В’ячеслав ВИНОГРАДОВ,
смт Великий Бурлук Харківської обл.
Повертається на рідну землю ім’я Валентина Сім’янцева — учасника національно-визвольних змагань, інженера-гідротехніка, скульптора й публіциста. Його ім’я внесено до 10-томної “Енциклопедії українознавства”, але ми, великобурлучани, переважно навіть не чули про нього.
Народився він 23 квітня 1899 року на Харківщині у слободі Великий Бурлук. Про себе Валентин Сім’янцев пише у спогадах: “Хто і що зробило мене українцем? Насамперед я ним народився. В родині говорилося, що по батькові рід походить із Волині, що дуже правдоподібне, бо на Слобожанщину в минулому тікала людність з Волині і цілого Правобережжя. Та й знайшов прізвище волинян як Сім’яник. А по вуличному звали нас — Семенці. Мама — козацького роду Давиденків, з козаків-поворотців із Південного Кавказу. У часі першої революції, чи то по тій революції, десь 1906 чи 1907 року, я дістав від хресної мами, учительки, “Кобзаря” Тараса Шевченка. Тоді вже ходив до школи. “Кобзар” зворушував глибоко, будив якусь тугу. А вже читання “Тараса Бульби” Гоголя, Кащенкові твори зродили тугу по козаччині, боління за утраченим. А ще далі, мрії і сподівання ліпшого в Україні — боротися за неї”.
Після розпаду Російської імперії Валентин Сім’янцев визнав себе громадянином новопроголошеної Української Народної Республіки і зголосився до другої сотні Богданівського полку Армії УНР. Пізніше відомий як активний боєць полку Чорних запорожців Залізної дивізії. Йому довелося воювати з білими і червоними бандитами у різних куточках України. Навіть декілька разів потрапляв у полон, з якого дивом рятувався.
Трагічного 1920 року, коли український народ остаточно втратив незалежну державу, Валентин Сім’янцев, як і тисячі його бойових побратимів, опинився у польському таборі для інтернованих вояків. Після звільнення навесні 1923 року жив у Чехословаччині, де здобув освіту інженера-гідротехніка, потім — у Німеччині, Австрії, а 1949 року переїхав до США, де й помер 15 лютого 1992 року. Син нашого земляка Радомир Сім’янцев, який проживав у чеських Подєбрадах, залишив цікаві й змістовні спогади про життя в еміграції іншої видатної постаті, замолоду пов’язаної із Харківщиною, — Дмитра Антоновича. Валентин Сім’янцев про своє буремне й драматичне життя залишив “Спогади Богданівця” (1963), “Студентські часи” (1973), “Роки козакування 1917—1923” (1976), “Роки в Америці”. Цей цикл спогадів став чи не першим у діаспорі за широтою охоплення історичного і біографічного матеріалу. На еміграції наш земляк став відомий як скульптор, графік-плакатник і портретист, про митця Валентина Сім’янцева йдеться у біографічному довіднику С. Білоконя “Мистецтво України” (1997).
У спогадах 1976 року видання Валентин Сім’янцев написав: “І чим би я виправдав своє життя, коли б добра доля не дала мені мого козакування?” На жаль, мало було українців, які думали так само, і це головна причина того, що Україна опинилася тоді у неволі. Але навіть достойної фотографії одного з багатьох борців за Україну зараз знайти вже, мабуть, неможливо (його спогади з портретами у літньому віці видавалися на слабенькій друкарській базі). Не представлено його особу й у виданнях наших дослідників, присвячених буремному періоду визвольних змагань. Але серед багатьох українських героїв із числа уродженців Харківщини, яких у радянські часи було затавровано як “петлюрівців”, Валентинові Сім’янцеву належить не останнє місце.
