Талантів у нас вистачить для всього світу

Гість редакції — Степан Фіцич, народний артист України, лауреат Міжнародного конкурсу оперних співаків у Софії (Болгарія), соліст Національної опери України. Виконавець партій Петра в опері М. Лисенка “Наталка Полтавка”, Андрія (М. Лисенко “Тарас Бульба”), Андрія (С. Гулак-Артемовський “Запорожець за Дунаєм”), Едгара (Г. Доніцетті “Лючія ді Ламмермур”), Пінкертона (Дж. Пуччіні “Мадам Батерфляй”), Рудольфа (Дж. Пуччіні “Богема”), Фауста (Ш. Гуно “Фауст”), Турріду (П. Масканьї “Сільська честь”), Володимира Ігоревича (О. Бородін “Князь Ігор”), Ликова і Бомелія (М. Римський-Корсаков “Царева наречена”), Андрія Хованського (М. Мусоргський “Хованщина”), Шуйського (М. Мусоргський “Борис Годунов”), Труфальдіно (С. Прокоф’єв “Любов до трьох апельсинів”) та інших. Гастролював у багатьох країнах світу: Англії, Франції, Іспанії, Португалії, Німеччині, Австрії, Угорщині, Польщі, США, Канаді, Індії, Японії, на Канарських островах.

— Степане Миколайовичу, Ви маєте великий досвід, як Вам співалося в різні часи, як оцінюєте ситуацію в оперному мистецтві нині?
— У Національній опері України я з 1978 року, пам’ятаю радянські часи. Те, що тоді було доброго в культурі оперного мистецтва, треба було зберегти. Тоді щосуботи і щонеділі, а іноді й серед тижня, крім вечірніх, були й ранкові вистави. Приходили діти класами з учителями, з батьками або й самі. “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка”, “Наймичка” Вериківського, інші оперні вистави, балети постійно були в репертуарі. Це дуже гарна виховна робота, дітей залучали до високої культури.
Із проголошенням Незалежності багато чого зруйнували, як зараз екскаваторами, тракторами валять Андріївський узвіз. А можна було обновити костюми, осучаснити постановки, а не відмовлятися від них.
Коли я вчився у Львові на другому курсі консерваторії, працював у Львівській опері. Скільки тоді йшло гарних українських вистав! “Золотий обруч” Лятошинського, “Назар Стодоля” тощо. У Києві також… Нині це сходить на нуль. Безумовно, італійська, французька, німецька класика дуже гарна. І в нашому театрі добре представлена. Але треба пропагувати й своє: і класику, й сучасну музику. Наш театр — Національна опера України ім. Тараса Шевченка. А де в ньому національне?
У Лондоні, наприклад, є національна опера і є опера світової класики, кожен театр працює на своєму полі, так має бути.
З українських вистав у репертуарі нашого театру залишився “Запорожець за Дунаєм”, і то йде лише раз на місяць. Опери Лисенка, Лятошинського, Кос-Анатольського, Людкевича, інших прекрасних композиторів, яких у нас багато, не йдуть. Українська музика більше відома за кордоном — в Америці, Канаді, Німеччині, — ніж у нас. У багатьох ЗМІ поширюють безглузді чутки, що гарної української музики немає. Треба, щоб вище керівництво держави було проукраїнське, тоді розвиватиметься все: і духовність, і культура, і економіка. Ведуться розмови про другу державну мову. В інших країнах це питання давно вирішене. У Німеччині, наприклад, навіть не йдеться про те, якою мовою в якій провінції розмовляти: однозначно — німецькою. Так само у Франції…
У нас нині інформаційний простір засмічений низькопробними фільмами, російською попсою. Можна сказати, що це “антивиховання”, до речі, в усіх галузях: і в політиці, і в літературі, так само й у музиці.
— Немало Ваших колег виїхали на роботу за кордон, у різні театри світу. Як до цього ставитеся?
— Дуже багато повиїжджало. Якісь матеріальні блага там можна нажити, втративши набагато більше: для душі, для сім’ї, для виховання дітей. Бо ти там, як одинокий птах летиш — не маєш того, що потрібно для душі й серця. Але це вибір кожного. Я свого часу також мав багато пропозицій. Нерідко їздив на гастролі. Але назовсім — це не для мене!
Спілкуюся зі знайомими, зокрема з Валентином Пивоваровим, який приїжджає сюди у відпустку. Вони виграли в матеріальному сенсі, а ми — в іншому. Ми тут працюємо для свого народу, своєї країни, на благо своєї культури — і це найбільший здобуток. Нам у цьому Бог помагає.
— Аби ще й держава допомагала як слід, пропагувала українську музику. Як інші країни.
— Активно пропагує свою музику Російська Федерація, там керівники держави надають цьому великого значення. “Борис Годунов”, “Хованщина” Мусоргського, “Царева наречена” Римського-Корсакова — прекрасні вистави. Але й наші не гірші. Німці, наприклад, навіть кошти нам виділяли на постановку “Лоенгріна”, “Фауста” Гуно. Французьке посольство, італійське також виділяють гроші в інших державах на постановку своїх опер. Нам треба цього вчитися, працювати по-сучасному.
— Під час антрактів в оперному театрі часто звучать інші мови: англійська, німецька, французька, японська тощо. Іноді частіше, ніж українська. Чому?
— Зала театру постійно заповнена. На вистави ходить дуже багато іноземців. Українську чути рідше через те, що досить дорогі квитки, а наші люди не такі багаті. Оперне мистецтво, взагалі театри у світі переважно дотує держава. Якби квитки здешевити, люди могли б відвідувати спектаклі, підвищували б свій культурний рівень. У нас ще не завжди це робиться правильно.
— Учителі музичних шкіл скаржилися, мовляв, на жаль, немає дисків, особливо відео, щоб можна було показати вистави дітям у школі. Чула, Ви нещодавно видали свій диск. Чи просто це зробити?
— Ні держава, ні театр у цьому артистам не сприяють. Видав минулого року диск власним коштом, щоб хоч щось залишилося від моєї праці. Адже вистава пройшла — і жодного сліду. Записав оперні арії української та світової класики, зразки народної музики з народним оркестром. 17 великих речей, приблизно на дві години.
— Ви багато років займаєтеся підготовкою молодих співаків. Як справи в цій галузі?
— У Київському національному університеті культури і мистецтв займаюся з молодими співаками. Багато моїх студентів уже працюють у хорі Верьовки, в капелі “Думка”, в театрі, в органному залі. Багато розбіглося по світу. Мої колишні студенти працюють у Росії, Америці, в інших країнах.
— Як сприймають українську музику за кордоном?
— Українську народну, оперну музику в світі сприймають дуже добре. Пам’ятаю, одного разу в Мюнхені зал стоячи аплодував 45 хвилин. І так скрізь.
— Ви народилися в сім’ї, де не було професійних музикантів. Хто допоміг стати на цей шлях?
— Я народився в горах у Косівському районі Івано-Франківської області. З дитинства люблю музику. Моя мама гарно співала. Дідусь, який жив в Америці, дуже добре грав на скрипці. Для того, щоб я навчався музики, моя бабуся, яка одержувала тими грошима 12 карбованців пенсії, 8,50 крб. щомісяця давала, щоб заплатити за музичну школу, де я вчився гри на баяні. Потім закінчив Львівське музичне училище, згодом Львівську консерваторію. Освіту отримав, як і всі в той час, безкоштовно.
— У Ваших родичів, які не були пов’язані з музикою, у односельців була потреба в музиці, прагнення до високого, до краси.
— Тоді люди збиралися разом, наприклад, на вечорниці, щоб поспілкуватися, показати своє мистецтво, поспівати, потанцювати. Нині представники середнього, а особливо молодшого покоління, коли збираються, співають дуже рідко, переважно слухають. Розвивається споживацтво, а не творчість. Так не тільки в Україні, а й в інших країнах.
А от коли ми були на гастролях у Японії, бачили, що там у вихідні проходить дуже багато національних свят. Збираються в парках, будинках культури, звучить національна музика. Вони національно свідомі, пропагують своє. Нам варто брати з них приклад. Очевидно, що й держава це підтримує.
— Ваші улюблені образи, які зіграли?
— Едгара в “Лючії ді Ламмермур”, Андрія в “Тарасі Бульбі” та ін. Цікаво грати Шуйського в “Борисі Годунові”. Це образ лицеміра, який хитрощами, підступними діями знищив Бориса Годунова й сам став на троні. Для актора тут велике поле діяльності. Люблю грати Андрія з “Тараса Бульби”. Він зрадив громаді, суспільству, державі через свою ліричну натуру. Ця роль глибоко драматична, суперечлива: у Андрієві йде боротьба між його ліричною натурою, великим коханням і сильними патріотичними почуттями, вірністю козацтву, українському народу, якому ладен усе віддати. А в пориві любові стає зрадником. Тут є простір для вираження цього образу, широка палітра.
— Яке становище в інших операх України: Донецькій, Дніпропетровській, Львівській, Одеській тощо? Чи актори спілкуються?
— За радянських часів дуже багато їздили на гастролі і ми, й вони. Зараз цього майже немає, бракує коштів. Цього дуже не вистачає. Потрібен обмін думками, ідеями. З друзями спілкуємося, ситуація скрізь майже однакова. Хоч є деяка різниця. Наприклад, у Донецьку, на мою думку, оперний театр навіть більш проукраїнський, патріотичніший, ніж тут. Знаю, що там недавно ставили “Богдана Хмельницького”. А в Києві краще фінансування, багато сильних акторів. Але хотілося б підняти це на вищий щабель, відновити українські постановки.
— Що для цього потрібно?
— Щоб підняти рівень творчого життя, і не тільки в опері, повинна розвиватися національна свідомість — і в кожного зокрема, і в очільників держави.
— Чи будуть колись у нас, як у деяких країнах, свята опери на великих майданах?
— Це, наприклад, знамениті моцартівські фестивалі в Зальцбургу. Якби у нас започаткувати лисенківські фестивалі, було б добре. Але навряд чи це буде скоро. Спочатку треба, щоб кожен із нас побудував майдан у своїх думках, а потім уже зібратися разом на великий майдан.
У розвинених країнах талановитих дітей підтримують, не лише безплатно навчають, а й платять стипендію. І українців багато вчиться у Відні, в Парижі, їм також допомагають.
— Це ніби й добре, вони пропагують Україну. Але ми втрачаємо таланти, чудові голоси.
— Нічого, у нас талантів вистачить для всього світу, ще й нам залишаться. Хай усі бачать, що в нас такі є. Вони там краще пропагують Україну.
По всьому світу співає багато наших людей: Оксана Дика, Людмила Монастирська, Мар’ян Талабал та інші.
— Нещодавно зменшили у програмах радіо, телебачення квоти для української музики. Кажуть, її не вистачає.
— Якісної української музики дуже багато. Зменшили квоти, щоб не пускати українську музику в ефір. Ось і нещодавно Поплавський організував телемарафон — чотири доби поспіль українські виконавці співали “вживу” в ефірі. І то тільки невелика часточка талантів.
— Чи скоро побачимо державу, про яку мріяли?
— Інші держави будувалися століттями, виховували людей. 20 років — це небагато. Така велика держава в центрі Європи обов’язково буде реалізована.
— Що побажаєте нашим читачам?
— Щастя, здоров’я, натхнення, а головне — правильно мислити, обирати у владу патріотів, щоб наша країна розвивалася й процвітала.

Спілкувалася
Надія КИР’ЯН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment