Тисячоліття кохання

У Національному музеї літератури України відбулася презентація книжки “Сад божественних поезій”, яка нещодавно вийшла у Видавничому центрі “Просвіта”. Це антологія французькомовної любовної лірики ХІ—ХХ століть. Переклад, упорядкування, передмова, довідки про авторів Всеволода Ткаченка, поета, перекладача, лауреата премії ім. Миколи Зерова та інших літературних премій.

Надія КИР’ЯН

Видання здійснено в рамках Програми сприяння видавничій справі “Сковорода” Посольства Франції в Україні та Міністерства закордонних справ Франції, яка створена для популяризації французької науки, культури, літератури в нашій державі й названа на честь нашого видатного філософа.
Раїса Сеннікова, заступник директора музею, розпочинаючи презентацію, наголосила, що їхній заклад щоразу бере участь у програмі “Французька весна”, яка проходить з 4 до 27 квітня — захід приурочений саме до цієї події. “У красного письменства є рівних два крила — оригінальна й перекладна література”, — сказала Раїса Павлівна.
Камертоном до презентації стала мелодія “Вічна любов” Шарля Азнавура.
Всеволод Ткаченко розповів про історію створення антології. “Інтерес до французької поезії у нас завжди був величезний, — наголосив Всеволод Іванович. — Ще в 1920-х роках Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович створили антологію французької лірики ХХ сторіччя. Але через політичні обставини в умовах тоталітарно-більшовицького режиму ця книга не побачила світ, а її творці були репресовані й знищені. Друга спроба була в 1960-ті роки, упорядники нової антології — професор, що викладав у мене в університеті французьку мову, Еміль Крюба, і Григорій Кочур. Мене і Михайла Москаленка тоді також залучили до цієї роботи. І знову антологія не вийшла через політичні мотиви: її учасників Василя Стуса, Івана Світличного було заарештовано, а наших корифеїв української перекладацької школи Григорія Кочура і Миколу Лукаша на 15 років викреслено з літератури.
У цій антології подано твори 78 французьких поетів, які я вибрав і вважаю найкращими. У довідках про авторів я намагався згадати всіх, хто раніше перекладав їхні твори українською мовою”.
Всеволод Ткаченко зауважив, що поезія в усіх країнах — це елітний жанр, нею цікавиться 7—8 % громадян. Попри це, відомий факт, що у Франції французька мова стала державною завдяки поетам “Плеяди”. Подібний приклад є і в нашій історії. Адже саме поезією Тарас Шевченко повернув нам відчуття своєї батьківщини, рідної мови.
Упорядковуючи антологію, автор намагався не пропустити твори, в яких ідеться про Україну. Саме такий вірш прочитав актор Василь Довжик: “Відповідь запорозьких козаків константинопольському султану” Гійома Аполлінера. Гійом Аполлінер, величезний експериментатор, створив поезію за цим дипломатичним документом часів козацької держави. Його поезія стала перлиною світової лірики. У цьому вірші він звернувся до коханої з побажанням: “Треба мене любити так, як запорожці люблять Україну”. Ліричні вірші також подарувала аудиторії Лариса Хоролець, народна артистка України.
Заступник головного редактора “Літературної України”, поет, журналіст Станіслав Бондаренко, висловлюючи вдячність і пошану Всеволодові Ткаченку за його працю, згадав, що у 1970-ті роки студенти-філологи, діставши на ніч машинку, передруковували, насамперед Бодлера “Квіти зла”, Франсуа Війона та інших. Але російською мовою, бо на той час були тільки російськомовні переклади. Минуло кілька років і з’явилися переклади Рильського, а також потім Кочура, Лукаша та ін. “Нині і мої ровесники, і молодь мають можливість читати цю літературу українською, — сказав пан Станіслав. — Такі переклади можуть духовно наблизити наші землі через мову, культуру”.
Відомий поет, культуролог, перекладач Олесь Герасимчук констатував, що нині в українському перекладацтві частково під впливом західних перекладацьких шкіл відбувається разюча зміна. Свого часу українські перекладачі, ціла плеяда — Микола Лукаш, Григорій Кочур, Ірина Стешенко, Максим Рильський, Борис Тен та інші, по суті, врятували саму українську мову. Після того, як більшовицька доба прорідила письменницькі лави, літератори почали прилаштовуватися до цього радянського волапюку. Були знищені, заборонені, відправлені в схрони українські словники, і лише перекладачі різними засобами піднімали найглибші шари української мови. Те, що відбувалося в 1950—60-ті роки, зараз повторюється. Нині перекладачі захоплюються сленгом, намагаються модернізувати, переінакшувати оригінал, багато чого роблять поспіхом. Натомість сумлінні перекладачі, як Всеволод Ткаченко, спочатку вивчають творчість того, кого збираються перекладати, особливості епохи, лексики, знайомляться з теоретичними працями в цій галузі, а потім беруться до перекладу.
У Ткаченка енциклопедичний підхід до оригіналу, це успадкована українська академічна культура. Він поставив собі нелегке завдання і відмінно з ним впорався: зачепив різні епохи, стилі, естетики. І в кожній дав своє бачення, своє трактування того чи того ідейно-естетичного комплексу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment