Гріх сьогодні мовчати!

(Зі щоденника болю)

Пропоную для газети уривки зі щоденника, який веду з 1972 року. У помаранчеві часи вдалося випустити дві книги щоденника в Черкасах.
Пишу й третю книгу. Уже маю понад 500 сторінок машинопису, але перспективи видати їх не бачу. Нова влада не фінансує видання наших книжок.
Хотілося б надрукуватись у Вашій газеті, яку передплачую, читаю, і читаючи, оживаю душею.
Зі щирістю     Василь ЗАХАРЧЕНКО,
лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка

Гандизм на український лад? Діалог
— А ти все кличеш і кличеш: “Нас спасе наша суцільна україномовність!” Усе натискаєш на цей нещасний наш народ, затурканий, знедолений, обдертий олігархами (вчорашніми комсомольськими босами, виплодками злочинної КПСС), доведений до вимирання. Краще б ти жало свого пера спрямовував проти владного олімпу, який ненавидить усе українське, нашу мову, саму Україну і семимильними кроками веде її під здачу Росії. Бо поки ми заукраїномовимось, вони знищать Україну.
— Та проклинав я їх, владоможців, що як ненаситна пацючня, роїлися і під першим, другим, третім президентами, і ще дужче плодяться під захистом четвертого. І що? Бодай когось із них хоч нежитем прохопило від моїх ламентацій? А простий, безправний народ прислухається. Уже хоча б тому, що ніхто ж із влади його до цього не закликає. Прислухається й подумає, і прокинеться в нього своя, українська душа. Я вірю в це.
— Ну, прислухається, скажемо, дядько Степан, дядько Микола, прочумавшись од самогону. Може, й віддасть свою дитину в українську школу. Ну, ще там десяток-два на райцентр. І що, це врятує мову, Україну?
— А від них засвітяться інші. І піде, піде між людьми це. Підхоплять учителі, школи.
— Та їх, ці українські твої школи, закривають табачники, міносвіти по всій Україні.
— Бо ще мало нас, українськомовних. Бо мільйони й мільйони українців в Україні — російськомовні. Аж 37 %! Я ж закликаю до поголовного україномов’я українців. Як тільки це станеться, як заговоримо ми всі українською, то й переможемо. У нас з’явиться непереборна відпорна, духовна сила, яка змете зі свого національного, державного українського шляху, мов сміття, п’яту колону Москви.
— Якийсь гандизм на український лад. Вони нас душать, а ми толерантно собі будемо україномовитись?
— Іншого виходу нема. Поки ми не відчуємо себе українською нацією, злютованою рідною мовою, культурою, історичною пам’яттю, доти нас поодинці ворог нищитиме.
— Це ж скільки часу треба угрохати, щоб усе етнічно українське заговорило своєю мовою! Коли ж вона настане — наша перемога? Як рак свисне?..
— А вона вже настає. Ми вже з тобою задумалися, гукнули інших. Уже пішло, пішло поміж людьми… Тепер головне — утвердити їх у тому, що тільки через масову мільйонну поголовну україномовність, а з нею через пробудження національної свідомості  прийде українська перемога.
— Чи ж усі в це повірять?..
— Повірять. Вони ж нормальні люди і знають, що з нічого не буває нічого. Треба, щоб було щось, на що ми всі можемо обіпертись.
— На мову?
— Та не просто на українську мову, а на повсюдну нашу україномовність в Україні. Повсюдну і поголовну. Я ще не переконав тебе?
— Я спробую. Ось зараз зайду до супермаркету й заговорю з першою ж касиркою українською. А чи почує вона мене?
— Почує, коли ти говоритимеш до неї нормально, без натуги й оглядання, а так, як оце зі мною говориш.

Під Божою рукою
У них — люта, сатанинська ненависть загарбників, у нас — непереборне бажання жити в себе, в Україні, своїм мирним національним життям.
Сатана ще ніколи надовго не перемагав. Перемагає Світле, Боже. На цьому тримається, стоїть світ, близько двохсот держав. Серед них вистоїть і наша.
На наших очах сконало кілька імперій. Дочахає остання, заснована на богопротивному ділі. Нам же стояти вічно під Божою рукою. Відчуймо це!

Нам передали
українськомовну землю
Прислухаймося до мови української землі, яку передали нам у спадок наші пращури. Вона ж українська! Вслухайтесь, як вимовляє наша земля, кожна п’ядь нашої території українські назви трав, дерев, річок, угідь, сіл, міст, долин, гір, полонин. Бережімо цю мову, учімося рідної мови в рідної землі. Не даймо спаплюжити нашу топоніміку, ономастику — мову рідної землі мовою зайд, чужинців.

Повернімо
свою пасіонарність!
Ну й чого чимало українських (“фотельних”, як назвав їх Дмитро Донцов) політиків та й учених кривляться, коли згадаєш того ж Донцова. Зразу ж, убравши голову в мерзлякуваті плечі, повчально говорить тобі у відповідь такий “фотельний”:
— Донцов? Інтегральний націоналізм. Це нам не підходить.
І просиджує у своєму фотелі 20 років Незалежності, а тим часом ворог вириває в нього з ледачих, безвольних рук владу, а з нею — рідну мову і потроху Незалежність. А треба таки прислухатися до того, що про нас, отаких тюхтіюватих “борців”, говорить Дм. Донцов, та стати по-справжньому до визвольного діла, до будівництва своєї, української Держави та до виховання в школах і вишах вольових патріотів України:
“Довгі століття знищили у нас не один здоровий інстинкт. Зробили з колишніх степових піратів — кліткових цвірінькалів, які ревуть та стогнуть і ридають над своєю долею безталанною… Довгі віки зробили з колишньої хижацької Варяжчини — травоїдів, які забули навіть про інстинкт елементарної самоохорони, зі степових тарпанів — коней циркових, уїжджуваних блазнями”.
Отаке з нами лихо сталося! Нам треба силою волі побороти цю катастрофічну метаморфозу нашу, прийти до своєї національної пам’яті, адже ми маємо побудувати свій український державний Дім на вічні віки.
Не лінуймося прислухатися до наших національних розумів, бо ще “ніколи не було між нами стільки поглухлих, стільки сліпих…” (Донцов).
Нам треба повернути свою пасіонарність.

Це вже наша ганьба!
(У міліції та війську
катують людей!)
Коли ж ми позбудемося цієї ганьби — катувань у міліції? Зафіксовано, що 2010 року випадки катувань зросли з 600 тисяч до 780 тисяч, тобто кожні 40 секунд в Україні у відділах міліції когось катують. Лише на початку 2011 року зафіксовано від таких катувань 25 смертей. Я ніколи не міг навіть на мить подумати, що ця совєтська зараза переповзе й ув українську міліцію.
Преса перелічує засоби катувань, які застосовує наша рідна міліція: протигази, динамо-машини, наручники, вологі рушники, габаритні книжки, повні пляшки з водою, електричний струм, гумові палиці, акумулятори, поліетиленові пакети…
Де це?.. У застінках гестапо? У єжово-беріївських катівнях? Це в українських міліцейських відділеннях. Оце для цього ми будуємо Українську Державу?
Це що, записано в Конституції України — право катувати затриманого? Як із цим мириться Конституційний Суд? Суди всіх рівнів? Чого оглухли наші всі по черзі чотири президенти України, що не чують стогону катованих громадян у керованій цими “гарантами” країні?
А вам, лжедемократи-нардепи? Теж позакладало? Вам не сняться ночами кошмари? Ви ж знаєте про ці катування. А членам уряду?
Це ви називаєтеся українською владою?
Мовчите, нічого не робите, щоб покінчити з цим беззаконням, з цим середньовіччям. А мовчите, отже, спільники катів. А ми говоримо про гуманізм, про доброту, про співчуття, співпереживання, толерантність. А поруч нас, за дверима першої-ліпшої міліцейської дільниці діє система знущань з людини, з усього людського в людині, система найжахливіших катувань, аж до позбавлення життя. Ганьба!
Така ж ганьба, як і “дідівщина” у війську.
Я ще розумію — комуністи там, соціалісти, “регіонали”, — ці чужаки, “грязь Москви”, від них іншого й не можна чекати. Але чого ж за п’ять років нічого не зробила помаранчева влада, щоб очистити від катувань, принесених із СССР, міліцію і військо? Як можна було говорити день і ніч про свою любов до народу і, маючи у своїх руках дану тобі цим народом владу, не захистити народ од традиційних совєтських звірячих катувань?
Як треба не любити свій народ, щоб бути такими байдужими до його долі!

Надіймося на себе
Українську справу мають робити насамперед українці етнічні. Їм це сам Бог велів чинити. На них і надія в України найбільша. Та що там найбільша — єдина! Знаємо рідкісні випадки, коли полум’яними борцями за Україну були люди інших національностей. Згодом цих інонаціоналів більшатиме й більшатиме серед патріотів України. Але це за умови, коли ставатиме на ноги, міцнітиме Українська Держава. Поки що ж надіятися на те, що зведуть нам на ноги, поставлять Україну, нашу державну Незалежність інонаціонали — це рівнозначно програшу битви, капітуляції.
А тим інонаціоналам, які разом із українським народом, із його інтелектуальною верствою будують українську національну Державу, наше щире, сердечне спасибі й низький братерський уклін. Я на них дивлюсь, як на святих.
Але, кажу, надіймося на себе. І хай сором їсть нас за нашу пасивність, байдужість до боротьби за Україну вільну, державну, благополучну.

Бо ми вдома!
Іде молода мама з маленькою дочкою. Розмовляють голосно, на всю нашу вулицю. Українською. Бо в Україні, вдома. І голосно, і українською.
Хай їх Бог береже!

Про національних
провідників
Хоч як гірко, але ми й досі не маємо провідників. Усе, що бралося й береться за побудову держави, гниле, постсовєтське переважно, а ще просто зрадливе, нерідко прямо таки суперіудське. І чи не всі божевільно голінні до наживи. Ще жоден, кого хвиля нової української революції винесла нагору, не втримався перед можливістю збагатитися, розжитися на палац, іноземні автівки, а то й на кілька дач-помість, відпочинку на Канарах. Таке ж стояло перед нами наше, що далі нікуди, клялося на Майданах, сльози втирало, говорячи про любов до України, а вилізло нагору, вхопилося за державне кермо й переплутало державну кишеню зі своїми глибоченними, як могили…
І все ж я вірю, прийдуть чесні, справжні, порядні, інтелігентні, духовно чисті проводирі, які не вкрадуть жодної державної, народної копійки. Ці збудують Українську Державу, яка захистить Україну навіки.

Ні! Таки “Я і Україна”!
Чи не щодень розгортаєш газету, а там наче зведення з фронтів: у такому-то таборі отруїлося харчами 20 дітей, там — 30, ще в іншому місці — 16… І так по всій Україні.
Та що ж це робиться в нас на 21-му році Незалежности? Як же треба не любити самих себе, ненавидіти цю нещасну Україну, щоб отак недбало, по-варварськи ставитися до її майбутнього!
І батьки, і діти вже бояться тих таборів, як вогню.
Несвіжі продукти, харчі, приготовлені в антисанітарних умовах. То повинен же бути жорсткий контроль, сувора відповідальність. Та й голосу громадськості зовсім не чути.
У совєтські часи такого нехлюйства, такої злочинної безвідповідальности держави перед дітьми не було. Так, це правда, совєтська імперія труїла душі маленьких українців тотальною русифікацією, починаючи з дитячих садочків, у школах, масово, майже стовідсотково переведених по всіх містах України на російську мову навчання. І в позашкільних установах, у різних там гуртках, студіях, музичних школах усуціль панувала російська мова.
Тепер же ми труїмо дітей і фізично, і розумово, духовно.
Уже ж не секрет, що 50 % школярів мріють у майбутньому залишити Україну, виїхавши за кордон на роботу і проживання. І здібніші, освічені в українських територіально (не духовно!) школах, вишах, але обездуховлені, обайдужені до України, фактично морально скалічені школою, з легкою душею (пустою душею) виїдуть за кордон.
Зайдіть у будь-яку міську школу Черкас, Умані, Сміли (це Шевченківський край, як ми гордо ще говоримо), та ви на перерві в коридорах не почуєте української мови! І школярі, і вчителі і з учнями, і між собою спілкуються й досі, на 21-му році Незалежности мовою сусідньої держави. А багато ж із них у сім’ях, дома — українськомовні. Яка ганьба нашим школам! Що ж ви робите!..
А ми дивуємося, чому такі бездушні до дітей оті харчоблоки, що так їх притруюють по літніх таборах. Та тому, що самі школи, сама освіта в міністерських навчальних планах спрямовуються в бездушшя до України, до її історії, культури і мови, мови, мови…
Мені все впомку один із урочистих ранків часів президентства Ющенка, яким у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького відкривався новий навчальний рік. На просторому університетському подвір’ї коло погруддя Б. Хмельницького вишикувалися тисячі студентів. Урочисто звучить Гімн України. І ось із цих тисяч юнаків і дівчат лише один першокурсник приклав праву руку до серця, хоч Президент України вже кілька років клав руку на серце в такі урочисті моменти. І цей ритуал тоді дедалі більше входив у наше життя. Чому ж такі байдужі до цього елемента патріотичного публічного вияву залишилися тисячі молодих українців, чому їх не навчили цієї поваги до державних святинь у школах? Певен, і того єдиного першокурсника не школа навчила прикладати руку до серця, коли звучить Державний Гімн.
Мені, українському письменникові, який прожив на цьому світі 76 років, усе життя присвятив рідній українській мові й літературі, нічого іншого не лишається, як тільки звернутися до учителів України: ви бачите, хто очолює Міністерство освіти і хто покриває його, куди спрямовані дії цієї державної структури, в яку моральну, бездуховну прірву ці дії можуть завести наших дітей. Не забувайте ні на мить, що ви Вчитель, Наставник. І не залежно від того, вчитель ви української мови, чи фізики, математики, хімії, біології, історії, будьте насамперед духовно Українським Учителем, українськомовним з учнями на кожному кроці, щохвилини. Пам’ятайте, що ви повинні, зобов’язані виховати не тільки фізиків, математиків, біологів, хіміків, істориків, а свідомих із них українців, полум’яних патріотів України. Разом творіть у школі колективний предмет “Я і Україна”.
А Міносвіти не вічно буде в руках запеклого антиукраїнця. Прийдуть і туди полум’яні патріоти — ваші сьогоднішні вихованці.

Не мовчімо!
Гріх сьогодні мовчати. Страшно, моторошно, безбожно сьогодні мовчати, коли з України нашої знову відверто, безкарно знущаються, збиткуються з нашої української мови, з нашої історії, паплюжать наших національних героїв. Усе істинно українське, питомо національне за совєтською традицією обзивають, обгавкують найчорнішими словами. Іде неприхована окупація України. Не мовчімо! Не мовчімо, бо вб’ють! Нас, наших дітей, нашу історію, нашу душу — рідну мову.
Не мовчімо!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment