Розмова з архієпископом Переяслав-Хмельницьким і Бориспільським Епіфанієм, ректором Київської православної богословської академії.
— Ваше Високопреосвященство! Українська Православна Церква Київського Патріархату поклала на Вас багато послухів: це насамперед архієрейське служіння, керівництво Переяслав-Хмельницькою єпархією, опіка над давнім столичним Видубицьким монастирем, виховання майбутніх пастирів у Київській православній богословській академії, ректором якої Ви є. Ви користуєтеся повагою та авторитетом серед духовенства і парафіян, тому, звичайно, у мене до Вас багато запитань як до архіпастиря.
От, здавалося б, уже ніхто не перешкоджає людям вірити в Бога, ходити до церкви, виконувати заповіді Божі, жити відповідно до них, чому ж цього не відбувається?
— У нашій країні десятиліттями руйнувалася віра та духовність, тому не варто сподіватися, що народ раптово, опам’ятавшись, відійде від атеїзму до вершин православ’я. За висловом церковного письменника ІІІ ст. Тертуліана: “Душа за природою християнка”, тому кожній людині властивий пошук Бога. Проте якщо людина не стає на правильний шлях духовного збагачення у Христі, то в її душі формується псевдодуховність, що виявляє себе у марновірствах, східному окультизмі тощо. Якщо така людина й приходить до храму, то вже з підготовленим планом “перебудови” Церкви, бажаючи змінити її під себе, зважаючи на власні переконання і погляди на світ. Тому завдання Церкви — показати цій людині справжній сенс християнського життя, завдання Церкви у світі.
— Є таке, на жаль, сьогодні маловідоме пересічному громадянинові слово “воцерковлення”. Наповніть його істинним змістом…
— Більшість населення України зараховує себе до православних, причому половина з них визнає себе вірними Української Православної Церкви Київського Патріархату, яка посідає перше місце серед українських Церков за чисельністю вірян. Але, на жаль, переважна більшість громадян України лише “номінальні”, а не “практикуючі” християни. У церковному середовищі їх жартома називають “пасхальними” християнами через те, що все церковне життя цих людей обмежується освяченням пасок у день світлого Христового Воскресіння чи набиранням свяченої води на Богоявлення. Тому виникає необхідність приводити до Христа тих, хто хоча і є охрещеними, але перебувають поза спасительним кораблем Церкви. Воцерковлення і є свідомим входженням у життя Церкви, регулярною участю в її таїнствах і насамперед у святій Євхаристії.
— А чи не є перепоною на шляху людини до храму Божого розбрат між церквами і конфесіями?
— Усі соціологічні опитування, які проводилися в Україні з часу проголошення незалежності, свідчать, що Церква в очах суспільства користується найбільшою довірою. Але сам факт розділення українського православ’я негативно впливає на здійснення Церквою Своєї спасительної місії у світі. Роз’єднаність українського православ’я послаблює його вплив на суспільство, призводить до того, що Церква не виконує повною мірою свого призначення. Якби Церква була єдиною, зникло б багато перепон, які ускладнюють душпастирське служіння у лікарнях, хоспісах, війську, місцях позбавлення волі. Розділена Православна Церква не може сприяти і єднанню народу, який штучно розділяють на ґрунті мови, національної належності, регіону проживання. Тому противники православ’я прагнуть і роблять усе можливе й неможливе, щоб у нас не було єдиної Помісної Православної Церкви.
— Поясніть тоді, Владико, на чому ґрунтується право українців на свою Помісну автокефальну Православну Церкву?
— 34-те Апостольське правило говорить, що “єпископам всякого народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу”. Це апостольське вчення, якого мають дотримуватися всі православні. На Помісному Соборі 1—3 листопада 1991 р. Українська Православна Церква проголосила свою автокефалію — повну адміністративну незалежність при збереженні повної єдності віровчення, богослужіння та церковного устрою з усіма Помісними Православними Церквами. Київський Патріархат став Помісною Українською Православною Церквою, проте поки не єдиною. Тому потрібно докладати всіх зусиль для об’єднання українського православ’я, яке обов’язково відбудеться.
— Християнство опановувало людськими душами завдяки подвижництву апостолів, їхньому душпастирському подвигу, бо вони, виконуючи заповідь Спасителя, йшли до людей, навчаючи і просвічуючи. Видатними духовними пастирями українців були митрополити Київські Михаїл, Іларіон, Климент Смолятич, Петро Могила, митрополит Іларіон (Огієнко)… Традиція просвітництва, на жаль, була перервана 1917 року, а з нею і потреба в душпастирстві. Можливо, сьогодні українці потребують такого відкритого проповідництва Слова Божого поза храмом?
— Пастирське служіння не вичерпується богослужінням, воно складається з різних речей: священик повинен проповідувати слово Боже, займатися душепіклуванням, душпастирством. Пастир повинен дбати про організацію при парафії та належний рівень діяльності недільної школи для дітей і дорослих. Тут відбуватиметься процес виховання любові до Бога і людей, благоговіння перед Церквою і її таїнствами. Недільна школа повинна спонукати людину до усвідомленого церковного життя. Потрібно йти в школи і виші, публікуватися в газетах, виступати на радіо й телебаченні. Православна Церква в усі часи і в різних умовах свого існування ніколи не нехтувала і справами милосердя, заохочуючи окремих своїх членів до посиленого служіння хворим. Сьогодні при лікарнях відкриваються храми і каплиці, що істотно полегшує священикові його пастирську працю серед хворих. І можна із впевненістю сказати, що в тих лікарнях, куди регулярно приходить православний пастир, перебування пацієнтів, часто довге і томливе, стає легшим у душевному плані. Пастирі повинні брати активну участь у допомозі хворим на алкоголізм і пияцтво, наркозалежним і їхнім родичам. Сьогодні в багатьох єпархіях існують різні форми реабілітаційної діяльності. Усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом і людьми, Церква вважає своїм обов’язком дати духовно-етичну оцінку й епідемії ВІЛ/СНІДу. Церква силами її священнослужителів і вірних має зробити все можливе для того, щоб спроби людей із ВІЛ/СНІДом прийти у Церкву по підтримку й утіху не зустріли холоду байдужості, відчуження, а тим більше презирства й осуду. Пастирська турбота Церкви щодо військових пояснюється особливими умовами військового життя, яке випадає переважно молодим чоловікам, часто відірваним від своїх орієнтирів і від цивільного життя, і ця турбота Церкви проявляється здавна. У всі часи військові священики проповідували любов до Батьківщини, мужність і здатність до опору, піклування про поранених, рятували душі, хоронили вбитих, заспокоювали людей, розвивали в собі і в людях довкола потребу в молитві, виявляли готовність присвятити себе справедливій справі.
Саме тому православний пастир не повинен чекати, поки людина якоюсь своєю течією прилине до храму: він перший має іти назустріч.
— Чи не порушуються у храмах Московського Патріархату, де правиться церковнослов’янською мовою, а проповідується російською, заповіти Божі говорити пастирям із кожним народом його мовою?
— Апостол Павло в Посланні до коринфян аргументує право Церкви говорити з народом тільки зрозумілою мовою: “Хто говорить незнайомою мовою, той говорить не людям, а Богові; тому що ніхто не розуміє його… Хто говорить незнайомою мовою, той повчає себе… Якщо я прийду до вас, браття, і буду говорити незнайомими мовами, то яку вам принесу користь… Бо коли я молюся незнайомою мовою, то хоч і дух мій молиться, але розум мій лишається безплідним! Але в церкві хочу краще п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших наставити, ніж тисячі слів незнайомою мовою!” (1 Кор. 14: 2—19). Завдяки невтомній праці Святійшого Патріарха Філарета Українська Православна Церква Київського Патріархату володіє практично всіма необхідними книгами для відправлення богослужіння українською мовою. Це, звичайно, значно сприяє розумінню богослужбових текстів. Православне християнське богослужіння глибоко символічне, тут немає якихось зайвих рухів і виголосів. Тому на священику лежить відповідальність за те, щоб у свідомості людини обряд не став якоюсь відокремленою магічною дією. Першочергове завдання кожного вірянина — вивчати, засвоювати православне богослужіння не лише із зовнішньої, а й із внутрішньої сторони. У цих богослужбових текстах міститься вся глибина догматичного Передання Православної Церкви і вся глибина та висота її морального вчення.
— Владико, наближається великий день Воскресіння Господнього… Що Ви побажаєте нашим читачам?
— Дорогі читачі, браття і сестри! Сердечно вітаю вас зі світлим Христовим Воскресінням — Пасхою Христовою і благаю Всемилостивого Бога, щоб Він зі Своєї милості послав нам дух мудрості, дух терпіння, дух стійкості, дух смирення, дух миру, дух радості, дух любові, щоб ведені цими чеснотами ми осягнули той духовний скарб, який стане причиною нашого блаженного життя у вічності.
Нехай вселенська радість Воскресіння Христового наповнить наше єство вірою і любов’ю. Вселить у нас непохитну впевненість у те, що якщо воскрес Христос, то і ми житимемо, якщо воскрес Христос, перемігши смерть і всяке зло, то і ми переможемо гріх і неправду в наших душах і суспільстві, тому що це свято навчає нас жити в однодумності, мирі, любові, благочесті та злагоді. Нехай Боже благословення, мир, любов і радість будуть з усіма нами.
Христос Воскрес!
Спілкувалася
Галина ТАРАСЮК
