З Огієнкового братства

Василь СТАШУК,
голова районної організації ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка,
директор Історичного музею ім. Івана Огієнка
м. Брусилів Житомирської обл.

Здається, ще зовсім недавно на всю Україну лунав пристрасний і розважливий, мужній і безкомпромісний голос знаного від заходу до сходу відомого громадського діяча, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка та Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка — Анатолія Григоровича Погрібного у його незабутніх радіопередачах “Якби ми вчились так, як треба…”
— Для мене радіопередачі А. Погрібного були як ковток джерельної води, — якось ділився думками місцевий художник В. В. Цисельський. — Хоч би що я робив: чи порядкував на обійсті, чи займався косовицею, завжди знаходив час послухати Анатолія Григоровича. Він наче в душу мою заглядав. А коли я надіслав листа, в якому висловив свої думки щодо української мови, щодо історичної постаті І. Огієнка, десь через тиждень Анатолій Григорович уже цитував його у своїй радіопередачі. Великої душі був чоловік!
Справді, велике серце мав Анатолій Григорович Погрібний. Усе своє свідоме життя він достойно тримав знамено за Українську державність, знамено національної гідності й честі.
І сьогодні, коли безбатченки різних мастей, “бузувіри бузинового холопства” намагаються випхати Україну на духовне бездоріжжя, нам усім не вистачає голосу А. Г. Погрібного. Його невситимого болю і бою за національне відродження українського народу.
Мимоволі пригадуються незабутні зустрічі з А. Погрібним, що й досі освічують і освячують стежки і дороги до усвідомлення: хто ми? чого хочемо? куди йдемо?
То було далекого, але пам’ятного 1997 року, коли Комітет у справах премії імені І. Огієнка очолював Анатолій Григорович. То був час, коли спритники на всі руки на долярах вимощували свій шлях у кримінальне братство і скептично дивилися на тих, хто зводив собори людських душ.
І потрібно було мати мужність і сміливість, навіть — зухвальство, щоб кинути виклик вельможцям, мати свою думку. І не тільки мати, а разом з однодумцями стіною стати на захист національної ідеї, що, як  вважав тодішній очільник держави, “не спрацювала”.
Анатолій Григорович разом із духовними побратимами, які вийшли на передову лінію боротьби за Українську державність у Житомирі, Кам’янці-Подільському, Києві, Сімферополі, Луцьку, Запоріжжі, Рівному, оголосили 1997-й Роком Івана Огієнка. А довкола не вгавали так звані “доброзичливці”. Владні структури всіляко намагалися принизити знакову для України історичну постать Івана Огієнка, шельмували його ім’я.
— Не довго доведеться вам носитися з Огієнком, — відверто заявляли тодішні державні мужі. — Прийде наш час, і не до петлюрівського наймита буде, ще попроситеся.
— Знай, тих, хто шельмує І. Огієнка, є немало не тільки на Житомирщині, — сумно усміхався А. Погрібний. — Їх вистачає і в Києві. Але їхній час минув, хіба то не про них написав В. Симоненко:
Бо щире, високе небо
Не підмалюєш квачем,
Бо величі справжній не треба
Спиратись на плечі нікчем.
Я думаю, Огієнку і не треба плечі недолугих хлопців. Головне, що нам, патріотам, потрібно триматися гурту. Разом ми — сила. А поодинці — важко, а то й неможливо вистояти.
Анатолій Григорович був частим і бажаним гостем у Брусилові. Його пристрасне слово звучало біля обійстя Огієнка, на сільській сцені, де вручалися дипломи лауреатів Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка. Пам’ятаю велемовне зібрання біля пам’ятного знака Великому Українцю, як завше переконливо і щиро звучало слово Погрібного, який напам’ять цитував вірші І. Огієнка, його публіцистичні праці.
— Святе письмо стверджує, що “Не буває пророка без пошани, хіба що у вітчизні своїй та в родині, в домі своїм”, — вголос роздумував Анатолій Григорович. — У цьому ми ще раз пересвідчуємося, коли йдеться про українського Пророка — Івана Огієнка. Його знають і шанують по світах, а ми, правнуки погані, ще сумніваємося. А відтак хочу нагадати слова Ісуса, який сказав: “Не здорові потребують лікаря, а хворі”.
Того дня тримав слово перед громадою і автор цих рядків як голова місцевої організації огієнківців, на що Анатолій Григорович сказав:
— Добре сказали, хотілося б знати, хто вас навчав так виступати?
Звичайно, мені було приємно це почути від знаного в Україні доктора наук, професора А. Г. Погрібного. А ще приємніше було сказати, що вчителем моїм був Анатолій Григорович, коли я навчався у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті журналістики, де він викладав українську літературу.
Востаннє я зустрічався з Анатолієм Григоровичем на V з’їзді письменників України. Розмовляли ми недовго, але наша бесіда торкалася найболючіших питань, що стосувалися увіковічення пам’яті І. Огієнка у Брусилові. Йому боліло, що на батьківщині Великого Українця не поставлено пам’ятник, не відкрито Музей, де можна було б відчути огієнківський дух.
І як би сьогодні порадів А. Г. Погрібний, коли б побачив, що на Майдані І. Огієнка, біля історичного музею його імені стоїть пам’ятник Великому Українцю…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment