Андрій Парубій: «Ми відчули себе великою нацією»

Андрій Парубій — народний депутат України. На відміну від багатьох своїх колег по Верховній Раді він уже з 17-ти років бореться проти окупаційного режиму. 1988 року очолив підпільну націоналістичну молодіжну організацію “Спадщина”, що брала найактивнішу участь у всіх тогочасних акціях протесту, розгорнула широку національно-культурницьку діяльність (довелося тоді Андрієві потрапити за ґрати). Від 1991 року член керівного органу Соціал-національної партії України. 1995 року створив і очолив Товариство зі сприяння Збройним силам та Військово-Морському флоту України — “Патріот України”. Був депутатом Львівської обласної (від 1991 року) та Львівської міської ради (від 1994 року).
Це політик нової генерації. “Для мене Україна завжди була найвищою цінністю”, — говорить Андрій Парубій. Він вважає, що енергію слід витрачати на боротьбу з антиукраїнською владою, а ще — на поезію, публіцистику, які також повинні працювати для добра нації. Це інтерв’ю — пряма мова політика і поета.

“Дуже легко по правді іти”
— Понад п’ятдесят років тому Юрій Шерех (Шевельов) у статті “Москва, Маросєйка” визначив трьох страшних ворогів українського відродження: Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини, які, на його думку, “живуть і сьогодні” (ідеться про 50-ті роки минулого століття). А який ворог нині найстрашніший?
— І 100, і 200 років тому ці проблеми залишалися незмінними. Українська держава початку минулого століття добре знала, хто був її зовнішнім і внутрішнім ворогом. Кочубеївщину взагалі можна розглядати і як зраду, і як отаманщину. Вони відіграють однаково негативну роль… Як у “Вершниках” Яновського. Кожен із чотирьох синів, що заїхали в село, ніс свою велику правду про Україну, і жодного з них не можна назвати зрадником, бо за правду помирав. Отже, я б їх розвів — отаманщину і зраду. У цьому конкретному випадку — отаманщина як відсутність концептуального розуміння державності. Тому я ці явища розділяю. Але на перше місце поставив би зовнішню загрозу. Ви розумієте, про кого говорю. Звідcи йшли стимули для зради й отаманщини. Зовнішня загроза дуже часто є тим чинником, який провокує загрозу внутрішню.
— Видатний український письменник В. Винниченко, голова першого українського революційного уряду — Генерального секретаріату УНР, уже 1930 р. записав у щоденнику: “Поки робиш якусь роботу, вір у себе, як у генія. Коли скінчив, стався до неї, як до витвору твого ворога, не прощаючи ні однієї помилки, ні жодного недогляду”. Що геніального Ви зробили у своєму житті? І чи можете назвати головні недогляди?
— Не вважаю, що людина може самостійно давати собі оцінку, особливо щодо геніальності, бо це рідкісне явище. Якщо ж оглянути своє життя… З 17-ти років увійшов у національно-визвольний рух. Це було вагомо і для мене важливо. Вплив родини, батька. Вдалося згуртувати для боротьби і велику кількість молоді, а тоді (80-ті рр.) це була серйозна загроза для кожного з них. А щодо недоглядів, прорахунків… Їх було багато. І в політиці, і в житті намагався  не конфліктувати з собою.
— Іван Драч у одному з віршів сказав: “Дуже тяжко по правді іти”. А Вам — як?
— Я б ці слова перефразував: “Дуже легко по правді іти”. Бо коли дослухаєшся до себе, свого серця, тоді ти в гармонії і з собою, і зі світом.
— 28 листопада 1918 року Винниченко вже як голова Директорії з болем констатував: “Нема у нас нації. Є темний, осоловілий від усяких історичних дурманів народ. Ми хочемо зробити його нацією, а він скоса дивиться на наші маніпуляції й сердито бурчить”. Ваше бачення нинішньої ситуації.
— Є нація. Вона була, є, буде. Винниченко перебував у полоні соціалістичних ідей, не зумів увійти в діалог з Україною. У цьому винні не українці.
— “Ось уже і Янукович опинився в ситуації Мазепи!.. І кожен новий гетьман для неї (Росії — Б. З.) — вже потенційно Мазепа”. Чи погоджуєтеся з Володимиром Панченком?
— Янукович — не Мазепа. Помиляються ті, хто вважає, що Росія хоче надто багато, насправді вона хоче все. А віддати все не готовий ніхто. Тому й виходить отак.
— Чимало людей старшого віку, які звикли до патерналізму попередньої системи, скаржаться: держава про них не дбає.
— Ось приклад. Село. Я приїхав туди після Помаранчевої революції. Кажуть: що за влада? У нас навіть світла на площі нема! Я купив лампочку. Пішов, закрутив. І питаю людей: тепер уже є влада? Бажання когось звинуватити, замість того, щоб довкола себе зробити те, що можна і треба, — це дуже просто, але чи ефективно? Чи розумно?
— Ви політик, народний депутат. Василь Стус свого часу писав: “Ще — зневажаю політиків”. Ще давніше Іван Франко зізнавався: “Я зовсім не є ніякий політик, бо політика — се циганство і крутійство”. 1993 року не витерпів Олесь Гончар, записавши у “Щоденнику”: “Політики, державні діячі — яка це погань!”
— Це — літературні вислови, бо так можна сказати і про інші професії: врешті, будь-де є і погань, і люди, віддані своїй справі. Узагальненими висловлюваннями ми нівелюємо саме значення і політики, і політиків, і державних діячів. А це — ознака колоніальної нації, що накидається нам ззовні.

“Кожна сім’я будує
український світ”
— В одному з Ваших віршів читаю: “Прийдемо, щоб правити правдою”. Наскільки це можливо?
— Але ж це взято з українського архетипу: право, правда! Діяти по правді, як підказує серце, — головна місія діяча. У концептуальних питаннях має бути саме так.
— Які книжки прочитали останнім часом?
— Чапека “Бесіди з Масариком”. Твори Марії Матіос. Захопили мене книги Люко Дашвар: легка, масова література.
— Як, на Вашу думку, Захід потроху “здає Україну”?
— Не може бути держави повністю узалежненої від зовнішніх факторів.
— Іван Дзюба вважає, що для багатих Вітчизна одна, а для бідних — інша. Погоджуєтеся?
— Вітчизна — одна. Коли людина виграла у лотерею мільйон, ви ж не стверджуватимете, що в той момент для неї Вітчизна змінилася. Чи коли у когось згорів дім, і він став жебраком. То хіба змінилось у нього ставлення до Вітчизни? Це соціалістичний підхід.
— Ліна Костенко писала: “Є боротьба за долю України, все інше — то велике мискоборство”. Ви згодні, що в нас ще чимало мискоборства?
— Так у кожному суспільстві: є певний відсоток, який бореться, а є… Хоча я б сказав так: а хіба люди, які народжують дітей, які читають їм українські казки — це не діяльність на благо України? Тож не завжди мають бути політичні маніфестації. І не завжди тільки чиновницька діяльність. Кожна сім’я будує український світ, закладає його. Не бореться, а будує.
— Свого часу Ви стали комендантом Українського дому — фортеці Помаранчевої революції?
— Ми згуртували молодь, бо розуміли, що в Києві будуть масові протести. Одна з небагатьох великих дієвих груп у столиці була наша, зі Львова. Створили штаб, вирішили зайняти Український дім. Спочатку він потрібен був для того, щоб люди зігрілися чи отримали медичну допомогу. А згодом уже став штабом Помаранчевої революції.
— Дмитро Донцов закликав у своїх працях не вірити у чужих богів. А нині ще багато хто у них вірить?
— Коли люди ставлять Україну на друге чи третє місце псевдоідеології, то і є служінням чужим богам. Так чинив і Винниченко.
— Чи дивитеся програму “Прямим текстом”, яку веде Остап Дроздов на Львівському телебаченні?
— Це одна з кращих регіональних передач, у Києві багато моїх знайомих дивляться її.
—  Хто кого в Україні “викохує”: еліта — суспільство чи суспільство — еліту?
— Має бути діалог, коли еліта й суспільство чують один одного. Тоді й відбуваються історичні події. Такі, як, скажімо, Майдан.
— Доки Кіріл “безборонно” проповідуватиме в Україні “русскій мір”?
— Та це ж не священик, це ФСБ. З ним нема про що дискутувати.

“Ми вже не Росія”
— Яка небезпека найбільша для України — інформаційна, духовно-інтелектуальна, військова, екологічна, економічна чи енергетична?
— Вони діють разом.
— Як переконати українців, що треба обов’язково в щоденному житті пам’ятати тезу Івана-Павла ІІ, який, перебуваючи у Львові 2001 року, сказав: “Українці, в родючу землю ваших традицій заглиблюється коріння вашого майбутнього”?
— Ця теза, як на мене, реалізується щоденно. Україна щодень стає сильнішою.
— Хто Ваш авторитет?
— Джек Лондон.
—“І чом відступників у нас так много?” — запитує Іван Франко.
— Так у кожній країні. І нема чого свою голову посипати попелом.
— Може, українцям варто менше “опартійнюватися”, а пора об’єднуватися на рівні громадських організацій?
— Дуже мудро. Поділ українців — одна із зовнішніх технологій, яка не дає нам ставати сильнішими.
— Який нині лад в Україні?
— Нема чіткого визначення. Ми вже не Росія, але ще — не Німеччина чи Франція.
— Що необхідно для того, аби місто в Україні стало українським, україноцентричним?
— Я дивуюся титанічній праці у цьому напрямі Романа Кіся, літератора й науковця. Українізація українських міст і урбанізація української культури — ключ до українськості України  загалом.
— Позаблоковий статус України Вас влаштовує?
— Ні. Ми обов’язково маємо стати членом НАТО, я в це вірю.
— Чи достатньо в Україні свободи слова?
— Ні.
— Шевченкове “Борітеся — поборете” коли доведеться використовувати на повну силу — в жовтні цього року чи 2015-го?
—  На всіх етапах.
— Чути заклики до українців — не дозволити владі позбавити селян землі. Що вирішить Верховна Рада?
— Робимо все можливе, аби не дозволити зробити землю товаром, бо чинна влада використовує українську землю як джерело для власного збагачення.
— Папа Іван-Павло ІІ говорив: “Політичні діячі! Чиніть опір спокусі використати владу для особистих чи групових інтересів!”
— Для цього треба випрацювати механізм роботи політиків. Наприклад, ухвалити закон про відкликання депутата.

х х х
“Ми боролися за Україну. І Україна стала іншою. Українці стали кращими. Чи не вперше за час незалежності ми відчули себе великою нацією, яка сама вирішує свою долю і своє майбутнє. Про Україну заговорив весь світ. Україна стала популярною у світі, як ніколи. Ті, хто живе за кордоном, уже не соромляться того, що вони з України. Навпаки. Сьогодні вони горді, що є українцями. Але найголовніше — українці в самій Україні відчули себе господарями. Кожен зрозумів, що це його держава. Що він несе відповідальність за її майбутнє… У мене тільки одне бажання: щоб у цьому житті нам випав ще не один шанс прислужитися нації, так, як під час цієї революції” (Андрій Парубій. Записки коменданта. Хроніка Українського дому — фортеці Помаранчевої революції. — Львів: Ліга-прес, 2005).

Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment