу, на якому він вчинив позитивну резолюцію. Певно ж, об цім нинішні насельники Києво-Могилянської академії й не відають, а ті, хто відають, — примовчують.
Чи багатьом відомо, що саме наш Фонд 1987 року визначив одну зі своїх станових програм “Рідна мова” і заснував Товариство української мови імені Тараса Шевченка, яке згодом переросло у нинішню Всеукраїнську “Просвіту”? Що під крилом Фонду культури за цільовою програмою “Мова і культура” постав Український центр Міжнародної освіти на чолі з Дмитром Будковим?
Довелося й мені йти на амбразуру, відстоюючи Канів від промислової забудови, разом із громадськістю зупиняючи намір перекидання забруднених вод Дунаю в Дніпро, зокрема заморозити будівництво АЕС у Криму й Чигирині.
Упродовж кількох років за нашої участі створювався художньо-документальний багатосерійний фільм про життя і творчість нашого національного і світового генія. Відомий кінорежисер Станіслав Клименко (царство йому небесне) благословив у світ значний, украй потрібний серіал, якому напередодні 200-ліття від дня народження Кобзаря необхідно дати зелене світло.
Прилучався Фонд культури і до спорудження пам’ятників великому Тарасові у Львові, Санкт-Петербурзі, Білій Церкві, селищі Нові Санжари на Полтавщині та інших містах і селах України.
Наша Шевченкіана знайшла своє продовження у здійсненні Великого проекту “Григорій Сковорода”, спрямованого      на підготовку та гідне відзначення 300-річчя від дня народження народного любомудра. Архітектори цього проекту наші сподвижники Леонід Андрієвський і Володимир Стадниченко.
Спільно з Товариством “Україна” організували в обласних центрах гастрольні виступи капели бандуристів із Детройта (США), зібрані од виступів кошти переказано на відродження Києво-Могилянської академії. Хай вони були не такі вже й щедрі, але вельми знакові — як підтримка ідеї на світовому рівні.
Із нагоди 1000-ліття Хрещення Русі 1988 року Фонд культури першим вивів на престижні сцени, зокрема й на оперну, мистецькі колективи з репертуаром духовної музики (акція “Хорова вітчизняна спадщина”). Серед них — кафедральний хор собору Святого Володимира, раніше гонимий і заборонений народний хор “Гомін”.
Ми ініціювали створення музею Івана Гончара на базі зібраних митцем національних скарбів, надавши цій справі державного рівня. Нині музей діє у вибореному приміщенні.
Підтримали й ідею дійового успадкування народних традицій від старшого — молодшим поколінням, що зародилася в селі Гнідин на Київщині і втілилася в Малих академіях народного мистецтва. Ця форма відродження народної культури поширилася в усій Україні.
Вельми непросто було нам підготувати і провести перший мистецький вечір щедрівок, колядок та інших обрядових творів, який відбувся 15 січня 1989 року в Жовтневому палаці культури. На той час це було новим і незвичайним, по суті, табуйованим.
Виступив Фонд і одним із засновників та організаторів Республіканського фестивалю сучасної української пісні й популярної музики “Червона Рута”. Уперше фестиваль відбувся 17—26 вересня 1989 року і мав широкий розголос: і позитивний, і не зовсім. На нарадах у ЦК КПУ та Раді Міністрів УРСР нам давали прочухана за надмірну заполітизованість та не завжди належний художній рівень деяких пісень. Але фестиваль живе й нині.
Із-поміж багатьох інших особливо відзначимо нашу молодіжну програму “Нові імена України”, спрямовану на виявлення та підтримку в творчому становленні юних обдарувань. Дякуючи доброчинцям-патріотам, які не шкодують своїх статків, за час, відколи діє програма, майже 700 талановитих дітей стали стипендіатами УФК, понад 900 учасників Всеукраїнського огляду — дипломантами, чимало рекомендовано на подальше навчання, надано матеріальну й організаційно-творчу підтримку для участі в міжнародних конкурсах, де вони неодноразово здобували перемоги чи призові місця. І вже декотрі з них стали народними і заслуженими. За цієї нагоди хотів би подячно вклонитися народній артистці, професорові консерваторії Світлані Глух, яка впродовж років опікується новими іменами. Ми ніколи не забуваємо, що першою вела цю шляхетну справу Євгенія Володимирівна Алєксєєнко (царство їй небесне).
Фонд культури здійснив основні організаційні заходи у відродженні вітчизняного краєзнавства та у створенні в березні 1990 року Спілки краєзнавців України на чолі зі світлої пам’яті академіком Петром Тимофійовичем Троньком.
Прилучилися ми й до заснування Спілки кобзарів, що має вже статус Національної, та до відкриття першої в історії України школи кобзарського мистецтва в селі Стрітівці на Київщині, яка успішно діє з 1989 року, — нині Вища педагогічна школа кобзарського мистецтва.
Виставкова зала УФК давно вже стала престижною не лише для киян. Молоді й знані художники прагнуть явити свій доробок, бо відчувають тут і фаховий підхід організаторів, і суто людське тепло. Щорічно в залах Фонду культури влаштовується понад 30 виставок: тематичних, групових і персональних, а за чверть віку їх відбулося близько тисячі.
Із перших днів існування Фонд причетний до повернення на Батьківщину культурних та історичних національних вартостей, які з різних причин опинилися за межами України. Придбані рукописи Марка Вовчка з правками та автографами І. Тургенєва, П. Куліша, питальник, складений її рукою, передсмертна записка та інші матеріали. Повернуто окремі художні твори     Т. Шевченка, І. Репіна, І. Труша, В. Касіяна, Д. Левицького, О. Архипенка, Я. Гніздовського, Й. Буковецького, О. Екстер, матеріали з творчого спадку письменників Богдана Лепкого, Уласа Самчука, диригента, композитора й музикознавця О. Кошиця, співака    М. Менцинського та чимало інших історичних та мистецьких цінностей, зокрема унікальну ікону Охтирської Божої Матері.
Фонд сприяв відродженню культур усіх народів, які живуть і діють в Україні. За нашої безпосередньої участі створено національно-культурні товариства єврейської, тюркомовних народів, ассірійської, вірменської, грецької, грузинської, болгарської, азербайджанської, дагестанської, німецької, російської та інших національних громад України; Пушкінський, Слов’янський центри та інші асоціації та об’єднання, подбали про їхню стартову діяльність. Спільно з національними товариствами влаштували республіканські фестивалі фольклорної творчості “Хороводи дружби”, зокрема в Одесі й Маріуполі.
Президія правління постійно турбується, аби наші добродійні активісти, знані майстри культури та їхні творчі здобутки були поціновані державними нагородами, удостоєні почесних звань і літературно-мистецьких премій.
За нашим поданням найвищої відзнаки в галузі культури — Національної премії України імені Тараса Шевченка удостоєні письменники, художники, артисти, літературознавці та мистецтвознавці, художні колективи — капела бандуристів імені Тараса Шевченка (м. Детройт, США), Кубанський хор (Росія), Львівський юнацький хор.
Задля заохочення активістів на ниві відродження національної культури 1990 року ми заснували Міжнародну премію імені Володимира Винниченка, яка присуджується за творчі досягнення в літературі, мистецтві та за благодійницьку діяльність. Премії удостоєні чимало діячів культури і доброчинців нашої держави, а також зарубіжних країн — Австрії, Великобританії, Канади, Росії, Сирії, США і Югославії.
Із 1993 року присуджується літературно-мистецька премія імені Івана Нечуя-Левицького за високохудожнє, оригінальне втілення українського національного характеру в літературі й мистецтві, лауреатами якої стали чимало провідних прозаїків, поетів, публіцистів, журналістів, художників, мистецтвознавців, кобзарів і колектив Одеського театру юного глядача.
Взяли ми під своє крило задля подальшого існування літературно-мистецькі премії імені Григорія Сковороди та “Осіннє золото” імені Дмитра Луценка. Ці престижні відзнаки успішно функціонують.
Масштабна і різноманітна діяльність наших обласних і міських відділень, які, здійснюючи загальноукраїнські програми, виробили свої, регіональні програми у відживленні джерел народної культури, подальшого збагачення духовної скарбниці нашого народу, повернення до життя призабутого вітчизняного минулого та сприяння розвитку сучасної культури.
Зрозуміло, що згадане — лише мала дещиця від сподіяного працівниками Фонду культури, його обласними й міськими відділеннями та численними добродійними подвижниками, серед яких наші вірні друзі вже впродовж років, зосібне: Євген Афонін, Юрій Богуцький, Володимир Лазоренко, Леонід Кучма, Дмитро Іванов, Володимир Семиноженко, В’ячеслав Богуслаєв, Юрій Агарков, Володимир Воробей, Тетяна Кремешна. Ряд не закінчую. Зробити можна було б і значно більше, аби наш осередок, як і вся українська культура, не перебував останніми роками в надзвичайній фінансово-економічній скруті. Ми діємо в реальних обставинах, а вони, на превеликий жаль, поки що вкрай несприятливі для повноцінного розвою національної культури. Матеріальний рівень переважної більшості населення — на межі виживання, а відтак і основа для громадського сприяння духовній сфері вкрай мізерна. Останнім часом навіть у подвижників опускаються руки і постає питання: задля кого ж ми трудимося? Якщо задля держави, то чи є вона у нас повноростою? У нинішньому стані — це скоріше територія, поділена між кланами, і чимало з владоможців просто обслуговують їх. То чи до культури тим, що сидять на валізах краденого і за першої ж тривоги зникнуть за бугром, де їм уже готовий і стіл, і дім?
Наступ на кореневу систему нації іде як ніколи знахабніло відкрито. Може, хтось думає, що злочинний хаос у забудові Києва — це лише прояви хапального рефлексу? Та ні! За цим проглядається підступний замір змінити історичний профіль Києва, аби нащадки втратили нить історичної пам’яті.
А чи випадково почалося поголовне виселення саме культурних осередків під приводом планової забудови? Виселений і схований у ящиках Музей історії Києва. Серед білого дня зруйновані залишки Фортеці. Вигнані зі своїх помешкань журнал “Радуга”, магазини “Поезія”, “Мистецтво”, “Ноти” та інші. Певні сили заміряються і на наше приміщення — пам’ятку архітектури, яку Фонд культури з руїн повернув до життя.
Що ж, перебудемо й це: на ниві Українського фонду культури і надалі трудитимуться люди, для яких хліб насущний немислимий без хліба духовного. Тим паче, що нинішній міський голова Олександр Павлович Попов разом зі своєю командою активно беруться за духовне відродження Києва. Серед таких акцій є спорудження у парку Перемоги в м. Києві пам’ятника Матері-Вдові, створюється за всенародною ініціативою, підтриманою Українським фондом культури.
Хай їм і нам Господь допомагає в цій шляхетній, святій справі!
“Не вмирає душа наша, не вмирає воля”. Напередодні 200-літнього ювілею нашого світоча ці його слова стали девізом непохитної впевненості, що ми — нездоланні!
Будьмо!!!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment