«Шевченкові імперативи і ми»

ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка 2012-й проголосила Роком А. Г. Погрібного, відомого громадського і державного діяча, професора, посвітянина, талановитого публіциста. Адже цьогоріч виповнилося 70 років з дня його народження та минає 5 років, коли народний професор відійшов у засвіти. Книгою спогадів “Життя і чин Анатолія Погрібного” (ідея і упорядкування якої належать Любові Голоті, видання ВЦ “Просвіта”), розпочалася низка заходів, покликаних не лише вшанувати просвітянина, а й вдихнути потужний струмінь пасіонарності в українську справу, спонукати до конкретних дій на прикладі його життя і діяльності. За участю “Просвіти” відкрито пам’ятну дошку на будинку, де жив і працював А. Г. Погрібний. Після низки презентацій книжки відбувся вечір пам’яті в Будинку письменників, вечір у м. Шостка Сумської обл. (організатор — В. Терлецький), а Великоднього тижня шанувальники А. Погрібного зібралися в Національному музеї ім. Т. Г. Шевченка.

Микола ЦИМБАЛЮК

Цей вечір мав назву “Шевченкові імперативи і ми”. “Імператив” означає наказ, категорична, беззастережна вимога. У філософії, зокрема в етиці, цим терміном позначають загальнообов’язковий моральний закон. Для Анатолія Погрібного шевченкові ідеї, його подвижництво у боротьбі за права і свободи насамперед українського народу стали змістом і його життя. Тож не дивно, розповіла Ганна Григорівна Погрібна, що вісімнадцятирічний Анатолій записує у свій щоденник мрію — про Україну, де добре житиметься всім українцям і на повен голос звучатиме рідна мова, де зберігатимуться традиції, де діти шануватимуть своїх батьків…
Любов до рідного народу, до українського слова визначила його долю, стала отим хрестом, який він гідно проніс через усе життя. Метафору хреста як символу праведної, святої, але важкої, здавалося б, непосильної праці й пов’язаних із нею життєвих випробувань вдало використала у своєму виступі Любов Голота.
— Давно, ще 1985 року, біля Шевченкової могили, де немає хреста (він стоїть окремо, як ви знаєте), — пригадувала вона, — ми говорили з письменниками, з близькими людьми у вузькому колі. Люди часто кажуть, що в житті кожного — свій хрест. Бог кожному дає хрест по силі, але не кожен може підняти стільки, скільки підважить, і ніхто не знає тої ваги хреста, якого ніс Тарас Шевченко, Василь Стус, інші славні сини й доньки нації. Коли ж прийшли нинішні часи, то побачили ми (і це правда велика), що не всі з гідністю понесли свій хрест, який підняли. А були (і є) такі, хто поніс, але переповнився впевненістю власної непогрішимості.
Справді: часом ті, що несуть (таки несуть!) свій хрест, трудяться в поті чола на українську справу, вибухають гнівом, що їхнього, мовляв, подвигу не помічають, а їх недооцінюють. Анатолій Погрібний до таких не належав. Велич його духу, надзвичайна людяність, працьовитість поєднувалися з надзвичайною скромністю. Він однаково був привітним і простим у стосунках із колегами-академіками і студентами, з міністрами і простими українцями, очільниками влади і своїми односельцями. Це людина, яка вміла надзвичайно скорочувати відстань. Усі, хто його знав, із ким працював, дружив чи просто стикався у тій чи тій справі, ситуації, зізнаються, як його не вистачає. Але людина живе доти, доки триває присутність і вплив на думки і справи живих.
Анатолій Погрібний сповідував те, що проповідував, говорили учасники того вечора. А це справді рідкісна чеснота. Олександр Хоменко, завідувач відділу Інституту українознавства, ведучий вечора, після прослуховування запису останньої радіопередачі А. Г. Погрібного “Спілкуймося українською” додав, що це, по суті, його заповіт. А ще один надзвичайно потужний виступ — на врученні йому Шевченківської премії. Це квінтесенція його світогляду, духовних шукань і, власне, національного світогляду. Ця промова є і заповітом, і його імперативом водночас. Це своєрідний підсумок його життя, який є всі підстави вважати дороговказом і для нас.
Своїми спогадами, цікавими і надзвичайно теплими, людяними, щирими, без непотрібного в таких випадках флеру суму чи патетичності, ділилися відомий радіожурналіст Петро Бойко (про виступ юного ще тоді Анатолія на вечорі Максима Рильського), Ярема Гоян, директор видавництва “Веселка” (про міносвітянський період діяльності Погрібного й допомогу у виданні “Шкільної бібліотеки”), Олександр Хоменко (про публіцистичну, науково-педагогічну діяльність, повернення у літературознавство таких письменників, як Борис Грінченко, Яків Щоголів тощо). Не менш цікавими були спогади його київських і з Мочалищ (рідного села Погрібного) сусідів. Шкода, що представникам місцевої влади бракує усвідомлення того, ким був і є для України їхній земляк. Втішає те, що діти — студенти вишів, де він викладав, учні київського гуманітарного ліцею імені Т. Шевченка, де він був членом Опікунської ради, — пам’ятають і свято шанують його справу. Мав рацію радіожурналіст Василь Марусик, який тривалий час співпрацював з Анатолієм Григоровичем, що такі постаті в нашій історії є смолоскипами — освітлюють шлях і запалюють інших на подвижницьке служіння своєму народу.
Анатолій Погрібний “врізався” в пам’ять України не лише як автор неперевершених за своїм громадським звучанням циклів радіопередач на захист української мови. Він був одним із засновників і найактивнішим членом “Просвіти”, постійним автором тижневика “Слово Просвіти”.
Вшанування народного професора, як Анатолія Григоровича шанобливо називали за життя, триває не лише у столиці. Такий вечір провели у Шостці. Відбудеться він і в Сумах. У Донецьку Марія Олійник, яка веде війну за українські школи, теж планує низку заходів. Активно включилися в цю роботу просвітяни Луганщини. У планах Центрального Правління “Просвіти” — колоквіум чи семінар, круглий стіл, де розглядатиметься і вивчатиметься педагогічна доктрина А. Погрібного. Нещодавно “Просвіта” звернулася до Національної радіокомпанії України з проханням провести в Києві (Будинок звукозапису на вул. Первомайського, 5) прямоефірний вечір “Життя і чин Анатолія Погрібного”. Організатори хочуть надати дещо іншу спрямованість зустрічі, щоб побудована вона була не лише на спогадах. Бо Анатолій Погрібний належить (саме в теперішньому часі) до тих талановитих людей, які, завершивши земний шлях, залишаються з нами у тих своїх правдивих, енергетично насичених текстах і справах, участь і продовження яких вимагає особиста і національна совість кожного з нас, живих.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment