З фільмами розлучатися нелегко, або чудова сімка

У одній коробці — три DVD-диски з шістьма стрічками та одна книга: збірка текстів. Шість плюс один дорівнює сім — і то не рахуючи міні-постерів, які до усього того додаються. Цифри — не зайві в такому випадку: добрі справи потребують схвального обрахунку.
Отже, назва: “Класика українського німого кіно. Цифрова реставрація фільмів + новий саундтрек”. Дарунок глядачам зроблено торік, до 90-річчя ВУФКУ (Всеукраїнського Фото-Кіно-Управління), на замовлення Державного агентства України з питань кіно. Набір фільмів відмінної якості, після перегляду яких ні в кого не повернеться язик заперечити: у нас була велика доба. Принаймні у мистецтві кіно.

Олег СИДОР-ГІБЕЛИНДА

Деякі з них ми могли бачити і раніше. Так, стрічка “Навесні” Михайла Кауфмана увійшла до позаконкурсного складу одної з каденцій “Молодості”. А “Людину з кіноапаратом”, створену його рідним братом Дзигою Вертовим (де оператором був М. Кауфман, хоча згодом вони “побили горщики”), можна легко відшукати на одному з дисків на Петрівці — маю сумнів, чи ліцензійному. Щодо “Звенигори” Олександра Довженка, то вона взагалі не раритет, колись і в кінотеатрі бачив, але цього не скажеш про “Два дні”, “Перекоп”, “Нічного візника”.
Вдячний рецензійній оказії, яка дозволила мені вкотре їх переглянути. І хоча телевізійний екран не йде у жодне порівняння із зально-традиційним, але його інтимність викрила риси, приховані для юрби. Несподівано виникли якісь аналогії, вибрунькувалися перегуки із сучасними реаліями. Скажімо, уперті пошуки скарбів стареньким дідом зі “Звенигори” так нагадують нашу національну авантюру початку 90-х із золотом гетьмана Полуботка… Чи сеанс привселюдного самогубства (імітація, так би мовити, але серед наїжаченого недоброю увагою натовпу), що його на еміграції вчиняє вояк-петлюрівець Павло у цьому ж фільмі, — гарний приклад для наших реаліті-шоу…
Можна й жорсткіше: епізод із “Перекопу” Івана Кавалерідзе. Вози, нагружені мертвими тілами. Карлюкувато та зловісно стирчать у всі боки худезні кінцівки… Голодомор, чи не так? Ні, лише фрагмент врангелівської епопеї, на перших порах підтриманої українськими селянами, бо сподівалися на справедливий обмін з т. зв. інтервентами: “Ми їм сировину, вони нам машини…” На що прийшла вказівка: “Пришліть у тил тифозних полонених”. (Зараз би сказали: нуклеарні відходи). Яких і закопують живцем… правда, протестує дрібний службовець. Не перевелися ще чесні люди на світі!
“Куркульське” гасло фільму лишається актуальним і для нас: “Повертайтеся з Європою”, “Як не з французами, то з поляками”. Утім, паралелі з публіцистикою Миколи Хвильового, певно, завадили промоції фільму, який загалом дуже радянський за своїм духом. Лише іноді прохоплюється віщими кадрами, знятими рукою митця-скульптора, який завершує свій твір контражуром власного пам’ятника — Артему в Бахмуті, виліпленого не за реалістичними, а за конструктивістськими правилами. Це теж не вельми сприяло популяризації “Перекопу” в СРСР.
Натомість “Два дні” Георгія Стабового чудово викривають комплекс “малоросійського лакейства”, актуалізованого і за радянської доби у формі “комплексу сержанта”, за висловом відомої української письменниці в її скандальному романі. Між іншим, режисер не лестить і цій добі, показуючи безпричинне свавілля “братішек” у захоплених ними містах, звісно ж, не ідеалізує їхніх противників. (Найогиднішим же виявиться не більшовик і не “біляк”, а вередливе і падлюче паненя, тільки позірно схоже на Юру Кольцова з радянського серіалу “Ад’ютант його превосходительства” — природжений фіскал та провокатор). Герой фільму і справді лакей у суто побутовому сенсі цього слова. На відміну від більшості лакеїв, він повстає проти власної долі та влаштовує пожежу в панському маєтку, на вході прикрашеному скульптурними левами, які переплигнули сюди зі знаменитої сцени “Панцерника “Потьомкіна” Ейзенштейна, що вийшов на екрани кількома роками раніше.
Зрада і смерть є й у іншому вітчизняному фільмі, який створює своєрідний дует з “Двома днями” — у “Нічному візнику” Георгія Тасіна, де в головній ролі знявся легендарний Амвросій Бучма. (Про “легенду” — без перебільшення: як примудрився 37-річний актор зіграти сивочубого дідугана, так що й на хвильку не виникає сумніву, лишається одним із секретів його творчої професії). Зрада, утім, коїться ненавмисне: Гордій Ярощук наводить поліцію на слід підпільної друкарні, аж ніяк не думаючи, що там буде Катя, його донька. Дізнавшись і ставши свідком — співучасником! її арешту, а потім — і наглого вбивства, герой божеволіє та й пускає свого візка тими самими, “потьомкінськими”, східцями — ще один оммаж картині Сергія Михайловича. А може, й Одесі, де фільмувалися обидва твори. На відміну від класично-революційних шедеврів, і “Візник”, і “Два дні” — неусвідомлене ствердження “родинних цінностей”, релятизованих революцією.
Іншими очима дивишся і на “Звенигору”, де на перший план виступає… той самий довженківський дідок, цього разу у виконанні 34-літнього Миколи Надемського. Про нього наш загал знає трохи менше, аніж про Бучму з однієї причини: 1937-го його розстріляли як ворога народу, і така ж доля судилася багатьом акторам (у кінотворі Довженка — Лесю Подорожньому, який зіграв того самого вояка-петлюрівця) з фільмів цієї збірки, певно, зібраних тут за іншою ознакою.
А ось щодо років життя акторки Марі Дюсіметьєр, яка зіграла Катю в “Нічному візнику”, сказано лаконічно: “Невідомі”. А далі — “інформації… обмаль”, “вся акторська кар’єра вкладається у один рік, 1928-й”. І зовсім нічого не сказано про Поліну Оттаву — героїню епізоду “Звенигори”, ефектну виконавицю ролі Роксани, давньої слов’янки. Пошуки в енциклопедіях не дали жаданих наслідків. Цих імен там немає взагалі.
Історія випатрана, вибілена, писана-переписана, з її книги видерто чимало розділів. Тільки з фільмів і здогадуєшся про якісь реалії, що для сучасників щось значили. І виникає туманна та невідчіпна підозра: чи так уже було спотворено часом нашу людину, чи не є це твердження черговим ідеологічним блефом? — Із двох фільмів, які представляють у І-му томі “Українського німого” мирне життя, напрошується протилежний висновок. Адже і “Навесні”, і “Людину з фотоапаратом” можна було б назвати своєрідними “гімнами радості”. Тільки ідеологія тут ні до чого. Зі зловтіхою читаєш окремі гасла першого фільму на кшталт “Літній майданчик клубу “Більшовиченята” чи “Майбутнє Належить Нам” (на цю тему співає пісню молодий нацист у стрічці Боба Фосса “Кабаре” — і саме по такому персонажу, зі свастикою на капелюсі, стріляють герої фільму Вертова… в парковому тирі).
А люди живуть своїм природним, невибагливо-мудрим життям. У Кауфмана — рятуються од повеней, незграбно залицяються один до одного, відвідують зоопарк, грають у футбол, пиячать, сором’язливо відводячи очі від камери. У Дзиги Вертова — засмагають на сонці, покривають себе лікувальними грязами, народжують дітей (чи не вперше в історії кінематографа на екрані вигулькують лоно та оголені перса). Смалять цигарки “Пароль”, бігають на нині міцно забутий блокбастер під химерною назвою “Зелена Мануела”. Займаються колективною фіззарядкою, яка вже набуває тут загрозливо-уніфікаційних обрисів. Але праці поки що не менше, аніж рекреацій. Манікюрниць не засуджують: ними милуються, як і їхніми клієнтками. Кудись поспішає-мчить “Негайна допомога”: так тоді називали медкарету. А штукар, який маніпулює з наперстками, насправді… показує фокуси з білими мишами!
І в “Навесні” сучасна дійсність, як мінімум, двічі постає як обманка, симулякр. Якось бачимо силует величного собору з золотими банями, та його тут-таки протирає ганчіркою од пилу жилава рука. Виявляється, це був картонний макет. Згодом — хвацьке авто, з якого усміхається щасливий водій, а потім зникає з поля зору. Виявляється, це була декорація з фотоательє. І якщо перший приклад може слугувати взірцем дошкульної антирелігійної кампанії, яка викриває міць колишніх світоглядних засад, то в другому прикладі мимохідь прозирає глузування над фальшивим радянським “просперіті”, яке насправді так і не втілилося в життя; обмежилися мрією — чи леткою надією, з якою розлучаєшся легко, мов струшуєш пил із черевиків.
А ось з фільмами розлучитися не так легко. Їх треба переглядати не раз і не двічі. Маленький нюанс: у крамницях ви їх не знайдете, увесь наклад розійшовся по амбасадах і вишівських колекціях, що є стандартним правилом для видань такого штибу. “Простим смертним” доводиться викручуватися, якщо вони не бажають вдовольнятися якимись “Інтернованими сватами” (чи “Засватаними інтернами”). Я, наприклад, отримав для перегляду ось цей примірник із доброї ласки керівників кіноклубу Києво-Могилянської академії, та чи на всіх кіноманів того вистачить?
До того ж, в “Українського німого” — тепер втямки, чому його називали Великим, — передбачено продовження у кількох випусках, які загалом охоплять близько тридцяти фільмів нашої старої екранної безцінної спадщини. Фахівці стверджують: це 12 % від загальної кількості українського німого кіно…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment