Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Ім’я — це знак.
А дійсність і уява —
Однакові, напнуті
поруч струни…
І. Качуровський
Ігор Качуровський — останній із неокласиків, чия поезія прямо пов’язана з п’ятірним гроном “лебедів рідних, подоланих — та нездоланних”.
Але не тільки з ними, а й із “молодшим їх братом” М. Орестом, який, за словами самого поета, “зробився” йому “найріднішим”.
Сьомому неокласику випало довге життя і якщо підсумувати ним зроблене, то складається враження повноти самореалізації.
Сповідуючи естетику попередників, ступаючи в їхні сліди, І. Качуровський уже в дебютній книжці “Над джерелом вічности” узяв ту ноту, з якою не розлучався упродовж десятиліть.
Він з авторів, чию творчість (включно з науковою) слід розглядати в сукупності, як єдину вивершену будівлю, де поезія тільки один із поверхів. Решта — проза, переклади, літературознавство, теорія літератури, критика. А ще педагогічна діяльність, пов’язана передусім з освоєнням потужного материка західноєвропейських літератур.
Як і вчителі, Качуровський — культуроцентрист. Уже сам цей факт вводить його в коло тих нечисленних імен, які творили базове підґрунтя нової української літератури.
Критики “домашнього” парнасизму забувають, що без його — хай і запізнілої — з’яви, вона була б приречена на хронічну ущербність.
Неокласицизм, за всієї вразливості цього поняття в його українському варіанті, був іспитом на зрілість — мовну, культурологічну, естетичну. Так чи інакше, але цей етап належало пройти, аби потім не озиратися з відчуттям дискомфорту: втраченого історичного часу. Українська історія й так нагадувала про себе — надто на чужині — зяючими дірами, залатати які вже було неможливо.
Пізній неокласик Качуровський мав підтвердити правило, сформульоване іншими. І саме так передусім, попри всі звинувачення у консерватизмі, явити свій позитив.
І він явив його і у творчості оригінальній, і в перекладацтві, розширив можливості класичної поетики, надавши їй, як і належить, індивідуального забарвлення.
Качуровський-культуроцентрист — це перевисання до відстояного в часі, занурення в книги, у класику й архаїку епох — міфи й легенди: саксонські, старонімецькі, південноамериканські. Це й традиційна романтика, споглядальність і мрійництво, мотиви мандрів, замки, фйорди і білі паруси, як ілюстрація до сказаного вчителем: “Стара романтико! Жива ти ще в поетах!” (Зеров). Це дотримання строгих законів ремесла, заповіданих старими майстрами. Позиція. Незрушність естетичних принципів.
Важливий момент. З огляду на реалії літературного сьогодення, лірика сьомого неокласичного “лебедя” надається до несподіваних узагальнень. Передусім вона схиляє обізнаного й чутливого реципієнта змінити погляд на неокласику як на реквізит нафталінової епохи, як на щось безнадійно застаріле. Виникає добра підозра, що уроки її, можливо, як ніколи, на часі. Що він, читач, має справу з парадоксом: анахронізм як виклик і нагадування.
Нагадування про рівень досконалості. Виклик — плебеїзації поезії. Це з одного боку. З іншого — безконтрольному розумуванню, як рухові в тупиковому напрямку. І те, й те — полюси варваризації. Цебто свідчення занепаду, відступу від уже досягнутого.
Чесноти лірики Качуровського — ясність, міра, точність, знання, смак. Під цим кутом зору неплідність модерної практики у багатьох її виявах стає очевидною навіть для фанатично налаштованих ловців новацій.
Ідеться не тільки про постмодернізм, який набив оскому і фактично себе вичерпав, підтвердивши тим самим свої обмежені можливості. А й про ті віяння, де нарочита ускладненість стає пунктом програми, ритуалом, обов’язковістю.
До яких прикрих наслідків це призводить, бачимо на прикладі “Нового мира”, журналу, який колись високо тримав поетичну планку. Те ж проглядається і в наших пенатах.
Сваволя інтелектуальна і сваволя плебейська, хоч як дивно, посестри. Там, де вони задають тон, поезія втрачає свою подобу. Вона “прикидається” поезією, імітуючи її, підкреслює це графічно, але насправді нею не є.
Найважливіший урок неокласики і лірики Качуровського зокрема — утвердження дисциплінуючого начала. Заперечення розгнузданості деструктиву.
Урок цей у поміч як тим, хто намагається тримати поетичне небо над головою, а не опускати його в гнилизну низин, так і неофітам, що тільки протоптують путівці до кастальських джерел.
Поезія Качуровського — дегустація краси. Поезія книжника, естета, гурмана культури.
Для нього культура — факт особистісний. Вікно у часопростір.
Він не тікав від світу, як йому закидали, а сприймав його крізь магічний кристал преображення. Ще замолоду у нього зухвало вирвалося: “А дійсність — тільки вірш і ліри чистий тон”. “Чистий тон” у трагічні періоди життя набирав інших обертонів і тоді в бодлерівську естетику неестетичного вривалися несподівані, як для парнасця, болючі роздуми чи й відчай.
Стримана й неметушлива сила на якийсь час мовби полишала поета, натомість з’являлося те, що Маланюк стосовно Клена найменував подоланням неокласики.
Що ж, подолання неокласики — не крамола. Це, сказати б, еволюційний струмок, що витікає з природи творчості. Ліберальна поступка зовнішнього, формотворчого внутрішньому. А отже, й розширення можливостей виразнішого вияву індивідуального. І коли в сонеті “Петрарка” читаємо:
Тож не вичерпуймо
до дна криницю,
Солодку зберігаймо таємницю,
Лишім речам прекрасну
загадковість, —
то розуміємо, що спрага с а м о с- т і невіддільна від сповідуваної естетичної віри.
Втрата рівноваги духу озивалася загостреним відчуттям чужини, відлунням трагедій української реальності, нав’язливим мотивом самоти. Двадцять років тяжкої фізичної праці в Аргентині не минули безслідно, і неокласик, сам того не бажаючи, скорочував відстань між собою і звичайним читачем.
Із переїздом до Європи чистий тон знову стане панівним у нових блискучих перекладах, а в книзі “Свічада вічности” з’явиться розділ “Стара Європа” — чи не вершинний вияв культурології поета. З’явиться, як виклик деестетизації і дикому модернові.
Література — не економіка. Модернізація у сфері духу — справа архіделікатна. Там, де переступається грань, втрати й провали неминучі. Це стосується й культури загалом. Відвертання від класичної музики, яке спостерігаємо нині, промовиста ознака все тієї ж варваризації суспільства.
Історія культури — це й історія тимчасових засліплень. Живляться вони енергетикою зламів епох, хаосом збурень. “Мы наш, мы новый мир построим…” — одне з них. Чим завершилося воно, — знаємо. Так було, так буде. Але буде й спротив культури. Доки хребет її лишається неушкодженим. Культура з перебитим хребтом — деградація. Сповзання в ідіотизм. Духовна смерть.
Що змушує повертатися до вже читаного? Та ота ж “прекрасна загадковість”. Перечитуючи Качуровського, віднаходиш нові барви, вловлюєш нові відтінки — зорові й семантичні. Віддаєш належне точності епітета. Автор ощадливий у засобах, але кожне його слово саме там, де йому належить бути.
Одна з ознак цього письма — несподіваність прикінцевих строф. Утім, не тільки їх. Після відразливого видива пустиря, де гниє у бур’яні “ослизле падло псяче” і де, “заливши нафтою”, “палять кінські трупи”, раптове зміщення напрямку думки:
Куди ж це я іду?
Невже нема доріг,
Щоб їхній жах і бруд
вигнанця не стеріг?
Щоб долю оминуть
жебрацьку і собачу?
Чи, може, я тепер
своє майбутнє бачу?
І через кілька літ,
можливо, це мені
Отак судилося
лежати в бур’яні?
Вміння переакцентувати увагу з одного на інше і тим самим увиразнити синтез простежується у багатьох віршах поета. Охочих пересвідчитися, що це саме так, відсилаю бодай до двох: “Мене колись не брала жодна сила…” і “Хлопчик зірвати хотів галузку розквітлого глоду…”.
Голос Качуровського рівний, без різких інтонаційних перепадів. А споглядальність невід’ємна від роздуму. Це простота, але не спрощеність. Тому навіть не вичерпана до дна криниця полишає відчуття присутності джерела, що її живить.
Ностальгуючи за ідеалом краси, який він, Ігор Качуровський шукав і знаходив передусім у минулому, старий поет не без полемічного запалу зронив 1993-го: “Взагалі високої поетичної творчости, того, що зветься Поезія з великої літери, Україна ще майже не скуштувала”.
Із цим можна погоджуватися чи ні, але лірик, який сказав: “Любов і смерть це — іноді — те саме”, — можливо, один із небагатьох, нині сущих літераторів, хто має право й на таку ризиковану сентенцію.
Овідій
Часом себе я питаю:
кому я завдячую більше,
Хто мені визначив шлях до кастальських
джерел і Парнасу?
Перші зустріли мене Шевченко
і Лермонтов разом;
Юність бездомну мою,
що в чужинному світі минула,
Квітом бузків і черемх
вінчали Єсенін і Бунін.
Потім прийшли акмеїсти
зі словом несхибним, як шпага.
А як вернувся додому і знову
пішов на чужину —
П’ятеро лебедів рідних,
подоланих — та нездоланних,
Тих, що на озері смерти бились
об кригу відчаю.
Шостий, молодший їх брат,
зробився мені найріднішим.
З чого ж таки зайнялося?
Де кільчик знайду я найперший,
Звідки доглянув я полиск
далеких вершин Гелікону?
Та вже на поміч мені
несподіваний спогад приходить:
Раннє дитинство, під вікнами
пломінь рожевих півоній,
Сосни і клени впритул старий
обступили будинок
(Певно, було це останнє
шляхетське гніздо України…)
Плесо ріки зеленіє й синіє
крізь віти вербові,
Під очеретяний шелест
я слухаю вірші всевладні,
Зміст, невідомий мені,
не затемнює музики слова,
Повагом мати ритмічно
скандує латинський гекзаметр,
Повість стару і сумну
про кохання Пірама і Тізби…
24.4.75—3.10.75
* * *
Ще в доках портових не почалась робота.
Отруйні випари смердючого болота
Летючим саваном встеляють пустирі.
Уламок місяця виблискує вгорі.
Важкими росами трава намокла плаче;
Гниє у бур’яні ослизле падло псяче;
І майже поруч з ним,
під парканом, навзнак,
Хропе обшарпаний п’яниця чи жебрак.
А далі знов пустир. І сміття чорні купи:
Заливши нафтою,
тут палять кінські трупи.
Куди ж це я іду? Невже нема доріг,
Щоб їхній жах і бруд вигнанця не стеріг?
Щоб долю оминуть жебрацьку і собачу?
Чи, може, я тепер своє майбутнє бачу?
І через кілька літ, можливо, це мені
Отак судилося лежати в бур’яні?
…А досі думалось: до смертної хвилини
Я вірші кластиму —
цеглина до цеглини —
І будуватиму краси незримий Рим
з колонами дзвінких і виточених рим…
* * *
Мене колись не брала жодна сила,
І спробує, було, та не здола.
Я — з покоління, що війна скосила,
Із знищеного голодом села,
З народу, здесяткованого тричі,
З тих, кому смерть сто раз гляділа в вічі.
А потім став я мов забутий човен
На нерухомім плесі самоти,
Де тільки зрідка вітер, як Бетговен,
Торкав вербові клавіші-листи,
І музикою в тишині сумирній
Звучав останній смуток надвечірній.
І ось тепер, забувши давню вдачу,
Покинувши і човен мій, і став,
Мов раб, хилюся, малощо не плачу,
Твій слід цілую, на коліна став,
І вже не бачу світу за сльозами…
…Любов і смерть це — іноді — те саме…
* * *
На пасіці, од вуликів,
безсонний перегуд —
Для стомлених, для зламаних
спочинок тільки тут.
Темніє кипарисовий загострений пілон;
Поблід у сяйві місяця високий Оріон.
Безлюдної околиці закурений моріг,
І пес лежить, задуманий, у мене біля ніг.
Тополі пахнуть росами, і медом — будяки.
Займаються між травами
і гаснуть світляки.
Війнула прохолодою блакитна благодать.
Не згадувать, не мріяти,
а тільки споглядать.
Сидиш собі та слухаєш
нічне сюрчання жаб.
А там неначе вирвалось
з цупких соснових лап
Сузір’я перевернуте Південного Хреста…
Все вище коло місяця…
Все глибше самота…
21 січня 1962
* * *
Блискуча строфа, що була вже в руках,
Прозора, співуча, ясна,
Зненацька шугнула крізь шпару в думках
В провалля без краю і дна.
Сковзнула, упала, пірнула в глибінь,
Зірвалась, як риба з гачка,
І знов підпливала, манила, як тінь,
Якої не схопить рука.
Як тінь, безтілесною стала сама,
Аж поки сховалась у тьму,
В глибинне, одвічне, що всіх нас пойма,
А ймення немає йому.
Ми тільки рибалки в непевних човнах
На плесі нічної ріки.
З глухої безодні, в туманних вогнях,
До нас випливають думки.
Щось ніби впіймаєш тремтливо-живе,
А впустиш — загине і слід…
Хіба що до когось ізнов припливе,
Колись, через тисячу літ…
9—10 травня 1964
* * *
Вдова Тутанхамона, що була
Дочкою Ехнатона й Нофретіті,
Коли і трон і ложе фараонів
Порожніми лишились — дивний лист
Володареві геттів написала:
“Мій муж помер, і я не маю сина.
Невже я мушу власного раба
За чоловіка взяти? Я гидую.
Якби я мала сина, я б ніколи
З принизливим для мене і Держави
Проханням не зверталася до тебе.
Повір, що я пишу лишень тобі.
Ти, кажуть, маєш багатьох синів.
Пришли мені котрогось — хай він стане
Дружиною мені й царем Єгипту”.
Цей лист зберіг Мурсілій, царський син,
Чий брат тоді поїхав до Єгипту
І був підступно вбитий по дорозі —
Щоб царствена жіноча самота
Цвіла, як лотос, три тисячоліття.
Липень 1969
Неогекзаметр
Часто, як хочу недавнє
втілити в образ єдиний,
Бачу я озеро в Альпах
і парус на нім лебединий,
Чітко відбиті в воді хмари,
і сосни, і кручі,
Сніг на вершинах стрімких
і світла потоки жагучі.
Ніби розтануло в сонці
отруєне жахом минуле.
Роки, забризкані кров’ю,
в безодні ясній потонули.
Знаю, коли пережите
лишати все далі і далі,
М’якшають риси похмурі,
світлішають темні деталі.
Так, із Середніх Віків,
синіх глибин потойбіччя,
Нам не Рауль де-Камбре
розкриває звірине обличчя.
Ні, не облога Альбі, не пожари,
не кров, не руїни —
Інші над ними й крізь них
проступають всевладно картини:
Замок Святого Ґрааля,
де Парсеваль на сторожі,
І Беатріче, що Данта веде
до містичної Рожі.
* * *
Два поети — сліпий і глухий —
Подалися на дальні шляхи й
Світ спізнали чужий і лихий.
Не діждались від слави вінця.
А з думок залишилась лиш ця:
Щоб якось добрести до кінця.
Що ж? Облиш сподівання. Терпи й,
Коли зовсім знесилієш, — пий!:
…Два поети — глухий і сліпий…
Петрарка
Сонет
Воклюз чи Авіньйон —
не в тому справа,
І не мадам де Саде — дар Фортуни,
Ім’я — це знак. А дійсність і уява —
Однакові, напнуті поруч, струни.
А може, це Поезія чи Слава,
В лавровому вінку, прекрасно-юна?
А чи на мить відроджена Держава,
Італія останнього трибуна?
Франческа люба…
Блудний син Джованні…
І знов за ними постаті туманні…
Одна чи дві? Яка таємна повість!
Тож не вичерпуймо до дна криницю,
Солодку зберігаймо таємницю,
Лишім речам прекрасну загадковість.
Фреска в Ассізі
В монастирях, соборах і каплицях
(Перелічити — буде фоліянт!)
Є стільки Одігітрій і Орант
Зі смутком, а чи радістю на лицях!
Але в краю сонетів і фацетій,
Де найдзвінкіші музика і сміх,
Мадонна є, відмінна від усіх,
На древній фресці П’єтро Льоренцетті.
Пречиста Мати. На руках Дитина.
Джованні і Франческо в сяйві свіч.
І бачиться по виразу облич:
Благословення ждуть вони від Сина.
Іще йому майбутнє не розкрите,
І нерішучість — в рухові Христа,
І він очима в Матері пита:
Котрого з двох тепер благословити?
А Мати — мудра й бистра на пораду
І горда за свого одинака,
І, потай, знак дає її рука:
Благослови того, що там позаду…
Там, правобіч, стоїть святий Франческо…
…Благословенна будь, нетлінна фреско!..
27 вересня 1985
Чорна стрічка
Чорною стрічкою пачки листів
Навхрест пов’язані —
Скільки тут задумів, намірів, снів,
Що не доказані.
Наче чиїсь волошкові поля
Зливою вибито,
Або жниварка снопами встеля —
Мертвими, нібито.
Часто, як часто знаходять листи
Тут пристановище.
Білі пакетики, чорні хрести —
Наче кладовище.
Сонцем спливатиме день на землі,
Сміхом, дівчатами.
Тільки шухлядка в моєму столі
Завжди мовчатиме.
Пачки листів стерегти-берегти
Буду за звичкою —
Поки й мої перев’яжуть листи
Чорною стрічкою.
17 січня 1964
* * *
Хлопчик зірвати хотів
галузку розквітлого глоду,
Але об гостру колючку
болісно руку поранив.
З пальця висмоктує кров,
відразу забувши про квіти,
Плаче, втирає обличчя,
і сльози мішаються з кров’ю.
Зовсім байдуже йому,
що саме той біль спричинило:
Глід, що дає восени
дрібні і червоні коралі,
Кисло-пекучий кизил,
чи терен твердий і терпкавий,
Цвях у старім паркані
чи шпичак від колючого дроту.
Сталось таке і мені,
коли вчора, у запалі сварки,
Ікла свої оголивши,
ти зразу зробилась чужою.
В думці не ти вже, а біль.
І сльози мішаються з кров’ю.
* * *
Kennst du das Land..?
J. W. Goethe
Мій ідеал — це хутір на узліссі,
В Гетьманщині, в позаминулім віці —
Щоб дужий клен над рундуком розрісся,
Щоб визирали з трав гриби й суниці,
Над стежкою щоб нагусали квіти —
Чи ти б хотіла там зі мною жити?
А коли візьмуть стільники з дуплянок,
Цнотливо щоб шарілися калини,
Оздобив вікна памороззю ранок,
І осінь, під прощання журавлине,
Щоб хащею шарлатно шелестіла —
Чи жити б там зі мною ти хотіла?
Щоб довгої зимової години
Сидіти, ноги звісивши з лежанки,
Шукати правду в хроніці Граб’янки
Або компонувати леніони.
І хай шаліє хуга за стіною —
Чи ти б хотіла жити там зі мною?
Липень, 1969
* * *
…І звук фортеп’яна, і пісні слова…
Танцюють і наші, й ненаші.
І місяць промінням хмільним налива
Магнолії палеві чаші.
А звідти, де темінь, нічого не чуть —
Лиш хащі страшать гущиною,
І хтось випливає — русалка, мабуть, —
На берег протоки нічної.
Кругом ні душі (тільки я), і тому
Їй зовсім не соромно голій.
А груди її незасмаглі крізь тьму
Біліють, як чаші магнолій…
1957
* * *
Знов недобра огортає тиша
Контури незбагнених речей.
І стає темніша і смутніша
Таємнича прозелень очей.
Блякло-сірий лист додолу пада
В передсмертнім соннім забутті.
Можна все направити в житті —
Непоправні тільки смерть і зрада.
Тож колись забудеться й воно,
Що, крім нас, ніхто не має знати.
Хто б не завинив, та все одно —
Ще не мали ми такої втрати.
Мертве листя тліє на землі.
В небо змія запускають діти.
Краще вже не думать взагалі,
Щоб, буває, часом не здуріти.
Контури незбагнених речей
Огортає знов недобра тиша.
І стає темніша і смутніша
Таємнича прозелень очей.
Візантійська слонівка
Бліда слонова кість
Триватиме віки;
Її іржа не їсть,
Не точать хробаки.
І це не твір мистця:
Мистцем керує Дух,
Веде прецизний рух
Несхибного різця.
Засяяла здаля
Звізда волхвам увіч,
А тут холодна ніч
Упала на поля.
Та дихають теплом
Корова і осел —
І немовля з ясел
Всміхається обом.
2.01.99
Перекладаючи Гельдерліна
Він шикує слова в строфи, незвичні їм;*
Архілох і Алкей свідчать, що вірш його —
Мов напружені м’язи
У скульптур
Мікель-Анджельо.
Не вживає прикрас, риму відкинувши,
Не затемнює зміст блиском метафори.
Його ритму підвладний,
Я крокую услід йому.
28.12.91
* Поезію писано архілоховою строфою
xxx
Ти про мене не думай, єдина,
Я тебе, моя люба, не варт.
На одну лиш коротку годину
Поєднала нас доля на жарт.
Не турбуйся, не думай, не згадуй,
Як невдалий рядок — промини.
І на мене за те не досадуй,
В чім не мав я, властиво, вини.
Хай гіркий не збирається осад
У жіночому серці на дні.
Хай пекучий і болісний осуд
Не лягає на душу мені.
Але я, мов жебрак біля брами,
До якої невільно зайти,
Побудую зі спогадів храми,
Де живою святинею — ти!
xxx
Присягаюсь тінню евкаліптів,
Синню світлих повноводих рік,
Мудрістю зелених манускриптів,
Що весна їх пише рік у рік,
Ґотикою строгою, стрункою
Гострих кипарисових рядів,
Свіжістю нічного супокою,
Духом помаранчових садів,
Всім, що в серце ввігнано і вбито,
По руків’я всаджено як ніж —
Що тебе не можу розлюбити,
Що люблю так само, як раніш.
xxx
Вигойдуюсь тихенько в гамаку:
Чи не присплю мою печаль гірку,
Що давить душу, стискує залізно?
На всіх шляхах, роками самоти
Я ждав тебе — або таку, як ти —
І от діждавсь — але занадто пізно.
Проходить літо, як пройшла весна.
Вже не печаль — розпука навісна,
І місяць — як поламане зап’ястя.
Роздерти груди й кинуть серце псам!
І не того, що нещасливий сам,
А що тобі не можу дати щастя!
