Олекса ВЛИЗЬКО (1908—1934). Сонцепоклонник з короткозорого Ельдорадо

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

І жити сонцем,
тільки сонцем жити…
О. Влизько

Він весь, як натягнута струна — торкни й задзвенить. Максималізмом молодості, повнотою життєвих сил, зухвалістю поривань, шляхетністю загального тону. Струну обірвали у 26. Лишається тільки подивуватися, як багато він встиг, і печально розмірковувати, який потужний і цільний поет заповідався в його особі.
У скромному томику вибраного О. Влизька 1963 р., упорядкованого Л. Новиченком і з його ж передмовою, практично відсутні сліди учнівства. Є вірші слабші й сильніші, та чи не всі вони міцно збиті, технічно зрілі — почерк майстра твердої руки. Таким же був і характер поета — комунікабельний, відкритий, безкомпромісний, налаштований на полеміку, відстоювання своїх принципів.
Доля мовби застерігала його від творчості, намагалася відвести смертельну небезпеку.
По-перше, підсунула йому слизьке і негодяще, як для поета, прізвище. По-друге, на 13-му році, цебто якраз на половині пройденої ним куцої життєвої стежки, зробила його глухонімим (ускладнення після скарлатини). І те й інше він витримав зі стоїцизмом мужа. Його життєлюбна, навальна, спрагла активної дії вдача, здається, тільки зміцніла від тих випробувань. Принаймні так це виглядало збоку: Влизько не скаржився і не нарікав.
Цей контраст: доля — характер, доля — поезія вивів, либонь, із терпіння нечисту силу, що невідступно йшла по його слідах. І він, можливо, найщиріший з оспівувачів режиму, був цим режимом знищений.
Такі разючі невідповідності цього дочасно обірваного життя.
Щоб зрозуміти поета, треба зрозуміти в ньому людину.
Ось що писав П. Усенко, який, як спершу й Влизько, був “молодняківцем”: “Він приїздив до Києва, де тоді жив і вчився, завжди схвильований якоюсь подією, збентежений якимись новими планами і завжди розпочинав зі мною напружену розмову очима і письмом. Сідав отак за редакційний стіл, брав кіпу паперових аркушів і писав запитання чи якусь свою думку і давав мені прочитувати. На тому ж аркуші я відповідав чи запитував. І так години на дві-три. Вияснивши всі питання, досхочу “набалакавшись”, ми викидали всю ту “розмову” до редакційного кошика і йшли на Каплунівську вулицю до клубу ім. Блакитного”.
Я навів цю цитату для того, щоб читач міг зримо побачити, який скривджений був поет у своїх фізичних можливостях. Для повноти картини уявімо його — зачиненого у своїй глухонімизні — в лабетах катів-суддів…
Він був позбавлений елементарного — радості людського спілкування.
Тим дивовижніший оптимізм — домінанта його поезії.
Жодних сумнівів чи вагань. За винятком… та про це пізніше.
У тім не було й тіні розрахунку чи страху: Влизько прийняв існуючий лад з усією безоглядністю незіпсованої, щирої душі. Він мав необачність повірити йому так, як вірить неофіт у церковні постулати. Це була щаслива сліпота, а не вияв свідомого дурнішання розумних людей, як промовисто висловився уже в часи новітні Л. Новиченко.
Адресую це, як і раніше, насамперед молодим суддям, які схильні вважати злочинцями літераторів тієї епохи чи не всіх гамузом.
Влизько був войовничим соцреалістом. Та його войовничість живилася передусім належністю до клану футуристів.
Декларація всього того деструктивного, що є в його творчості, то ще й обов’язковий ритуал, демонстрація вірності лівому мистецтву.
“Давно анахронізм і Данте, і Петрарка і зовсім недоречний геніальний Рафаель”.
Звернімо увагу не тільки на наїв цієї формули, в сутності своїй уже збаналізованій пролетарськими поетами, а й на епітет недоречний, який обертається недоречністю супроти самого автора, оскільки вступає в протиборство з епітетом іншим — геніальний. Ось цей останній і видає поета з головою: він знає істинну ціну явища, на яке зважується підняти руку. Навіть його іронія сприймається як не дуже вдала спроба самозахисту:
І все ж таки дивлюсь
на світ —
в рожеву призму!
Я недалекий
од рафаелізму!
Так, Влизько лірик іронічний. Іронія й сарказм — то з найдієвіших засобів його емоційного впливу.
Об’єкти для стріл — “тужного предтечі”, “куці барди”, “чорні сови”.
Інколи поет називає їх прямо, як неокласиків чи Маланюка, якого він перехрестив на блазнюка, інші, як Зеров, вгадуються за портретною характеристикою, ще інших — Плужника зокрема — пізнаєш із вдало спародійованого його улюбленого пуанта. У деяких віршах Влизька виразно вловлюється відлуння поетів-сучасників, що цілком природно. Як, наприклад, “Трактор”, що навіяний одним із найкращих віршів раннього Мисика.
Та найбільший вплив мав на нього Маяковський. Влизько намагається наслідувати навіть його поетичну графіку, часто без потреби розбиває речення на окремі слова і подає їх “драбинкою”, але робить це так, щоб не кидалося у вічі — по “прямій”, а не “скособоченій”. Загалом же ритміка Влизька заслуговує на окрему розмову, позаяк він майже завжди намагається співвідносити її з інтонацією живого голосу. Від Маяковського й іронія. “Знаєте, товаришу, що статистичні дані є найепохальніша з поем”, — достатньо цієї фрази, щоб збагнути, звідки вітер віє.
Та не квапмося з висновками: Влизько поет самостійний і культурний. Його випади проти старої культури — соромливий вияв небайдужості до неї. Складові епатажного нігілізму — данина часові й поза футуриста, про що вже було мовлено.
Це тонко підмітив М. Доленго: поет глузує над тим, чим, власне, захоплюється. Правдивість спостереження підтверджується текстами: за кількістю посилань на твори світової літератури та їхніх авторів поет випереджає багатьох. І не тільки ровесників.
Влизько — чистий романтик, рвійний і пристрасний. Як, приміром, Ю. Яновський, “Прекрасна УТ” якого не пройшла, судячи з перегуків, повз його увагу. А тяжіння до морської романтики — це те, що властиве обом.
Влизько — майстер балади. Відштовхуючись від Кіплінга, переосмислюючи чужі сюжети, незрідка взяті з книг прози, що свідчить про його начитаність, він створив яскраві взірці баладної форми, яка потім набула поширення в багатьох — у Малишка зокрема.
Утім, годиться зауважити, що на ту пору, коли Влизько в ній утверджувався, перші кроки в цьому напрямку вже зробили Бажан, Сосюра і той же Яновський. Не кажучи вже про поетів російських.
Влизько — динаміка й натиск. Легкість його пера, надто з огляду на молодість, викликає захоплення.
Підсумовуючи ним зроблене, Л. Новиченко писав зокрема про те, що він збагатив поезію новими образами й мотивами, новими ракурсами бачення речей, лексичними шарами, ритмічними формами, сміливими й примхливими варіаціями, оригінальною метафорикою, динамічною мінливістю ритміки, душевною експресією.
“Влизько-ліфовець, раціоналіст і “функціонал” ніколи не міг перемогти Влизька-романтика й лірика”.
Попадання бездоганне.
Одного бракує у цій характеристиці. І це те, про що я обіцяв сказати пізніше.
Серед балад Влизька є “Балада про короткозоре Ельдорадо”. Сюжет її, як підказав ерудит І. Качуровський, поет узяв із “Королів та капусти” О. Генрі.
Дивна балада, як для слухняного Влизька. Не менш дивне і її продовження “Балада про остаточно короткозоре Ельдорадо”, яка завершується рядками:
Чи власна земля —
холодна й німа?
Чи власна земля —
назавжди тюрма?
А краща — чи всюди,
де нас нема?
Шукання омріяного Ельдорадо закінчується тотальною неволею — чи ж не прямий натяк на радянську дійсність?
Питання напливають одне за іншим.
Свідомо чи ні Влизько вкладав свій підтекст у навіяний О. Генрі мотив? Інакше кажучи, чи це реакція поета на політику терору, жертвою якого став зрештою і він сам, чи імпульсивний порух?
Останнє спростовується “двоваріантністю” теми, отже, її невипадковістю: це те, що боліло автору.
Не знаю, чи фігурували ці балади у персональній судовій справі Влизька, та хоч як би там було — вони не втрачають на своїй викривальності. Надто вже промовиста алюзія! Важливий факт із біографії поета: йому пощастило побувати за межами колючої зони Ельдорадо — за кордоном.
Ця поїздка теж могла зіграти певну роль у прозрінні поета.
Загалом усе сказане спрацьовує на користь думки, що заповідався інший, неслухняний Влизько, і тільки смерть обірвала цей поступ у протилежному напрямку.
І знову питання. Як могли з’явитися ці два вірші про Ельдорадо у виданні 1963 року?
Книжку, як було сказано, упорядковував Л. Новиченко. Що він не помітив їхньої спрямованості — повірити в це неможливо. Не той чоловік.
Вирішив ризикнути? Зробити вигляд, що крамоли немає? Обійти тупоголових цензорів?
Відповіді не маємо. Новиченко навіть критикнув “Баладу про остаточно короткозоре Ельдорадо”. Але за… надуживання “літературно-мистецькими згадками та асоціаціями”, що теж викликає добру, скажемо так, підозру.
Одне тільки ясно: значний поет не вкладається у прокрустове ложе уявлень про нього.
А щоб впевнитися насамкінець, що маємо справу саме з таким поетом, достатньо прочитати його знамениту “Дев’яту симфонію”.
Дев’ята симфонія
Монолог

Вогню, вогню! — Надлюдської любові!
Хай кров кипить у грудях молодих!
Беру тебе, о світе мій терновий,
В обійми сонячні!
Як теплий птах,
і птах вогненний, облітаю серцем
По всіх світах, — над людом простягаю
Безмежні крила. — Хай приходять всі,
Під їх покрови. — Як не знайдуть раю,
То знайдуть пекло молодих обіймів,
Вселюдських, сильних,
що під ними злоба
Згорить на попіл, — і звіряче серце,
Що зубом клацає та смокче кров
Свойого брата, — упаде й не встане;
Не встане, ні, й ніколи не воскресне,
Як не воскресне той, хто упаде
У кратер вогневий, бездонний кратер
Вулкана грізного —
мов людське серце!

Вогню! Вогню! —
Надлюдського буяння!
Любові нової, без слів, побитих
Вустами євнухів, вустами серць,
В перчатки вкладених, —
щоб не побачив хто,
Який там льох вонючий і отруйний,
Із хробаками й червами —
шляхетним брудом.
Що берегли нащадки рахітичні
Дегенератів з “голубою кров’ю”, —
З гербами пишними, “красою дому”,
Та гниллю ран під золотим плащем!
Вогню, вогню! —
Надлюдської любові! —
Живої — сильним, мертвої — зогнилим.
Любові буйної, гарячої (вогню!),
Усіх речей любові чарівної,
Щоб враз любити землю, звіра, люд,
І жити сонцем, тільки сонцем жити,
Та власним потом здобувати щастя
Своїм синам, онукам і нащадкам
Далеких днів!
Вогню, вогню, — любові!
Хай кров кипить у грудях молодих!

Беру тебе, о світе мій терновий,
В обійми сонячні! —
В любов мою,
Мов на вогонь, кладу!
Засяй гарячим світом
І очі хорі бідному зціли,
І осліпи того, хто тьму сподобав, —
Сховався в льох!
Любові і вогню!!!

Імпровізація

Зірвався промінь (зацвіла вода
На озері осіннім рястом). —
І ось біжить, і фарби наклада,
Як теплий пензель юного жанриста, —
Малює полудень. — Хвилює даль
Прозоро-тонко, як траву савани…—
Ріка, — розпалена, гаряча сталь.
І там, над нею, невідомі дзвони,
Немов у кузні. — То в бездонну синь
Воркочуть голуби. Тріпочуть крильця
Срібляно-сизі…— Запахтів полин
В обличчя з вітром. На спітнілі пальці,
Немовби м’ятною, — пустун, — полив
Водою з кухоля (мідяний кухоль)… —
Стою й сміюся… Од далеких нив
Все линуть, линуть полиневі пахи
І зітхи трактора (як хороше, — мовляв, —
На світі новому, — не божім, — людськім,
Пропитім потом)… — Захитався, впав,
І так розтав туманом чудернацьким,
Ясним димком, — упившись всім, що є,
Як молоком…— Але на захід — хмари,
І думи — хмари: — Тут — життя моє,
А там — чиєсь, у кого бог і мури.

Порт

Одплив
буденний сказ,
немовби
шумний катер,
за брязкіт ланцюгів
сховалася іржа,
і знову в морі день
упав
за елеватор,
над бортом золотим
канатом зі-під ножа,

О тихий порте мій —
вечірня заводь
трансу,
що серце
і думки
за рейдами запер,
де віє
з-поза плеч
м’язистим ренесансом,
та з люльок,
за димком, —
пахучий канупер.

Люблю
твоє лице,
і ці
поснулі стяги,
і скромний орнамент
бетонових аркад.
…А десь
такі ж, як ти,
цвітуть архіпелаги, —
романтика моя
залізних естакад.

Химерно?
Правда?
Так?
Яку ж ліпити норму
на серце молоде —
зрадливу оболонь?
Привіт тобі,
привіт…
І бурі,
бурі,
шторму!
У нас з тобою
все
…за тишею —
вогонь!

Доки

В напрузі
плеч
і рук
хриплять іржею доки,
нервуючи
дроти, —
манометри
і токи,

в хаосі
ромбів,
хорд,
еліпсисів
і сфер,
намацавши людей
мільйоном атмосфер.

Залізо.
Чавуни.
Грантів спазмічний лемент.
Іржаві ланцюги.
Котли,
Цистерни.
Цемент.

Сам чорний сатана,
забруднений, як шкет,
оглухлий

спадом, — в рейд
плює
за парапет!

Саркастичне романцеро

І

Куди іду,
куди несу
безмежне серце —
повне сонцем?
Навряд чи мечедзвонним
каледонцем
пісенну
Оссіанову
красу!

І все ж таки дивлюсь
на світ —
в рожеву призму!
Я недалекий
од рафаелізму!

Та, люба,
ось про це
і рідним,
і своїм,
коли ж повім?
II

— Струхлявілі!
— Готуйте обійми!
— Відчиняйте ворота!
— Іду!
Що романтиком я народився,
це написано
і на виду!
Ви в історії
порох, —
це ясно,
але віком
Петрарок
старі!
З вами буду
сьогодні
ридати,
покохавши
Лауру
в марі!

III

Квилять тужного предтечі,
з вечора до ранку, — сови…
Од твоїх очей овечих
мінористом тимчасовим
за міщанським Ханааном
плачу,
плачу,
як Ізраїль,
під балконом —
Дон-Жуаном
дому —
каравансараю.

Чую —
лірик,
і росту між
місяцем
та бруком —
гроном
виноградним.
Глупа суміш
із Хафіза
з Кальдероном

на твоїй панує зоні.
Образ твій —
рядном над плотом —
висне,
наче в Тенісоні —
наді мною —
Ланселотом.

Ну й куди піду
без тебе?
…Любий,
дальній,
милий степе!

Чи рознести,
як солому,
на Миколі
Вороному
по тобі,
оцю ось тугу,
непідтягнуту попругу
крові й серця молодого?
Ну та й що з усього того?

Знову глянеш, —
знову станем:
я —
туман
над Хуайнанем!

Ти —
так легко
у болото
мук моїх
вростеш,
як лотос!
І тебе
мені
любити,
і тебе
не потопити

у жазі моєї прірви!
Цить,
о серце!
Знищи!
Вирви!
Не любов, —
о, ні, —
конання,
те,
що з вечора
до рання —

бродить,
кляте, в серці, —
лазить, —
сентиментами
малясить,
труїть розум,
синім камнем
куперваси!

Згиньте,
тужного предтечі,—
куці барди,
чорні сови!
Вірю!
Од очей овечих —
я нещасний —
тимчасово!

ІV

Не прийдеш,
як вчора!
Не впаду
у синь —
листям з осокора
молодих хотінь!

Не полину
з вітром
до примарних міст…
Тільки місяць
титром
упаде
на лист!

V

Пізно,
а чи рано, —
все мені одно, —
стану
Дон-Жуаном
під твоє вікно!

Забринить гітара
і можливо вб’є
золотим ударом
молоде
моє.
Синю серенаду
про Шехерезаду
з вітром —
віч-на-віч —
заспіваю
вніч…

Балада
про короткозоре Ельдорадо

В далекі моря пішли кораблі
з людьми,
що набридли своїй землі.
А людям
набридла своя земля,
набридла людям ласка короля,
і вони прийшли до портів іздаля.

У людей по кишенях
вітер гуляв,
і чортик ножа виглядав з халяв.
Був у них хаотично оздоблений ріт,
од легеньких пушків,
до великих борід,
і кремезні руки, що рвали дріт.

Люди сіли на свій корабель
і поїхали до фантастичних земель.
Люди спали на палубі
в спеку й мороз,
у щоку їх бив безпритульний трос,
і вночі наступав на ноги матрос.

Люди снили місцями веселих озер
і спросоння мимрили: —
“Пробачте, сер!”
А матрос сміявся й плював за борт,
і мріяв
про черговий п’яний порт,
щоб випить з дівчатками,
хай їм чорт.

Люди їли щодня свій черствий хліб,
і чекали землі,
де злізти могли б.
Їх привіз корабель до порту Пара,
де в хащах Пріапа красунь-гора
золота,
пранців
та іншого добра.

Покинули люди свій корабель
і злізли на землю чужих земель.
Останні центи спустили в порту,
останню кишеню визнали за пусту
і стали шукати свою мету.

Спритний гідальго до них прийшов
і роботу їм випадково знайшов.
Він сказав,
що в нього великий такт,
Знайде він для людей Ельдорадо,
факт,
але ось дрібничка, —
підпишіть контракт.
Люди рота роззявили, й
кавалер
Їх повів до підніжжя Кордільєр.
На плантацію вивів, сказав:
— “Стоп!
Ельдорадо тут! Кожний з вас — холоп!
А хто тікатиме, — куля в лоб!”

І подумали люди: “Це тут? Ба ні, —
ми несли Ельдорадо на своїй спині”.

Але пізно.
В джунглях нема воріт, —
Не вернутись додому, де виріс рід,
із руками, що рвали б не тільки дріт.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment