Мрійна далечінь українського степу заворожує… Його пейзажна гармонія, відблиск зірок на нічному небі, незрима присутність Чумацького шляху, терпкий запах гіркого полину й духмяного чебрецю кличе тих, кого на все життя полонила безмежна велич простору і принишкла загадковість минулих подій…
Володимир ГЕТЬМАН,
Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, доцент кафедри землезнавства та геоморфології, кандидат географічних наук
Український степ — прадавня і свята земля, сива історія якої заглиблюється на цілі тисячоліття. У V—IV тис. до Р. Х. (неоліт) у Степовому Придніпров’ї існували сурсько-дніпровська та дніпровсько-донецька археологічні культури. Наше коріння заглиблюється до витоків світової цивілізації, що ведуть до легендарних першодержав — Аратти (6200 тис. років до н. е.), Оріяни (середина 2 тис. до н. е.), Артанії (VII—VIII ст. н. е.) і, дещо пізніше (ХVI—ХVIII ст. н. е.), першої козацької республіки — Запорозької Січі. Велика енергетична сила таїться у цій землі…
Природний заповідник “Єланецький степ” — один із наймолодших українських заповідників, перший і поки що єдиний степовий заповідник у Правобережній Україні. Створений 1996 року з метою охорони найбільшої у Північно-Західному Причорномор’ї ділянки цілинного степу. Площа — 1675,7 га.
Розташований заповідник у Єланецькому та частково в Новоодеському районах Миколаївської області. Історія його створення почалася давно. 1978 року тут було організовано заказник місцевого значення “Роза” площею 300 га. 1982 року вже на площі 976 га було створено ландшафтний заказник місцевого значення “Єланецький”. 1990 року з ініціативи місцевих природоохоронців та після неодноразових звернень науковців було прийнято рішення про резервування 2000 га під майбутній заповідник “Єланецький”, а 17 липня 1996 року вийшов Указ Президента України про створення заповідника, який дістав остаточну назву “Єланецький степ”. Відтоді у заповіднику лишились “зоопарк” і “палац природи”. Перший створили у заказнику “Роза” 1978 року за допомогою фахівців з “Асканії-Нової”. Це огороджена ділянка степу площею 70 га, де утримували бізонів, куланів, оленів плямистих та муфлонів.
Так званий “палац природи” збудований 1979 року з метою налагодження відпочинку та екологічної освіти дітей і юнацтва. Він чудово вписувався в довколишній ландшафт і складався з красивої триповерхової будівлі оригінальної архітектури та допоміжних споруд (обсерваторія, їдальня, душові, відкриті майданчики тощо). Нині будівля комплексу осиротіло стоїть на пагорбі посеред заповідника і потребує капітальної реконструкції.
У цьому приміщенні могла б працювати адміністрація заповідника. Адже їй треба бути якомога ближче до “дикої”, заповідної природи. Тут міг би бути гарний еколого-просвітницький центр (із музеєм природи), який би презентував природно-ландшафтну й історико-культурну спадщину степового краю. Його експозиція привабила б найвибагливіших екскурсантів.
Однак усе-таки не вийде “відокремленого благополуччя” природного заповідника від загального зубожіння людей. Бо, що не кажи, потужна заповідна галузь пропорційна високорозвинутому суспільству — економічно, культурно, особливо духовно. Заповідна справа — розкіш, ніби дороге намисто з природних перлин для будь-якої країни. Для “процвітання” наших заповідних територій треба, щоб багатшим було суспільство, заможніше жили люди, а не окремі ділки чи олігархи. Заповідна справа — барометр суспільного розвитку. Водночас і за сьогоднішніх “безрадісних” умов, у яких живемо, вона мусить розвиватися задля збереження не тільки дикої природи, а й духовності нації, морального імперативу суспільства. Заповідна природа й історико-культурна спадщина народу — поняття нероздільні, два крила великої, загальнонаціональної ідеї відродження історичного ландшафту й духу тих, що жили і творили на українських теренах до нашого народження.
Згідно з фізико-географічним районуванням, заповідник розташований у межах Дністровсько-Дніпровської провінції Північностепової підзони Степової зони, на степових відрогах Придніпровської височини Південнобузько-Дніпровського межиріччя.
Територія заповідника — яружно-балковий комплекс, який включає нижню частину кількох великих балок (Прусакової, Орлової та Рози), що належать до гідрографічної мережі річки Громоклії — правої притоки Інгулу. Днища цих балок широкі й вирівняні. Подекуди на поверх-ню виступають червоні граніти, великі брили яких надають місцевості особливої своєрідності. Схили балок порізані задернованими ярами. Крутизна схилів зазвичай не перевищує 15°, але в окремих місцях досягає 30—40° та більше. Саме завдяки значному ерозійному розчленуванню, заповідник відрізняється від суміжних територій, що зазнали антропогенного пресу. Специфічною особливістю рельєфу “Єланецького степу” є обмаль вододільних ділянок, які були розорані на початку ХХ століття. Привододільні ділянки території заповідника були порушені надмірним випасом, кар’єрними розробками вапняку та лісомеліорацією напередодні заповідання.
Найпоширенішими ґрунтоутворювальними породами є леси, а на схилах балок — вапнякова жорства, мергелі та суглинки. У ґрунтовому покриві переважають малогумусні й щебенюваті чорноземи, а також виходи лесів та елювію (продукт фізичного вивітрювання) вапняків. Характерною ознакою ландшафту заповідника, що надає йому мальовничості, є виходи вапняків, які місцями утворюють високі й круті стінки.
Постійних водотоків на території заповідника немає. По днищах балок проходять русла струмків, які наповнюються водою лише навесні та під час дощів і літніх злив. Однак завдяки особливостям геологічної будови (наявності кількох шарів водопідпірних глеїв), тут існує принаймні три водоносні горизонти, водою яких наповнюються колодязі та джерела, а в Прусаковій балці утворилися великі заболочені ділянки, де вода зберігається навіть у посушливі сезони. Від численних колись джерел води у заповіднику залишилося лише одне. Внаслідок бездумної оранки більшість із них зникла під шаром ґрунту, що змивається з навколишніх ланів. Із часом вони можуть відновитися і знову стати окрасою цих місць.
Територія заповідника, незважаючи на відносно невеликі розміри, характеризується значним біотичним різноманіттям.
За складом і територіальним розподілом рослинності заповідник “Єланецький степ” помітно відрізняється від інших степових заповідників України насамперед тим, що в ньому майже половину площі займають перелоги різного віку. Через це одним з основних завдань заповідника, поряд з охороною ділянок цілинного степу, є відновлення природної рослинності на трансформованих ділянках. Відбитком недавнього господарського освоєння території заповідника (інтенсивне випасання худоби, оранка) є велика кількість бур’янів і культивованих рослин.
Незважаючи на значне господарське освоєння навколишніх територій та наслідки колишнього господарювання в самому заповіднику, його тваринний світ зберіг головні зональні риси. На території заповідника та його найближчих околиць мешкає приблизно 1500 видів безхребетних тварин, із них понад 10 % рідкісні. Понад третину їх внесено до Червоної книги України (ктир гігантський, 16 видів перетинчастокрилих, зокрема сколія степова, джмелі моховий, вірменський, глинистий і яскравий, 32 види метеликів тощо).
У заповіднику зареєстровано 181 вид хребетних тварин. Цікавою особливістю є щільність популяції полоза чотирисмугого, або Палласового, який трапляється майже на всіх ділянках заповідника, проте перевагу віддає стрімким, місцями кам’янистим і не дуже зарослим чагарниками схилам балок.
Серед птахів домінують жайворонок польовий та щеврик польовий, чекан лучний, славка сіра, вівсянка садова, припутень, або витютень та ін. Трапляються сиворакша, кам’янка-танцюристка, шпак рожевий.
Ще одна особливість тваринного світу заповідника полягає у значному поширенні тут хижих птахів, насамперед дрібних соколів, лунів, сов. З інших рідкісних видів тут зустрічаються змієїд та орел-карлик.
Заповідник “Єланецький степ” треба сприймати передусім як частку ландшафту Правобережжя України, що в природному стані майже не зберігся. Головною і невід’ємною складовою цього ландшафту є тварини та рослини, які поки що не стали рідкісними, але зумовлюють зональну своєрідність регіону. Зберегти цей ландшафт у всій його цілісності — головне завдання заповідника.
У заповіднику створена одна екологічна стежка завдовжки 1,2 км, маршрут якої проходить біля вольєра зоопарку. Відвідувачі мають нагоду ознайомитися з історією появи заповідника, його рослинним і тваринним світом, побачити спосіб життя мешканців вольєра. Маршрут по стежці діє з початку квітня до середини жовтня.
Замість епілогу. Заповіднику потрібно допомогти. Не так усе гарно й добре… наяву. Нагода відвідати “Єланецький степ” збіглася з похмурою погодою пізньої осені. І настрій, і погода відповідали стану справ.
Заповідник “Єланецький степ” начебто загубився серед безкраїх просторів півдня України. Так і повинно бути. На те він і заповідник — подалі від цивілізації, людей. З іншого боку, з того, що побачив (хоч прикро говорити), бідним постало село, де розміщується адміністрація заповідника.
Щодо вигляду (“фізично і морально зношеного”) села Калинівка Єланецького р-ну, то таких “калинівок” в Україні тисячі. Від того серце обливається кров’ю. Українське село, нація поставлені на коліна. Щороку в Україні зникає 50 сіл. З давніх віків, у війну і розруху народ виживав за рахунок села. Там народжувалася і лунала народна пісня, зберігалися і шанувалися звичаї, прадавні традиції, там буяла, пишалася красою барвиста природа. Хіба назвеш науково-технічним прогресом обезлюднення села? Швидше моральним та інтелектуальним розвалом. Залишилося мародерам скупити за безцінь наші з діда-прадіда землі. Народ піде в найми, тихо вимираючи… Щоб знищити етнос, треба розвалити село. Для чого? Для довічного панування “вибраних”? Але ж вічного в житті не існує. Як виправити “похмуре” життя? Залишимо питання без відповіді… Тут хоча б не “довести до ручки” ще й заповідник.
