Богдан-Ігор АНТОНИЧ (1909—1937). Таємничий сам для себе

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

У дно, у суть, у корінь речі,
в лоно, у надро слова…
Б.-І. Антонич

Він із тих поетів, які чинять опір освоєнню. Тому так багато правд про нього і такі вони суперечливі чи й полярні. Різночитання — підтвердження явища. Але й доказ недосконалості критичної думки, яка не може це явище опанувати повною мірою. У кожному конкретному випадку на те є свої причини. Тим більше, коли йдеться про поета, який зауважив, що він сам для себе таємничий.
Антонич примножував таємничість від збірки до збірки, щоразу дивуючи якоюсь незнаною досі гранню. Таємниця — складова і його внутрішньої біографії. Бо ж як пояснити, що він, лемко за походженням, який навчався правильно розставляти наголоси за книжками поетів зі східних областей України, опанував літературну мову настільки, що перевершив не одного з них, не кажучи вже про поетів-галичан, яких лишив далеко позаду. Як він, який учився у польській школі й лемківську говірку якого не завжди розуміли однокурсники — студенти університету, обернувся у Львові на “правдивого наддніпрянця”? Як пояснити, що, виникнувши на мовному роздоріжжі, він став всеукраїнським поетом? Та ще й одним із найсвоєрідніших?
Забудьмо банальності на кшталт наполегливої роботи над собою. Це зрозуміло. Незрозуміло, як незвично він розпорядився мовою, знання якої здобував із книжок, вивершивши за короткий, дарований йому долею час із глини слів (його вислів) свою химерну будову. Так мовби несповідима сила ударом біблійного посоха розбудила в його особі потужне джерело, що його властивості співмірні з цілющими властивостями звеличеної ним буйної рослинності лемківського краю.
Сталося те не відразу. Перша його книжка — тільки промацування шляхів. Спроба плавання в різних напрямках, здебільшого під чужими вітрилами. Приміром, “Осінь”, що круто навертає до Семенка.
Це — намагання оволодіти матеріалом, з’ясувати його можливості — синтаксичні, фонічні, ритмічні, естетичні. Це напружене вдивляння: слово як барва, й не менш напружене вслуховування: слово як звук, як інтонаційний хід. Часто вживана поверхнева чи й силувана алітерація: “і лисніє липовий, липневий липець, липучий і лискучий”, “шумить і шамотить шумка шума”, “в яслях яру ясний ястер ятрить яструба” тощо.
У “Привітанні життя” Антонич випробовує зовнішні ефекти, конструкцію фрази, вправляється у версифікації, намагається уникати ритмічного однострою. Цей інтерес до форми вже не повториться і через кілька років завершиться консерватизмом. Не повториться і юнацький відчай, що вирвався так безпосередньо у звертанні до музи: “Я не потраплю, я не зможу, я не зможу для тебе вирізьблювати, як діяманти, вірші, як дні кругом все гірші, все гірші”. Запевнення імпульсивне, скоробіжне. Від вирізьблювання Антонич не відмовиться. Дарма, що його кінцевий результат не завжди успішний: “В вазах строф цвітуть слова пахучі, мов квіти”. Пишно, але візуально не дуже зграбно: уявити вазу строф важкувато. Він це збагне потім і ваза обернеться на коробку. Як збагне й неплідність наслідування англійських романтиків і ближчого для зрозуміння Влизька. Тим більше, що моря він, верховинець, не бачив.
“Фонтануючі метафори” (Новиченко) ще тільки заповідалися, як і довжелезний багатоскладовий рядок, який Антонич уже пробує розтягувати, як гуму. Але не до повного видиху. За цю багатоскладовість йому перепаде від багатьох, зокрема від Маланюка й Павличка. Та чи справедливо? Саме така строфа — з подовженими аж до виснаження рядками — опорна конструкція Антоничевого вірша. Не тільки синтаксична, а й духовна. Дорогу до себе після виходу першої книжки Антонич подолав одним махом. Стрімко, як у казкових чоботях. Він говорив про свою тугу “за далеким, вищим”. Намагався пробитися до дна пейзажу, дна тиші, дна слова, щоб зрештою дійти висновку — “дно незглибне”.
У своїх пориваннях вживався у різні ролі, випробовував різні засоби. Незмінним лишався тільки культ природи. Незліченні форми її священнодійства вимагали “комплексного” освоєння. Тому марні спроби перетягнути поета на якийсь один бік. Він ідеаліст, містик і… грубий матеріаліст. Язичник і християнин. Він опускав небо на землю, але й вживлював їй небесність. Він реаліст, імажиніст, символіст і сюрреаліст в одночассі. Він у довкіллі і над ним. Бо тільки в такий спосіб можливі шукання універсального ключа, обертами якого відчиняється брама всесвіту.
Антонич задекларував розуміння мистецтва як синтезу шалу й розуму, але не був послідовним у відстоюванні цієї тези. Схилявся до агностицизму. Твердив про невидні й зачинені для розуму двері, відчинити які під силу тільки “чуттям несхибним”. Називав свої строфи формулами екстази, прямо підштовхуючи до думки, що прозріння можливі тільки в стані захвату. І він же сумнівався в правдивості й ефективності власних рекомендацій: “Чи самого себе не оббріхуєш ти в цих п’янливих, розспіваних віршах?” А сумнів — то втручання розуму.
Намагання потрактувати Антонича як стихійного лірика — хибні. Його екстаз — підконтрольний. Досить звернути увагу на те, як прозаїчно тверезо вибудовує він своє речення. Інакше й не можна, позаяк воно розтягнуте до самоуривання. Холодне раціо присутнє у найп’янкіших, найзапаморочливіших його віршах. Про цю зверхність розуму над пристрастю писав О. Зелінський. Він же звернув увагу на те, що в книжках Антонича мало людини. Ще менше — особистішого. То правда. Людина в Антонича — додаток до природи. Її складова. Один із виявів біологічної циркуляції, як і все інше — рослина, риба, птах, звір. Але в цьому ж сенсі — цебто опосередковано — вона присутня завжди.
Звертання до духовних предтеч прояснює талант, але не вичерпує феномена. Антонич не приховував свого захоплення Уїтменом. Та й за мотто до “Зеленої євангелії” виніс його думку, хоча й не послався чомусь на вчителя. Уїтмен — то першопоштовх. І — найпотужніший. Були й інші. Називають Тагора, Тичину, з осторогою — Бажана. Не називають Верхарна. Щоправда, ім’я це промайнуло в М. Ільницького, але в переліку. Неувага до Верхарна частково пояснюється тим, що він озвався в “Ротаціях” — посмертній і не всіма любленій книзі Антонича (“Мертві авта”, “Концерт з Меркурія”, “Кінець світу”). Це був “новий” і незручний Антонич — поет негації, який різко засудив “біологію” міста і мовби продовжив потужний мотив Верхарна.
Антонича називають життєлюбом і сонцепоклонником. Та й сам він докладав додаткових зусиль для самоміфологізації саме в цьому напрямку. Досить згадати низку його самоозначень: “поет весняного похмілля”, “весни розспіваної князь”, “дітвак із сонцем у кишені”, “закоханий у житті поганин” і навіть — “майстер сяєв”. Запевняв у дивовижний спосіб: “я є рушниця, радістю набита, якою вистрілю на честь життя”. Чи й пристрасно вигукував: “О більше світла! Більше сонця!” Але він же й писав про гірке вино поезії: “суті світу ти не схопиш, не вирвеш віршем суті зла”. І хоч декларував, що схрещує з громами слова “швидкі й доцільні”, звучало це не дуже оптимістично, бо в тій же “Книзі лева” є свідчення й іншого характеру: “Символіка завбога наша, і орнаментика засіра”.
Коли б поетів оцінювали за якістю епітетів, їх свіжістю і точністю, ряд вишикувався б не такий уже й довгий. Серед претендентів на лаври напевно був би Мандельштам. Але його епітети — за всієї незвичайності — вживлюються за принципом впізнаваності, схожості. Вони надаються передусім до зорового сприйняття. Є такі епітети і в Антонича: оліянисті пні, світло тонкостебле. Та є в нього й те, чого немає в Мандельштама: епітет як філософія. Як відблиск світоглядних засад, що відбилися в його поетичній практиці. Світ в Антонича… марнотратний. Чи є ще поет у світі, який вжив би цей епітет?
Саме марнотратністю світу й обумовлений біологізм Антонича, хміль його діонісійства, що напливає скупченням і перештовхуванням слів, яким затісно в коробці строфи і вони судорожно витягуються з ризиком її розвалити. Це доказ марнотратності світу… марнотратністю слів. Нечуваною за свіжістю метафорикою: “мох задуми”, “чорні води ночі”, “простягнуті долоні тиші над нашим вічним проминанням”, “вітри ранкові, наче мітли, з стежок змітають ніч весінню”, “зоря на промінь сперлась, мов на кий”, “ніч, як чорний буйвол, в рогах місяць — шерсті віхоть”, “з лопати хмари сиплються дощі, немов пісок дзвінкий”, “в зелену ложку листка бере калина дощ, мов юшку”, “і риби з моря моляться до риб із зодіаків”, “із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах”, “коріння тиші, врослі в глину ночі”. Вітер в Антонича “вимотався з тиші”, весна “на кущ тернини метелик сонця знов пришпилить”, інтим пов’язаний із констатацією загортання “у хутро ночі”.
Антонич пізнавальний поет: у його тропах закодована несподівана інформація. А це означає, що він уникає баналізації. Про “розкоші молодого зору, слуху, дотику” та “блискучі мовні перемоги” Антонича писав Павличко. На його важкувату фоніку, малярські й музичні ефекти звернув увагу Л. Новиченко. Втім, як і багато інших. Людину “в широкій часовій і просторовій перспективі” зауважив у поета М. Ільницький. І він же охарактеризував його реальність як “нерозчленовану” даність.
Все так. Не розчленовуймо тільки цієї даності, не вимагаймо від Антонича остаточних відповідей — він їх не має. А коли б мав, повертатися до його текстів не було б потреби. Зник би один із наймогутніших засобів його емоційного впливу — те ірраціональне, що вловлюється як подих загадкової творящої субстанції. Ні, Антонич не виник на голому місці, як дехто хоче запевнити. Його “Видираю в заздрісної смерті пісні, п’яніння, ночі й дні” — парафраз із “Гофманової ночі” Бажана: “Я в смерті ще раз хитро видер кипучу ніч з натхненням і вином”.
Опирався він, як було вже мовлено, й на інших. Але річ не в тім, скільки і що він у кого взяв, а чи стало це його власністю. Ідея вічної трансформації матерії — теж не його ідея. Він тільки підтвердив її циклічним колообігом лемківської флори. І виробив свій бароковий, притягальний за незвичайністю стиль. Стиль, у якому дивним чином поєдналися майже безособовий ліризм з інтелектуалізмом.
Читання Антонича — це й долання перешкод. Зокрема — інерції заколисуючого прийому. Але це й прилучення до таїнства народжень і смертей. Таємничий сам для себе, Антонич радив молитися зорям, аби ті дарували “життя величне і страдальне”, казав, що розуміє мову звірів, чує, “як шумлять комети і зростають трави”, звертався до рослин із проханням навчити його “зросту, буяння, і кипіння, й хмелю”. А ще переконував, що він був хрущем, обертався на “звіря сумне і кучеряве”. У паперах, що лишилися по його смерті, є такий запис: “Сестра Антонича — лисиця”.
Як не згадати при цьому Франциска з Ассізі. І як не пожаліти, що батько Антонича змінив доречне в контексті творчості сина прізвище Кіт на дзвінке, але чуже Антонич, яке тому й дзвенить, що в ньому циркулює кров поета. А може, то була підсвідома спроба врятувати дитину від передчасної смерті — смерті Кітса?
Кіт, Кітс… Обидва народилися в одному місяці. Антонич пережив Кітса на два роки. Його родове прізвище цілком вписується у його ж концепцію світу. До того як стати хрущем, він уже був… Котом. Ще один знак фатальної таємничості? Є певна силуваність у цих міркуваннях. Та що тільки не спадає на думку, коли углибаєш у цього поета.

Весна

Росте Антонич і росте трава,
і зеленіють кучеряві вільхи.
Ой, нахилися, нахилися тільки,
почуєш найтайніші з всіх слова.

Дощем квітневим, весно, не тривож!
Хто стовк, мов дзбан скляний,
блакитне небо,
хто сипле листя — кусні скла на тебе?
У решето ловити хочеш дощ?

З всіх найдивніша мова гайова:
в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,
на вільхах місяць розклюють зозулі,
росте Антонич і росте трава.

Вишні

Антонич був хрущем
і жив колись на вишнях,
на вишнях тих,
що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Де вечори з євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні
кучеряво й п’янко,
як за Шевченка,
знову поять пісню хмелем.

16 квітня 1935

Різдво

Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

Коляда

Тешуть теслі з срібла сани,
стелиться сніжиста путь.
На тих санях в синь незнану
Дитя боже повезуть.

Тешуть теслі з срібла сани,
сняться веснянії сни.
На тих санях Ясна Пані,
очі наче у сарни.

Ходить сонце у крисані,
спить слов’янськеє Дитя.
Їдуть сани, плаче Пані,
снігом стелиться життя.

Півонії

Червона молодість півоній.
Яка краса! Яке п’яніння!
Візьми моє чоло в долоні
й оборони, моя весіння!

Бо переслідує крізь морок, —
ще крок, ще крок, мене поцілить
мій друг найкращий і мій ворог
найзавзятіший, Боже милий!

Натхнення темне, музо вічна!
Б’є ніч і тіней чорні дзвони.
На чорнім тлі, мов кров трагічна,
півоній молодість червона.

Яворова повість
Мала балада

Мав дяк в селі найкращу доню,
дівчину явір покохав.
Почула плід у свому лоні
по ночі, п’яній від гріха.

Дізнавшись, дяк умер з неслави,
мов ніч похмурний був і гнівний.
Кущем, як мати, кучерявим
росте син явора й дяківни.
31 березня 1935

Зима

Кравці лисицям хутра шиють,
вітри на бурю грізно трублять.
О боже, стережи в завію
і людські, і звірячі кубла.

У ста млинах зима пшеницю
на сніг сріблясто-синій меле.
Назустріч бурі ніч іскриться,
привалюючи небом села.

31 березня 1935

Пісня
про незнищенність матерії

Забрівши у хащі, закутаний у вітер,
накритий небом і обмотаний піснями,
лежу, мов мудрий лис,
під папороті квітом,
і стигну, і холону,
й твердну в білий камінь.

Рослинних рік підноситься зелена повінь,
годин, комет і листя безперервний лопіт.
Заллє мене потоп,
розчавить білим сонцем,
і тіло стане вуглем,
з пісні буде попіл.

Прокотяться, як лава,
тисячні століття,
де ми жили, ростимуть
без наймення пальми
і вугіль з наших тіл
цвістиме чорним квіттям,
задзвонять в моє серце
джагани в копальні.

До холодних зір

Накрита неба бурим дахом,
мов бронза, ніч тьмяніє й стигне.
Як вбиті в ніч горючі цвяхи,
холонуть зорі в сині криги.

Насуплений, їдкий, запеклий
заслониш очі лунатичні,
бо твоє серце — чорне пекло,
середньовічне і містичне.

Тремти в цей вечір забобонний,
мов астролог, дивися в зорі!
Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних
пригорне ніч, вогонь і море!

Дует

Поволі повертаємось
у землю, як в колиску,
вузли зелені зілля в’яжуть нас —
два спутані акорди.
Сокира сонця вбита
в пень дубовий лезом блиску,
музика моху, ласка вітру,
дуб, мов ідол, гордий.

На тратві дня, що нас несе,
тіла слухняні й теплі
зростаються з собою,
мов два сни, два вірні квіти.
Мов шерсть кота, нас гріє мох.
Заміниш зорі в шепіт,
заміниш кров у зелень і музику.
Небо світить.

Де берег дня, за морем неба,
сплять вітри майбутні
і наші вірні зорі —
наші долі ждуть в заморях,
поки не здійсняться
з землі наказу. Все несутнє
відкинемо і лиш екстазу
чисту візьмем зорям.

Болить натхнення крові.
Брови, мов дві стріли, колють,
і мур мелодії над нами, мов луна велика,
немов крило вітрів.
Від зір залежить наша доля.
Гориш рослинна й спрагла, мов земля.
Ти вся музика.

18 травня 1936

Країна благовіщення

Завія зелені, пожежа зелені,
і квіття курява, і солов’їні схлипи.
Столи весільні — ох — столи не встелені,
і бджіл тьма-темрява,
і молитовні липи.

В ромашок спів слимак
дороги ввився круто,
і ранку кіш, що в ньому птаха —
сонця помах.
Задума — не задума, смуток і не смуток,
це на країні цій трагічна папілома.

Мов два дракони,
сонце й місяць, зорі-галич,
і білі села, й білий жар, і білість куряв.
Шевченко йде — вогонь, людина, буря —
і дивиться в столітню далеч:
в вогні пробуджена
князівна.

Хай на очах землі печать —
тьми чорна штольня!
І день не день, і ніч не ніч,
і спів не віщий нам.
О земле, земле батьківська,
клятьбо бездольна,
моя країно благовіщення!

10 березня 1936

Дзвінкова пані

В’їжджає віз на третю греблю ночі.
Хто нас, вітре, кличе?
Чи скоро вийде нам назустріч
білий схід, мов олень з бору?
І ти для мене дивний,
і я сам для себе таємничий.
Мій віз, мов птах, два крила куряви
здіймає з вітром поруч.

Дай карти, пані квітня,
карти дай і ворожи з долоні!
Я їду в радість дня,
я їду в смуток ночі, чуєш, серце?
Ех, ти не чуєш, ні! Тож граймо
в карти! Заколиш на лоні
бездонної весни! Сип вітер в сни
і зорі сип, мов скельця!

Тож граймо в темні карти долі!
Хай це, може, карти смерті.
Приходь, струнка княгине, дзвінко
й розсуди мене і вітер!
Нас двох сьогодні забагато.
І обидва ми уперті.
Хвилину дай, хвилину дай!
Дарма при зорях пальці гріти.

Мій дім за третьою зорею.
В ньому жде мене кохана.
Заходить ніч увита в клоччя сну,
що від проміння тонше,
зір цвяхами прибита до землі,
де плещуть аж до рана
останні солов’ї, що миють крила
у сходячім сонці.

В зорі рожевих пальцях карта
смутку затремтить і в’яне.
Хвилину дай п’яніти!
Впитись дай собою до нестями,
а карту смутку — карту злу
в криницю вкинь, рожева пані,
і віз мій поведи горою
понад всі зрадливі ями!

Долина третіх півнів.
Ранній плюскіт щиглів у блакиті.
Роса на сивих квітах —
поволока з золотого клею.
Із пелюсток долонь летять слова
у молодість сповиті;
кохана, вітер, пані дзвінкова і дім,
що за зорею.

13 лютого 1936

Дім за зорею

Струмує гімн рослин, що кличуть
про нестримність зросту,
і серцю, мов по сьомій чарці,
невисловно п’янко.
Від’їду вже. Тут був я тільки
принагідним гостем.
До інших зір молитимусь
і інших ждатиму ранків.

Набрезклі пуп’янки бубнявіють
в клеїстій піні,
як зорі до рослин, зустрівшись
в поцілунку, липнуть,
і крізь лійки фіялок
ніч фільтрує чар весінній,
аж пригорщами пахощів
у чаші квіття сипне.

Зелена ніч рослин
душна екстазою знемоги,
у скорчах розкоші кущі,
коріння й пальці й листя
насіння вибухає,
й місяць коле землю рогом,
аж згасне днем закритий,
що, мов змій, за ним іскриться.

Коріння в черепах мерців
сукате й соковите,
життя встромляє свердли
гудзуваті в кубла смерті,
і дуб прискакує до дуба —
два боги сердиті,
ударивши з розгоном в пні,
сплітаються уперті.

Вирують кола світляні —
невловні мотовила,
ось благовіщення світанку —
й сонце ніч розмеле.
Пий сьому чарку радощів!
Хай серцю хміль і крила!
Поезії кипучої і мудрої, мов зелень!

Живу коротку мить.
Чи довше житиму, не знаю,
тож вчусь в рослин сп’яніння,
зросту і буяння соків.
Мабуть, мій дім не тут.
Мабуть, аж за зорею. Поки
я тут, інстинктом чую це:
співаю — тож існую.

Сурми останнього дня

Стоповерхові кам’яниці сплять,
немов потомлені звірята,
географи малюють
зорі крейдою на неба мапі,
в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини,
мов пісок крилатий,
і місяць золотим котом
лежить у мене на канапі.

Ржавіють мертві риби у басейнах,
вуголь і троянди чорні,
купці й роздягнені дівчата,
в’язні в тюрмах і поети.
Оркестра полісменів дме меланхолійно
в труби і валторни,
коли міщанський бог рахує
зорі, душі і монети.

Живуть під містом, наче у казках,
кити, дельфіни і тритони
в густій і чорній, мов смола,
воді, в страшних пивницях сто,
примарні папороті, грифи
і затоплені комети й дзвони.
— О пущо з каменю,
коли тебе змете новий потоп?

1 травня 1936

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment